Ярмарок, наче казан з окропом на сильному вогні, клекотів і шумував. Сотні торговців охриплими голосами вихваляли свій товар, а тисячі покупців снували поміж ятками, тішачи себе надією знайти потрібну річ за невисоку ціну. Базарні стражники, розморені спекою, тулилися до стін будівель, якими розливалася темною чорнильною плямою післяполуднева тінь.
Агенти таємної поліції його величності Брайдокса XIII теж на сонце не витикалися, а спостерігали за базарним вируванням із прохолодних схованок, влаштованих у крамницях найлояльніших громадян Білонерії. Увагу шпигунів сьогодні привернув худорлявий довготелесий чоловік у неймовірно високому капелюсі.
Через плече в нього висіла похідна сумка. З усього виходило, що незнайомець шукає хоч якогось місця, де б прилаштувати свій крам, але його надії поповнити численні ряди продавців – здавалися більш ніж примарними – о цій порі всі ятки були зайняті.
Однак незнайомець надії не втрачав і після кількахвилинної розмови з якимось торговцем солодощами таки прилаштувався за його столом. Та не встиг він і слова вимовити, як наспіли базарні стражники, скрутили його й поволокли до поліцейського управління. Останні два роки арешти в Білонерії стали звичною справою, тому ніхто на бідолаху особливої уваги не звернув.
Незнайомець не опирався, чим неймовірно здивував стражників, які поривалися дати йому стусана чи хоча б запотиличника і все ніяк не могли цього зробити. Високий чоловік так спритно ухилявся від міцненьких кулаків спантеличених стражників, що здавався не людиною, а безтілесним духом.
Його провели відразу ж до канцелярії поліцейського управління Брайдобурга, де сидів, немовби прикутий до свого стола, начальник таємної поліції генерал-капітан Штупак.
– Хто такий? – строго запитав генерал-капітан у своїх підлеглих, киваючи на незнайомця.
– Є припущення, що то шпигун, – відказав один зі стражників.
– Гм… То він нічого такого не робив? – замислено проказав Штупак. – Що, навіть отрути в криниці не сипав?
– Не сипав. Але ми гадаємо, що він цілком на таке здатний, – озвався інший стражник.
– Молодці! Пильність – понад усе, – похвалив Штупак своїх підлеглих. – Можете йти.
Стражники потопталися трохи, але винагороду за спійманого чужинця просити не стали. Надто вже непевною була їхня справа.
– Дозволите сісти? – чемно поцікавився високий незнайомець у генерал-капітана. – Чесно кажучи, почуваюся трохи втомленим…
– Посидіти в тюрмі, чоловіче, ти завжди встигнеш, – єхидно кинув Штупак. – Відповідай, хто ти такий?
– Може, я все-таки сяду, а то у вас шия заболить на мене знизу вгору дивитися, – сказав незнайомець і, не чекаючи запрошення, сів. – Моє ім’я навряд чи щось вам скаже, але для протоколу запишіть: Маркус Зубус, громадянин Антихляпії, тимчасовий уповноважений у справах сміхової політики. Ось, до речі, документи. Можете подивитися.
– Ну, документів я й сам тобі можу багато різних показати, – пробурчав генерал-капітан, беручи поважну синю книжечку до рук.
Документ, як і годиться, був виконаний на якісному папері й виглядав навіть кращим за справжній. Генерал-капітан Штупак підозрював, що паспорт підроблений, але заява незнайомця, який назвався Маркусом Зубусом, його спантеличила. Та що там спантеличила – вибила з колії! Адже в Білонерії з Антихляпією відносини були особливими. Брайдокс XIII забороняв своїм службам конфліктувати з антихляпійськими шпигунами, щоб не псувати і так не дуже добрі відносини з королем Папарарадоксусом II – чоловіком, повністю позбавленим почуття гумору, а тому дуже нервовим і вельми вразливим. Звичайно ж, розвідки інших країн, знаючи це, спокушалися нагодою видавати своїх агентів за антихляпійських.
Штупак опинився в доволі-таки непевній ситуації, бо якщо незнайомець виявиться антихляпійцем, то можливі великі неприємності. Відпустити його з миром – розповість, паразит, про грубе поводження стражників, посадити до в’язниці – будуть шукати, і це врешті-решт призведе до міжнародного конфлікту.
– А що це там таке у тво… у вашій сумці? – запитав Штупак, щоб хоч якось заповнити незручну для нього паузу.
– Ви однаково не повірите, – посміхнувся Маркус Зубус.
– А все ж? – наполіг Штупак.
