– Є пр-р-равда на світі! Я вір-р-рила, вір-рила, що вона пер-р-реможе, – прокартавила власниця квіткової крамниці мадемуазель Глюк. Вона першою побачила чудернацьку процесію.
Тісною окрайчанською вуличкою, заклавши руки за лисину, йшов Маслонні, за ним виступав Тісс Течко з качалкою замість рушниці, далі на велосипеді їхав розбишака Ком Потик, а замикала ескорт сіамська кішка Пінка. Вона гордо настовбурчила огризочок хвоста, за який цю породу так цінували ощадливі Кава і Ґава. Пінка могла швидко прошмигнути в хату, не вихолоджуючи її.
Ямб Лучко того ранку якраз знімав з просушки один аркуш зі свіженьким віршем. Рядки встигли за ніч надихатися прохолодним повітрям і увібрати в себе чудовий аромат ще не розквітлих троянд із садочка Розалінди Глюк. Квіткарка звичним рухом підняла аркуш і заховала його в проріз вузької червоної керсетки. Таким чином ніхто не здогадався, що там було написано.
Елегія
- Коли, скажи мені, кохана!
- Загоїш серця мого рану?
- Троянда біла – смутку трунок,
- Прийми цю квітку в подарунок!
– Злодій повинен сидіти в тюрмі! – правила далі мадемуазель. Правдолюбка Роза Глюк приїхала в Окрайці із Шампанії і над усе поважала шипуче вино і демократичні традиції. – Пане Тіссе, маю зробити офіційну заяву! Саме через Маслонні я змушена була залишити гр-р-ру на віолончелі. Він вимагав від мене податок на кожен скр-р-рипковий ключ. Кожен, уявляєте! І пр-равив такої, ніби ці ключі золоті, їй-богу. Музику я люблю над усе, але цей кор-р-рупціонер-р-р! Душитель! Так йому і треба! – і квіткарка грюкнула дверима, які прикрашала оповита трояндами дивна войовнича вивіска «Бандитам – тюрми!»
– Ур-р-ра! – й собі прокартавив Ком Потик.
Процесія занурилась у ту частину міста, яку по праву називали окраїною Окрайців. Скупчення тут було просто вражаюче. Річ у тім, що практично кожен окрайчанин вважав, що його хата має бути скраю. Подалі від начальства – безпечніше, думали мешканці і густо тулили свої хатки якнайдалі від центру. А оскільки до начальства таки доводилося бігати, то вони прокладали до Мерії свої легендарні вулички-шпички. Саме тут стояла і обдерта споруда в’язниці «7-40». Оскільки тяжких злочинів в Окрайцях давно не траплялося, то строків ув’язнення було лише два – сім і сорок діб.
– Народ хоче знати, на чому погорів наш не надтошанований дон? – висунувся з вікна свого стоматологічного кабінету лікар Ротт Дзинка.
– Викр-радення міської скарбниці! – не без гордості повідомив Тісс Течко.
– До цього йшлося. Уявляєте, шановний Тіссе, цей негідник запропонував мені нібито золотий пісок для протезування зубів. Виявилося – груба підробка. Пані Потикова вимила це золото з першим полосканням. А я мав компенсувати їй моральні збитки і вставити порцеляну.
– Ур-ра! – радісно вигукнув Ком при згадці про історію зі вставною щелепою своєї мамці. Ото сміху було!
Дорогою з’ясувалося, що Маслонні густо наслідив своїми махінаціями. Брати Нік та Алл Бургерови викотили бідон з прогірклою олією для смаження картоплі фрі. Мусіс Сухаррі виставила рахунок за фальшиву цукрову пудру.
«Це ж крейда, крейда!» – Пінка нюхнула суміш і чхнула, як від нафталіну.
Останній гвіздок у лису голову арештанта вбила сама Доння Маслоння. «Я казала тобі, казала, що твої віршики до добра не доведуть!»
І лише Тісс Течко сумно ніс свою варту. Жоден з окрайчан не наважився викрити підступного дона, коли той сидів у Мерії і був при силі. І лише зараз, зараз. Чи не запізно?