Маркус Зубус візитом до генерал-капітана Штупака теж залишився задоволений. Сотня доз кольорового сміху за тутешніми мірками – справжнє багатство. Тепер залишилося чекати. Проте дієва Маркусова натура не терпіла безділля, тому він, перш ніж влаштуватися десь на нічліг, вирішив побродити столицею Білонерії, що наразі носила родове ім’я королівської родини Брайдобург.
То хто ж такий цей дивний чоловік Маркус Зубус, і що йому знадобилося в Білонерії? Розкриємо вам таємницю: насправді цю людину звали Марком Зубом і був він антижурійським спецагентом, якого закинули до Білонерії зі спецзавданням. А ще він мав визволити з тутешньої в’язниці іншого антижурійського агента – Кіпра Номена. Що то була за місія і чому Номен провалився – ніхто, крім самих агентів і їхнього керівництва, не знав. Хоча деякі припущення можна було зробити. Але для цього слід хоча б побіжно розповісти історію зразково-показової країни Білонерії.
Колись Білонерія була собі звичайною країною, що мала здобутки й проблеми, радощі й прикрощі, гаразди й негаразди. Правив нею король, а допомагали йому міністри. Але три роки тому, коли старий прем’єр-міністр пішов на пенсію і з’явився інший, почалися в Білонерії зміни. Спочатку непомітні, але невдовзі від старої Білонерії не лишилося й згадки. Спитаєте, як таке може бути? А просто: новий прем’єр, щоб довести свою потрібність, почав множити різноманітні папери величезної, як він сам казав, державної ваги. Усі, хто працював на державній службі, тільки те й робили, що писали. Числа в тих паперах переводили у відсотки, а відсотки – назад у числа. Усе це штампувалося в королівських друкарнях величезними накладами, щоб кожен громадянин міг ознайомитися з діяльністю прем’єра і зрозуміти, наскільки йому важко працювати.
Люди стали сумнішими через безкінечну писанину. І лише землеробів прем’єр не змушував бруднити папір, боячись, що країна залишиться голодною.
А скільки усіляких потрібних законів було прийнято на королівській раді за нового прем’єра, скільки реформ проведено! Білонерія могла похвалитися найсправедливішими у світі законами. Правда, був лише один день на рік, коли вони діяли. То був день прямого королівського правління. В інші дні до виконання тих законів просто руки не доходили, бо ж треба було писати щоденні, щотижневі, щомісячні, щоквартальні, щопіврічні і, нарешті, щорічні звіти.
І ніхто навіть не підозрював, що Брайдоксові міністри на своїх посадах марнують власний час і людські гроші. Навіть сам король не здогадувався, що його водять за ніс, бо був накритий паперовою лавиною і через те відчував панічний страх: а раптом без усього цього паперового маєтку в його державі щось піде не так? Міністри лиходіяли, але Брайдокс XIII був настільки наївним і щирим, що просто не міг повірити в підлість державних мужів. Коли й доносилися до нього якісь вісті про свавілля королівського уряду, то міністри поспішали видати це за наклепи недоброзичливців. І лише в той єдиний день на рік, коли Брайдокс сам керував країною, люди могли зітхнути вільніше. Правда, у той день бідолашний король мав стільки клопоту, що вислухати усіх скаржників просто не мав змоги.
А ще в Білонерії три роки тому було введено строгу заборону на природний сміх. Бо, окрім найкращих законів, у Білонерії були ще й найрозумніші вчені, найняті, зрозуміло ж, прем’єром. І ці вчені встановили, що тільки очищений, рафінований сміх не шкодить здоров’ю людини. З моменту цього епохального відкриття в країні відбулося багато змін. По-перше, було організовано глобальну службу очищення сміху; по-друге, всі, хто могли викликати в людей бодай посмішку, були кинуті до в’язниці; по-третє, всім громадянам країни було зроблено щеплення проти сміху, і по-четверте, очищений сміх у спеціальних пляшечках почали роздавати громадянам Білонерії за спеціальними картками. От чому поява Марка Зуба викликала таке пожвавлення в начальника поліції Брайдобурга генерал-капітана Штупака. Державні сановники полюбляли контрабандні товари, чого гріха таїти. А сотня доз – не дрібниці, адже це майже річна норма однієї людини! Подейкували, що навіть сам Брайдокс XIII користується послугами контрабандистів.
