Останні слова Карр так і не розчув. Гілка зрадливо затріщала і хлопчик мусив стрибнути долі. Але зараз він знав напевне: Дерун задумав щось недобре. З ним був товстун Сер Делька. І ще – та коробочка, яку він бачив у Мерії в руках зловмисника, нині опинилася на хуторі.
– Лихо. Вони вкрали міську скарбницю… – видихнув хлопець.
– Невже? – здивувалася Анна. – А я думала, що гроші лежать в банку.
– Виявилося, що ні. Вчора на світанку я піднімався в гори і побачив, як щось блиснуло у віконці Мерії. Це була скарбниця, і нині її доправив сюди сам Сер Делька. Пам’ятаєш, як на Різдво Мер Мішель посварився з банкіром?
– Так. Тоді Сер Делька обіцяв стати спонсором зимового карнавалу лише за умови, що всі окрайчани будуть користуватися цими, як його… картками «Банк-О-банку».
– А Мер Мішель сказав, що за законами вільного міста кожна людина може обирати де, як і що вона буде купувати, де, як і що вона буде зберігати. Тому банкір нехай ще доведе, що працюватиме на людей, а не лише грошики лупитиме. І міську скарбницю Мер теж не віддав у банкосховище.
– Отож, – зітхнула Анна. – Треба було віддати. То й гроші були б цілі.
– Ти що, адже Сер Делька – злодій. Він і тоді б викрав наші гроші.
– Отож, – зітхнула Анна. Вона, як всі дівчата, погано розумілася на фінансах.
– Що ж тепер робити, Каррику?
– Треба вибиратися звідси.
– Треба мерщій іти до міста, – запропонувала дівчинка. – Там знайдемо Мера і все йому розповімо.
– Ні. Краще забрати бляшанку з грошима і тоді йти.
– А раптом це не та бляшанка?
– Точно, раптом це бляшанка дядечка Тісса. Вони дуже схожі. Нам треба її повернути дядечку. Тоді він зрозуміє, що я – невинний!
«Я зараз вас всіх порву! – почулося з халабуди. Розборки там досягли вищої точки. – Зараз же понесу бляшанку назад у місто і сам розберуся! Це останній раз я вам за інкасатора, нероби! Я цього Маслонні виведу на чисту воду! Це ж треба підсунути мені замість скарбниці якусь банку з порошечками. Апчхи! Буду здоров! Буду! Я ж казав – Сер! Сер! Називайте мене Сер, а не Крохобор! Тобто, називайте вже мене Грошобор! Очі б мої вас не бачили!Ап-п-п-п-п-чхиш!»
– Що ж робити, що робити? – зашепотіла Анничка.
– Tapp, я знаю, – тихо сказала Таррочка.
Діти просто отетеріли.
– Ти вмієш говорити по-нашому?
– Вмію, – зізналася тарілочка, – вмію, трясця… але не хочу. Навіщо говорити мовою істот, які б’ються, пиячать, розкидають скрізь сміття? Які, страшно подумати, можуть зі злості розбити… тарілку! Бий їх трясця, тисячі кольок в їхні картопляні печінки.
Діти ошелешено мовчали. Першою оговталася Анна.
– Таррочко! Не можна говорити «трясця». Особливо дівчаткам. Це непристойно.
– Чому ж не можна? На хуторі всі так говорять.
– У тому-то й річ, – почав тлумачити Kapp. – Це в Крохмалюгах люди лихі. А там, за горою, є інший світ. Там я розносив тістечка і мені всі казали: «Дякую». Там… – Kapp відчув, як до горла щось підступило.
– Там, – підхопила Анничка – ми з матусею миємо разом тарілочки, витираємо їх вишиваним рушником і ставимо в мисник на почесне місце.
– Ви перші. Ви мої… перші друзі, – розчулилася Таррочка. – Я знаю, що робити. Я врятую ваш світ.