– Було це давно-давно… майже гектальйон років тому, – таємниче почала Таррочка. – Але вже тоді ми мали власну галактику – Уррарту і Всемогутнього Мога.
– А скільки це по-нашому – «гектальйон?» – спитав Карр.
– По-вашому я не знаю. А по-нашому, це цілих п’ять бінальйонів.
– Ого, – зітхнула Анна і твердо вирішила повторити великі числа.
– А ще в ті часи Місяць був маленьким качанчиком, ніби його надгризли з обох боків. Це вже зараз він навчився так виростати…
Повний Місяць зачудовано заглянув у дупло старезної липи, яка прихистила дітей. Знайти дупло, в яке може пролізти твоя рука із запискою, – це вже удача. А тут дупло, де спокійно сидять двоє дітей і невеличка Таррочка. Сухе, затишне. У внутрішніх складках дерева спочивають минулорічні жолуді і декілька припасених білкою ліщинових горішків. Спокійно палахкотить вогнище.
– Я вам так скажу, щоб на світ з’явилася тарілка, потрібен дуже сильний вогонь, – глянула на полум’я Таррочка. – А в нашій галактиці не залишилося жодного Клумпа. Їх виїли… Недожери!
– А що воно таке: «клумп»? – й собі перепитала Анничка.
– Люди добрі, так ви ж не знаєте, трясця, простих речей! – спалахнула Таррочка. – Клумпи – це, по-вашому, наче дріжджі для тіста. Їх вирощують у спеціальних космічних печерах і додають до галактичного пилу. Пил, як ваше борошно, під дією клумпа починає виростати і готовий до випікання… трясця.
– Таррочко, ти ж обіцяла більше не лаятися, – зауважила Анничка.
– Якщо ви мене будете весь час перебивати, я ще більше заплутаюся. У мене ж… тря… тря… трясуться присоски від напруги в чіпах. Думаєте, легко збегірати сто декалітрів інформації? Тільки не питайте про декалітри – ними ж Дерун міряє Крохмалюгу…
– Добре, добре. Ми більше не будемо тебе перебивати, – заспокоїв тарілочку Карр. – Тільки розповідай, що ж трапилося з… клумпами.
– Ця історія дуже заплутана. Я знаю тільки, що коли на Уррарті розпочалася Біла Посуха, то Недожери залізли до таємних печер і знищили всіх Клумпів. Бачте, їм дуже смакували ці зморшкуваті гриби. А як Недожера візьметься щось трощити, то вас не врятує навіть Смачик. Моя бабуся розповідала, що смачики нібито переносили на нашу планету інші горючі мастила, підтримували вогонь і так множили наш народ – літаючі тарілки. Але в ті сумні часи наші астрономи протягом двох деквастоліть не помітили жодного Смачика. Вся надія була на Клумпи. Коли ж не залишилося жодної насінини Клумпа, випікати нові тарілки стало неможливо і наш народ опинився перед загрозою зникнення. Останньою на нашій планеті народилася… я! Таррочки зібрали Велику Обідню Раду. Нашу сім’ю обрали для відповідальної місії – найти нові світи і нові джерела енергії, щоб врятувати вид тарілчаних. Ми дуже, дуже довго летіли. І це ж треба – на окраїні галактики Горгонзолли, біля останньої, тридцять шостої, планети Сирконії відшукали помешкання Великого Вчителя.
– Великого Вчителя? – зачудовано перепитав Карр.
– Мої батьки довго приглядалися і врешті вирішили йому довіритися. Адже це він створив Сонячну пательню і Супервітрогон… У той день, коли мав відбутися Контакт, я пішла на галявину подивитися на мурашник і… мене викрав Дерун. Я тікала від нього, але він знову мене повертав. А далі ви знаєте… Горе, горе, горе! – схлипнула мала.
– Боже, яка сумна історія… – і собі зарюмсала Анна.
– Сльозами горю не зарадиш, так каже мій дядько… – Карр розумів, що має зберегти свою маленьку команду життєздатною. – Треба думати, як знайти твоїх батьків, врятувати скарбницю і покарати злодіїв. Таррочко, що ти пропонуєш?
– Я пропоную іти до Вчителя. Якщо мої батьки вважали, що він може врятувати Уррарту, то ваш світ він точно врятує! Принаймні зможе викувати нову золоту скарбницю…
– Мені здається, що я… я знаю, хто цей Великий Вчитель! І як до нього добратися, – видихнув Карр.