Зрозуміло, що подіями в Білонерії зацікавилися розвідки суміжних і навіть дальніх країн. Вони посилали своїх агентів, щоб ті з’ясували ситуацію. І лиш антижурійці вирішили допомогти сусідам, а не спостерігати за їхніми бідами. Для того й прибув три місяці тому в Брайдоксові володіння досвідчений спецагент Кіпр Номен. А коли він не вийшов на зв’язок в умовлений час, антижурійська розвідка вислала йому на допомогу Марка Зуба.
Появу Марка в місті зауважили не тільки Штупакові люди. У Білонерії, окрім поліції, існувала ще й служба контррозвідки, очолювана генерал-сержантом Щезаком, який запекло змагався за шпигунів із начальником поліції.
Правду сказати, Щезакові люди не одразу повірили, що контрабандист отак явно ходитиме вулицями із сумкою, повною контрабандного товару, а тому й не звернули спочатку на Марка особливої уваги. І лише люди супермайора Швахтера не зводили з незнайомця пильних очей аж до самих дверей Штупакового кабінету.
Марко мав у запасі кілька адрес конспіративних квартир, але коли є варіанти, вибір перетворюється на муку. Помучившись кілька хвилин, Марко скористався найпростішим і водночас найефективнішим способом вибору – він просто кинув жереб. Сліпий випадок відвів йому нічліг у непоганому місці. То була затишна вуличка неподалік центру міста. Правда, будинок нічим не вирізнявся з маси інших сірих кам’яних будівель. Гостьова кімната вікнами виходила на вулицю. Привітна, але неймовірно серйозна на вигляд господиня принесла Маркові нову постільну білизну і побажала доброї ночі.
Марко повісив свого величезного і, якщо чесно, страшенно ненависного капелюха на цвяшок, потім присунув стільця до відчиненого вікна, щоб спостерігати за перехожими. Він і досі не міг повірити, що люди тут сміються лише у визначений час і виключно за лікарськими приписами.
Незвичний спокій і якесь надто неприродне умиротворення панувало навкруги. Проте Марко відчував неспокій. Щось має статися, адже інтуїція ніколи ще його не підводила. І воно сталося: несподівано під вікном пробіг захеканий хлопчисько. З-за рогу долинали поліцейські свистки і чувся тупіт важких кованих чобіт.
– Гей, хлопче! – гукнув Марко. – Біжи сюди! Я тебе заховаю!
Проте хлопчина лише злякано озирнувся на голос і помчав далі. Марко скрушно зітхнув. Та сама безпомилкова розвідницька інтуїція, відшліфована у важких обставинах його небезпечної роботи, підказувала, що малого обов’язково упіймають. Зрештою, саме це дивне відчуття і змусило його запропонувати хлопчині свою допомогу. Ну не міг він залишатися байдужим у цій ситуації! Так, він розумів, що ризикує зірвати завдання, але треноване розвідницьке чуття підказувало, що байдужість тут просто недопустима, бо саме вона і є найчастішою причиною провалів.
Маркова інтуїція не підвела – за десять хвилин поліцаї впіймали хлопчика. Вони йшли вулицею повагом, переповнені відчуттям добре виконаної роботи.
Схоже, інтуїція в Марка розходилася неабияк, бо йому раптом здалося дуже важливим визволити малого з чіпких рук поліції. А щоб зробити це, слід було діяти негайно. Швидким рухом Марко розпоров підкладку свого довгого піджака і дістав звідти гранату фіолетового сміху. Потому тихенько прочинив двері до коридора і зняв з вішака шовковий плащ своєї господині.
Марко миттю вистрибнув у вікно, перебіг вулицю, накинув на себе плащ і став чекати стражників. Вояки поверталися неспішно. Вони були цілком задоволені собою, бо в Білонерії старанність завжди щедро винагороджувалась.
Коли під ногами поліцаїв розірвалася граната фіолетового сміху, вони стали реготати як навіжені. Регіт завадив їм роздивитися того, хто цю гранату кинув, вони лишень помітили якусь постать у довгому зеленому плащі.
Коли ж приступ реготу минувся, то ані зеленої постаті, ані малого арештанта поблизу вже не було. Командир загону розгублено розглядався довкола, але вулиця була безлюдною.
Тим часом Марко вже сидів біля вікна свого тимчасового помешкання й упівголоса розпитував малого про причину арешту. Той говорив пошепки, сторожко поглядаючи на відчинене вікно і здригаючись від кожного шереху.
