А тим часом пошуки істини тривали і на протилежному узліссі. Його прочісували мужні детективи. Мушу сказати, що їсти їм закортіло досить швидко. Печи Вось не витримав і нагадав Мерові про втрачену можливість випити чаю.
– Я вам дивуюся, Печи, зараз діяти треба, і швидко, а не чаї ганяти. Ви ніби нюх втрачаєте на різні злочини.
– Нічого я не втрачаю, пане Мер… просто їсти дуже хочеться. Я вже запримітив: як поснідаю в бігбургерній «Біг Бик» – ніби й не їв. І що вони в ті бургери кладуть? Комарине сало?
– Ви детектив, ви й перевірте їхні бургери на дотримання Харчової хартії Сирконії.
Але критика таки зачепила Печи Вося. Він покликав Шарра, який обстежував найближчі чагарі і щось йому шепнув. Шарр тихо відрапортував у відповідь.
– Справа досить дивна. Вось, що я вам скажу! Ми вже третю годину блукаємо лісом, і жодної макаронелли. Жодної! Вось!
– Так, любий капітане. Цілими днями я сиджу в Мерії і вже забув, як виглядають дерева. А колись же знав кожну стежечку в окрузі, кожен потічок, – зауважив Мер Мішель, оглядаючи лису гору.
Дійсно, багато змінилося з часів, коли Мер Мішель працював плотогоном і гірськими річками сплавляв у долину зв’язки велетенських стовбурів. Тоді ліс вирубували з розумом. Щороку підсаджували нові деревця, берегли від пожеж. А нині голі схили легко висушує вітрюган і розмиває вода. «Клята повінь! Якщо ми не відшукаємо скарбницю, про нову греблю доведеться забути – куйовдив волосся Мер. – А може, й справді дати дорогу новим технологіям і використати проект Ганна Чірки». Мер здалеку побачив, як над хижкою вчителя, наче кульбаба, погойдувався майданчик сторожової вежі. «Ні. Треба таки шукати скарбницю і робити греблю», – майнула думка.
– Вось! Вось вона, – капітан показав гострим пальцем на макаронеллу, яка самотньо бовваніла посеред хутора Крохмалюги.
Перед подорожніми відкрилася сумна картина Дерунового господарювання. Особливо Мера вразили прив’язані до дерева схудлі тваринки. Не то зайці, не то бабаки. «Що за чудасія?» – здивувався Мер і пообіцяв собі частіше об’їжджати округу.
Сіра пустка. Над калюжками Крохмалюги піднімався сивушний туман. Здається, що життя тут завмерло. Тільки самотній півень Сидір відчайдушно дзьобав вишні, які висипалися з недопитої пляшки наливки.
– Ку… ку… ні! Ку-ку-ка-ку… ні, тьху! – плюнув півень і почвалав вулицею.
Шарр тим часом заходився нюшкувати біля порожньої Дерунової господи.
– Пане Мер! Маю вам доповісти, що хутір порожній, – відрапортував Печи Вось, оскільки не мав більше чого сказати.
– Хра-ав! – запротестувало порося і потягло Мера до дивних сірих плям, які вкрили всю дорогу до лісу.
– Думаю, що це корова сходила. Вось, вось і вось, – і детектив з ентузіазмом повів шукачів стежкою.
– Не думаю, дорогий капітане. Я ще при пам’яті і знаю, як корова ходить. Ви чули колись про біотісто? – почав розмірковувати Мер.
– Біотісто суворо заборонено законом і навряд чи хтось наважиться його виробляти, – Печи Вось був знавцем тістових порушень.
– На жаль, вже наважилися, – і Мер підняв зі стежки сірого глевкого млинця. – Ця гидота може отруїти ціле місто. Подумати лишень, спочатку це тісто вважали геніальним винаходом і святкували перемогу над голодом. «Їжа наступного тисячоліття!» Б-р-р!..
Наші шукачі й не здогадувалися, що на Окрайці в цю мить чекав інший шок!