Від цих слів у Карра аж похололо в животі. Коли він побачив, як його новоявлений родич наливався своєю фірмовою самогонкою, то зрозумів, звідки в Таррочки було стільки ран. Свою нову подружку Карр помітив відразу. Вона опинилася біля ясел, з яких годували дерунових працівників. У центрі площі, прив’язані до коловорота, кружляли змарнілі звірята. Карр так і не зрозумів, хто це – білочки чи річкові видри. Таррочку приставили до кухні, й вона заходилася готувати для нещасних якусь нехитру страву.
– До праці, дармоїди! – верескнув Мармиза, наслідуючи свого господаря. І примари знову рушили крутити механізм, який висмоктував із землі дорогоцінну нафту. Саме з неї на хуторі виготовляли зловісне біотісто. А ще туди додавали бозна-скільки бридких компонентів. У діло йшло все – старе ганчір’я з Великих Безштанців, прогірклий смалець із Свинограда, картопляне лушпиння з Круглобарабольська.
Розбійники по черзі вирушали в експедиції, щоразу відкриваючи для біотіста нову й нову рецептуру. Мешканці сусідніх містечок лише дивувалися, навіщо комусь здалася ця гидота. А Мармиза навпаки пишався, якщо йому вдавалося підмішати в розчин якийсь особливо смердючий компонент. Потім усе тісто «гасили» спеціальним кислогоном, і він знищував запах, ніби й не було. Далі біотісто можна було заправляти в універсальні апарати, які виготовляли з цієї субстанції будь-які замовлення. Схема, відлагоджена Сером Делькою, щойно запрацювала. І Мармиза був у цій схемі не останнім гвинтиком!
– От ти, мала, приготуй мені ще картопляної стружки, ги-ги, справжньої, а не з біотіста! – І розбійник жбурнув у Таррочку черевиком.
Поглянувши на оголену ногу, Мармиза вже вкотре спробував перерахувати пальці ніг. Але щоразу парубок отримував різні результати. Так трапилося, що в його шкарпетках на волю «проривалася» різна кількість пальців, вносячи в лічбу неймовірну плутанину.
Лічилочка-побиванка
- Раз, два, три, чотири, п’ять…
- Йде Мармизич погулять!
- Десять, дев’ять, вісім, сім –
- Стережіться! Всиплю всім!
- Глупа шістка! Ширше кроки!
- Буде в голови і в боки…
- Десь двадцятий загубився!
- Щось давненько я не бився!
Доки наглядач горланив свою чуднувату пісеньку, Карр на хвилю спинився і задумався. Він не міг згадати напевне, але, здається, вчитель Ганн казав, що літаючі тарілки – найголовніші дослідники Всесвіту! Їхня місія – нести на різні планети знання і просвіту. Але, очевидно, на хуторі Крохмалюги Таррочку тримали для того, щоб розносити набагато прозаїчніші страви – картопляні чіпси й самогонку…
Тим часом Анничка ще глибше вросла плечима в дупло старезної липи. Дівчинка злякалася. Дуже-дуже злякалася. А ви що собі думаєте?! Ідеш собі лісом – ля-ля-ля. .. ля-ля-ля… І тут раптом – бац! Натрапляєш на розбійників. А сама зовсім беззбройна. Зате рожеве волосся так гарно видно в кущах… От і вирішила вона поберегтися, дочекатися смерку, а потім спробувати виручити друга. Мармиза саме підійшов до хлопчика.
– Чого вирячився, дурню картопляний? Більше блиску в очах – Мармизича поважати треба! Думаєш, найрозумніший знайшовся, ги-ги. Бери й ковбась тісто ополоником, кондитер… Ги-ги!
Мармиза, задоволений власного дотепністю, приснув слиною з улюбленої щербини і рушив слідом за шефом. Анна могла зі схованки добре роздивитися резиденцію розбійників. Двоповерховий «палац» із картонних коробок було увінчано черговим незрозумілим надписом «MADE IN CHINA».