Займався тихий прозорий світанок. У лісі чулися покрики птахів, під ногами шаруділа глиця, сойка чомусь сказала: «Ох!».
– До заповідної Хвощі зовсім близько. Он вона синіє на сусідньому схилі. Я навіть бачу димок з комина, – Анничка вирішила показати, що таки недаремно вчиться в пансіоні тітоньки Сухаррі. – Звідси до вчителевої хижки кілометрів п’ять.
– От якби я вас перенесла – вж-жик – і там, – підхопила Таррочка.
– Ех, дівчатка, дівчатка… А ви знаєте, що відстань у горах вимірюється не в кілометрах, а в… годинах. І долетіти до будинку Вчителя нам навряд чи вдасться. Доведеться йти. Колись я теж не знав цієї премудрості – про гірський годинник. Вчитель показав мені карту і пояснив: у горах ти можеш бачити якесь дерево чи камінь зовсім поруч. А ось дістатися до нього складно. Прямої дороги тут немає. Круті схили, потоки, урвища перетинають тобі дорогу. Тому наші предки завжди визначали відстань в годинах. Приміром – від Окрайців до Гречаників – три години влітку і п’ять взимку, – Каррові подобалося демонструвати свою обізнаність.
– Точно, – вигукнула Анничка, – а я завжди дивувалася, чому так.
– І я завжди дивувалася, – й собі сказала Таррочка. – Тобто, я хотіла сказати: я завжди дивувалася, чому таррочки не втечуть зі своєї пустельної планети сюди, до Вчителя; чому ми терпимо лихих Недожер і мучимося в рабстві. От так воно буває – думаєш, що свобода зовсім поряд, а вона так далеко…
Щоб вийти на гірську стежину, діти мали перетнути безлісу полонину. Тут колись густо росли дивовижні велетні-дерева. Нині залишилися лічені екземпляри. На полонині росли три найбільші, та вони вже доживали свого віку. Обчухрані, перев’язані міцними ланцюгами. Дерун саджав сюди на прив’язь своїх білобілок, «злісних порушників трудової дисципліни». Звірята були настільки замордовані тяжкою працею в Крохмалюгах, що заслання в ліс мали за відпочинок. От і зараз під деревами лежали два хутряні предмети.
– Агов! Друзі! У вас не знайдеться трохи крихт? – озвалися білобілки.
– У нас є суниці і баклажка чистої води, – поділилася Анна. Вона мала дивовижний дар взаєморозуміння з усім живим.
– Зараз найголовніше – розпиляти ланцюги, – Каррик за хвилину повернувся з чагарів з гілкою залізного дуба і вправно відпиляв замок на макаронеллі.
– Свобода, свобода! І дереву, і нам! – залементували тваринки.
Друзі всілися довкруж дерева і взялися за почастунок. Згори на них вдячно позирали гіганти.
– Коли я була ще зовсім маленька, моя бабуся розповідала про макаронелли, – почала Анничка. – Виявляється, з них раніше виготовляли дуже смачні і поживні макарони. І був закон: вирубав одну макаронеллу – посади десять. Тоненьких макаронок вистачало, щоб нагодувати цілі Гречаники. Доки не приїхали чужинці і не привезли моду на товсті макаронини. Вони ж почали повністю обстругувати дерево, щоб виготовити одну-єдину макаронину. Спочатку з тирси виготовляли папір, а потім і це закинули. А про саджанці й зовсім забули.
– Бідні-бідні макаронинки… – захлюпала присоскою Таррочка.
– Ну що ж, бувайте, білочки! – і діти рушили далі.
– Ширше крок, дівчатка! – скомандував Карр. – Треба швидко увійти в ліс, під захист дерев. Щоб нас ніхто не помітив.
Але, на біду, одна особа зранку вирішила підстрелити сойку.
– Пане начальнику, ану гляньте на цих мерзенних сморчків, вони надумали тікати. Ги-ги! – Мармиза передав Дерунові бінокль.