Фіолетові сутінки огорнули Лазанню. Лапи вічнобрунатних ялиць таємниче погойдувалися і шурхотіли голками. Вранці ти думав, що навряд чи може бути щось гірше за сварку з дядечком, а вже ввечері ти віддав би мільйон, аби лиш повернутися додому в той безтурботний ранок. Таки правду каже дядечко Тісс: справжню цінність речей можна пізнати лише в зіставленні…
Вечірній туман просочувався до тісної халупи і зрадливо пощипував очі Карра.
– Зозулько, зозулько, скільки мені залишилось на білому світі жити? – Карр дивився на споночілий ліс крізь заґратоване віконце.
– Кар-р, кар-р, – почулося у відповідь.
– Тобто, як «кар-р, кар-р?» Оце таке моє картопляне щастя – навіть час мені відлічує ворона…
– Кар-р-р-р, – знову долинуло з-за вікна, і в’язневі в цьому скрекотанні почулося щось знайоме.
– Це я, Анна, – прошепотіла загадкова ворона. – Я тут, сховалася в кущі глоду. Ой, колючий…
– Анна? – здивуванню Карра не було меж. – Як ти тут опинилася? Тікай скоріше, доки не прийшов мій дядько Дерун. Він тримає в Крохмалюгах цілу армію рабів і жене самогонку на продаж.
– Я знаю, я все бачила, доки ховалася в старезній липі на узліссі. Таррочка теж тут, прийшла тебе виручати. Ми з нею вже роззнайомилися.
– Tapp, – почулося ствердне.
– Ні, дівчатка, це чоловіча справа. Тікайте негайно. Мій дядько справжній розбійник. Тікайте і все розкажіть Меру Мішелю.
Та варто було Каррові згадати Мера Мішеля, як на Таррочці з’явилася ціла гора смачних макаронів. Ви ж пам’ятаєте, що тарілочка володіла неймовірним даром – готувати на замовлення різні страви. От і вийшло, що почувши ім’я Мера, вона приготувала макарони. Анничка аж зачудувалася, а потім почала щось шепотіти:
Замовлянка-виручанка
- Чи то казка, чи билиця –
- В ліс упала зозулиця…
- Зараз Kapp додолу злізе…
- Стережись, Дерун й Мармиза!
- Картопляники й сардельки,
- Макарони й вермішельки
- Вас врятують дуже просто,
- Якщо ви малого зросту!
– Чув мою замовлянку? Щойно придумала! Нікуди ми не підемо, доки не визволимо тебе з біди, – твердо сказала Анна. – Тут Таррочка тобі такі макарони приготувала, підкріпися, а тоді й поміркуємо, що робити далі.
І дівчата подали Каррові крізь віконце довгу-предовгу макаронину. Але замість очікуваного «дякую», з-за ґрат почувся дикий войовничий поклик індіанців сіу – ур-р-р-а!
– Анничко, дівчаточка, ви ж справжні молодці! Тримайте макаронину!
Карр обв’язав нею ґрати, дівчата потягли, Карр піднатужився – і через якусь хвилину хлопчик опинився на волі, в обіймах двох спільниць. Точніше, Анничка обняла хлопчика, а Таррочка чмокнула його щічку вологою присоскою.
Від радості діти затупали.
– Ой, чук-чук-чук, наловив Каррик щук! Аня наварила, діток накормила, – заспівав Каррик.
– Годі, це ж примовка про бабу й діда, – засоромилася Анничка. – Зараз Таррочка як почне нам щук ловити! Треба обережніше з їжею. А то раптом ще зіпсується від такої перенапруги.
– Не зіпсується, – заперечив хлопчик. – Ми скоро будемо на волі!
Та радість тривала недовго. Зовсім поряд, за сусідньою стіною, діти почули деренчливий голос Деруна. У нього були гості. «Трясц-ця!»