Тим часом живі та неушкоджені «мерзенні сморчки» не здогадувалися про небезпеку. Вони швидко крокували до підліска. Каррик часто бував у гостях у вчителя Ганна. Але ви ж знаєте, дорога в лісі щоразу зовсім різна. Змінився колір листя, десь на галявині виріс мурашник, а через стежку впала суха деревина. Каррик дуже хотів швидше поділитися з вчителем своїми тривогами. Тим паче, що саме Ганн був, так би мовити, «найближчим» дорослим. Хлопчик вирішив трохи розрадити супутниць. Карр зняв із куща маленького кленового вертольотика, який зачепився за гілку з осені. Роз’єднавши половинки, хлопчик приклеїв насіння собі на носа. Вийшов довгий цибатий ніс, який смішно ворушився. Дівчата захихотіли.
– От сміхотухи, всіх білок розлякаєте, – продовжував розумувати Карр. – Цей носик дуже серйозна річ – він переносить насіння дерева, потім падає на землю і виростає ось такий молодий підлісок.
– А ще в дуплі, коли ми пекли картоплю, я бачила запаси жолудів і горіхів, із них теж народжуються дерева, – додала Анничка.
Просто перед ними на стежці вигулькнула маленька кароока білочка, яка тримала в лапках шишку.
– Яка красуня! Живе на волі! – вихопилося в Аннички. – І вона туди ж, несе засаджувати молоденький сосновий ліс.
– А ми, тарілки, розмножуємося з космічного пилу, випіканням! – поважно мовила Таррочка. – Я й не знала, що люди так красиво розмножуються… шишками.
– Люди не розмножуються шишками, – сказав Карр і чомусь подивився на Анничку.
Дівчинка й собі зашарілася.
– Люди розмножуються коханням, – пояснила вона.
– Як це, коханням? – спитала Таррочка.
– Якось іншим разом я тобі поясню, – запевнив Карр.
– Ось так завжди. Тільки запитаєш у людей про щось важливе, вони тобі кажуть: «іншим разом».
Перед дітьми відкрилася велична панорама. Передгір’я Лазанні прикрашав густий блакитний ліс, який щохвилини світлішав у променях вранішнього сонця. Хвоща залишилася єдиним заповідним лісом королівства. Тут було суворо заборонено вирубувати дерева. Сюди, як до останнього притулку, збиралися докупи чудернацькі залізні дуби і боязкі кришталеві осики, рідкісні вічно брунатні ялинки і навіть одна верба-сміхотуха, яку вигнали сестри – плакучі верби. Під їхні крони й собі тягнулися кущі ліщини, калини, червона, жовта і чудернацька біла малина. На пригірках зачепився своїми вусиками ожиновиноград; під осінь тут можна буде збирати величезні солодкі грона з родзинками. А ще, кажуть, у самій гущині, далеко від людських поглядів живе собі Кавуносуниця – не рослина і не тварина. Дика і кусюча. Але, якщо зможеш з нею порозумітися, вона виконає будь-яке твоє бажання.
Ганн Чірка жив тут відлюдником і сам призначив себе лісником. Згадуючи колишню професію, він часто проводив у заповіднику екскурсії для дітей. От і зараз він піднявся на сторожову вежу, з якої наглядав за пожежами та браконьєрами.
Вежа ця, як всі винаходи Ганна, була чудернацьким творінням. У небо здіймалися туга конопляна стеблина, яка рухалася автоматично. Наче гігантська петля то скручувалася, то попускала сама себе. Зверху – майданчик з пушка кульбаби було прикрито круглим рухомим диском.
– Сонячна парасоля, – прошепотіла Таррочка і впала навколішки. – О, Великий і Мудрий Вчителю, збулася мрія всього мого життя.
Тим часом Ганн відчайдушно жестикулював – подавав сигнал небезпеки дітям. Згори він побачив, як за ними женуться розлючені розбійники.