– Я нічого такого не робив, а лише домальовував на афішах королівського театру тамтешнім акторам вуса й бороди. Це ж так смішно!.. – малий тихенько пирснув. – Поліцаї побачили, що я сміюся – і гайда за мною.
– А чому ж ти відразу мене не послухався?
– Знали б ви, скільки тут шпигунів, – зітхнув хлопчина.
– Де ти живеш?
– Та далеченько звідси.
– Нічого, я тебе проведу.
– До нічних патрулів не встигнемо, – похитав головою хлопчик. – Можна мені у вас заночувати? Я десь тут у куточку примощуся.
– А рідні шукати не будуть?
– Мачусі однаково, де я ночую, а батькові навіть спокійніше, коли мене нема вдома.
– Гаразд, ляжеш на моєму ліжку, бо я все одно не спатиму, а зранку буде видно. Тебе хоч як звати?
– Гадайком. А вас?
– Називай мене дядьком Марком.
Гадайко міг розпитувати безкінечно, проте Марко вклав його спати майже силою, пообіцявши розповісти більше зранку. Чимось цей хлопчина йому подобався, і хоч перше правило розвідника забороняло розповідати будь-кому про себе і своє завдання, антижурійський спецагент не боявся, що малий його зрадить. Та й білонерійці не надто довіряли розповідям дітей.
Втомлений біганиною і перевантажений враженнями шаленого дня, Гадайко заснув швидко. Марко, прислухаючись до його розміреного сопіння, обережно підсунув стілець до вікна, сів і зосередився. Слух і зір у нього, як і належить справжньому розвідникові, були надзвичайно гострими. Марко виразно чув, як лаштується до сну господиня квартири, як у гнізді під стріхою сусіднього будинку вовтузяться ластів’ята, як заводить свою колискову самотній цвіркун за кілька кварталів звідси.
Спати Маркові не хотілося. Він чекав ранку з нетерпінням, але час, ми всі добре знаємо про це, у чеканні розтягується немилосердно. От і Марко на порозі безкінечної ночі почувався не дуже затишно. На щастя, ніч почалася з нових пригод. А там, де перша, чекай другої. От і сьогодні нашому героєві нудьгувати, зайвий раз вправляючись у мистецтві чекання, не довелося, бо за вікном промайнула якась тінь. Маркові вона видалася дуже знайомою.
Кожен охоплений цікавістю розвідник вчинив би на Марковому місці так само. Безшумно скрадаючись, він вирушив слідом за незнайомцем і вже за кілька хвилин зрозумів, що переслідує самого Штупака. Що примусило генерал-капітана нишком пробиратися нічними вулицями, важко було зрозуміти. Але Марко мав підозру, що це стосується контрабандного сміху.
Йдучи за Штупаком, Марко старанно запам’ятовував усі повороти вулиць, відмічав орієнтири, прислухався і придивлявся, прив’язуючи побачене до карти міста, яку він ще вдома досконало вивчив. За Гадайка можна було не переживати, бо хто здогадається шукати малого порушника у звичайнісінькому помешканні, яких у місті тисячі? А от Штупакова таємниця могла виявитися надважливою. Звичайно ж, могло бути й навпаки, але хіба розвідники звертають увагу на такі дрібниці?
Нарешті генерал-капітан зупинився біля якихось дверей і тричі постукав.
Йому відчинили одразу – і вулиця вмить спорожніла. Марко підійшов до дверей і ретельно їх оглянув. Це звичайна людина втратила б усякий інтерес до справи, опинившись перед зачиненими дверима, але Марко був досвідченим розвідником, і ці зачинені двері могли розповісти йому багато про що. Спочатку він уважно оглянув поріг дому. Поріг був старий, зроблений з міцного дубового бруса і не дуже вичовганий, а це означало, що власник дому – людина не надто популярної професії і що, скоріш за все, у цьому будинку є чорний хід, яким користуються частіше. Загадкою залишалося тільки те, чому Штупак увійшов через парадний. Марко чудово розумів, що пояснень цьому може бути неймовірна кількість і в їхньому числі генеральські лінощі навряд чи були останніми.