– Там – кольоровий сміх.
– Контрабанда?! – стрепенувся генерал-капітан.
Зізнання затриманого його неабияк втішило. Принаймні тепер вони обидва в незручному становищі, а отже, з’явився шанс домовитись.
– Буду відвертим із вами, але такі речі навіть антихляпійцям з рук не сходять.
– Чи ж я не знаю? – лагідно усміхнувся затриманий. – Але я нічого не міг із собою вдіяти. Ви мене розумієте?
– І ви збиралися торгувати цим на ярмарку?
– А чим погане місце? Людно – швидше продам. Та й зручно стояти.
– Гаразд. Бачу, ви просто граєтеся зі мною. У такому разі мені доведеться вас затримати. – Штупак потягнувся до дзвіночка, яким він зазвичай викликав охорону, але Маркус Зубус м’яко поклав свою долоню на його пухку й доволі пухнасту правицю.
– Не треба так поспішати. Ми ж цивілізовані люди й могли б вирішити непорозуміння без ваших помічників. У моїй сумці зараз є три десятки доз кольорового сміху. Я міг би віддати вам… скажімо, половину.
– І чому я маю на це пристати? Мені простіше відібрати все це у вас, – хмукнув Штупак.
– Простіше не завжди означає вигідніше, – глибокодумно зауважив Маркус Зубус. – Невже ж ви маєте мене за повного ідіота? Невже ви могли подумати, що я не знайомий із властивостями контрабандного сміху?
– Ні, звичайно ж, але… раптом… – зам’явся Штупак.
– Ніяких «раптом» бути не може. Я пропоную вам половину контрабандної партії сміху, а ви ще вагаєтеся!
– Гаразд, гаразд! Я погоджуюся на ваші умови, але говоріть, будь ласка, тихіше…
– Пізно! – озвалися раптом лицарські обладунки з кутка кімнати. – Я все чув.
– Дідько б тебе забрав! – сердито вилаявся генерал-капітан. – Хто це там?! Сьогодні в моєму кабінеті мав підслуховувати Тетеряка!
– Його замінили у зв’язку з несподіваною недугою, – охоче пояснили обладунки. – Довелося мені піти.
– То ти, Хострику? – наморщив лоба Штупак, намагаючись упізнати підлеглого по голосу.
– Я, ваша секретносте, – підтвердили обладунки.
– А що ж усе-таки сталося з Тетерякою? Серйозно захворів?
– Та ні, до завтра одужає, – пояснив Хострик. – То як, дасте мені чотири дози? Це небагато за мовчання.
– Дідько з тобою, але якщо бовкнеш комусь, то свої віддаватимеш.
Хострик небавом вибрався з обладунків, отримав обіцяне і подався геть, вельми втішений набутком.
– Одні проблеми з тим персоналом, – поскаржився Штупак співрозмовникові, у глибині душі сподіваючись, що той накине хоча б півдесятка доз.
– Я компенсую вашу втрату, – пообіцяв Зубус. – Але, самі розумієте, нічого в цьому світі не буває задарма.
– Батьківщину я не продам! – поспішив запевнити співрозмовника генерал-капітан.
– У мене й товару стільки не набереться. Я хотів попросити вас про маленьку послугу… – Маркус нахилився до вуха генерал-капітана і щось прошепотів.
– Не знаю, що й казати. Це майже нереально, – захитав головою Штупак.
– Я віддам усі дози сміху, що в мене є, – пообіцяв Зубус. – І ще стільки ж через місяць. Вас таке влаштовує?
– Обіцянки гарантіям не родичі, – зітхнув Штупак. – За сотню доз я готовий вам допомогти, але лише тоді, коли триматиму їх у руках.
– Що ж, я передбачав і такий поворот. – За цими словами Маркус відкрив потаємне дно своєї сумки й видобув звідти три десятки доз, потім зняв капелюха і дістав з нього ще чотири десятки маленьких пляшечок з яскраво-жовтою рідиною. – Тут сто доз.
– Добре, – погодився Штупак. – Я завтра ж займуся вашою справою.
– Тоді дозвольте відкланятись. – Маркус Зубус підвівся. – Гадаю, правила ви знаєте. Навіть думка про обман може нейтралізувати частину доз.
– Я знаю, – кивнув Штупак.
Коли Маркус Зубус вийшов з кабінету, генерал-капітан задоволено потер долоні, а потім енергійним рухом згріб усі пляшечки до найбільшої шухляди стола і замкнув її. Що не кажи, а день сьогодні видався вдалим.