Із замкової щілини соталася тонесенька цівочка якихось хімічних запахів. Отже, власник дому міг бути простим аптекарем. Однак версію про несподівану Штупакову хворобу Марко відкинув одразу ж. У генерал-капітана знайдуться люди, щоб збігати йому за ліками. Найлегше було припустити, що Штупак пішов до свого доброго знайомого аптекаря, аби перевірити якість контрабандного сміху.
Після такого висновку Маркова інтуїція, що досі перебувала в стані активності, немовби задрімала. Що ж, робити йому тут більше нічого, час повертатися.
Зворотна дорога зайняла не більше п’ятнадцяти хвилин. Яким же було Маркове здивування, коли він побачив, що світло в кімнаті, де спав Гадайко, горить, а у вікні метушаться тіні. Поліцаї таки вислідили малого порушника спокою. От тільки як вони могли це зробити, залишалося загадкою.
Зустрічатися з поліцаями в Маркові плани аж ніяк не входило, тому він просто вирішив прослідкувати, куди стражі порядку поведуть Гадайка.
Малого порушника громадського спокою відвели до міської управи і зачинили під ключ в одній із кімнат. Із розмови поліцаїв Марко довідався, що вони просто не хочуть морочитися посеред ночі з тюремниками і тому процедуру розміщення нового арештанта відклали до ранку.
Маркові довелося чекати не менше години, доки всі поліцаї вгамуються. І хоча будівлю міської управи вже через п’ятнадцять хвилин стрясало громоподібне хропіння, двоє сомнамбул все ніяк не могли приєднатися до своїх товаришів по службі. Коли через добру годину з немаленьким хвостиком і вони нарешті затихли, Марко почав діяти. Він видобув зі свого правого каблука складаний ножик і обережно повідгинав усі цвяхи, якими були прибиті вікна тимчасової Гадайкової тюрми. Як же зрадів бідолашний хлопчина, побачивши Маркове обличчя! За хвилину він був на волі й, тамуючи сміх, допомагав загинати цвяхи назад.
– Що сталося? – запитав Марко, коли вони відійшли від управи на добру сотню кроків.
– Я сміявся уві сні, – пояснив Гадайко. – Напевне, почули з вулиці.
– Не інакше як добрі сусіди постаралися, – похитав головою Марко, твердо переконаний, що господиня квартири цього зробити не могла. Агентуру підбирали надійну, перевіряючи на детекторі совісності. – Зараз ідемо дуже тихо.
– Чому?
– Бо ми проходимо повз будинок таємної поліції Білонерії, – пошепки пояснив Марко.
– Дядьку Марку, а що ми далі будемо робити? – зважився запитати Гадайко за кілька хвилин, коли нарешті сіру будівлю таємної поліції заступили інші будинки.
– Тобі треба заховатися, принишкнути на якийсь час. Родичів поблизу не маєш?
– Ні, – похитав головою Гадайко.
– А ми зараз пошукаємо, – усміхнувся Марко і повів малого геть із міста. Проминаючи південну міську браму, він побачив, що небо на обрії почало світлішати. А коли вони відійшли від міста зо п’ять кілометрів, зійшло сонце.
– Дядьку, а ви розвідник? – несподівано запитав у Марка Гадайко. Схоже, що питання мучило хлопчину весь цей час, але поставити його він зважився лише тепер.
– З чого ти взяв? – Марка немов обухом по голові гримнули.
– А чого б вам мене від поліцаїв рятувати?
– То, по-твоєму, лише розвідники людей рятують?
– Не тільки. Це я собі так подумав, бо ви якийсь нетутешній.
– І що ж у мені такого нетутешнього? – спитала замість Марка його уражена професійна гордість.
– Та просто ви до сміху не голодні.
– Як це?
– У всіх наших людей обличчя сумні й пісні, а ваше радістю світиться.
– Добре, розумнику, нехай я буду розвідником, – усміхнувся Марко. – Ходімо вже.
– А ви візьмете мене за помічника?
– Рано про це говорити. Але я матиму на увазі.
Марко привів Гадайка в село, де ще вчора зупинявся і сам на нічліг в одній чепурненькій хатині з гарним садком. Господиня зустріла нового пожильця привітно. Марко в кількох словах змалював добрій жінці ситуацію, і та аж просльозилася.
– Побудеш кілька днів тут, а я за тобою пізніше повернуся, – пообіцяв Марко малому. – Тільки не роби дурниць. Зрозумів?
– Зрозумів, не маленький, – зітхнув Гадайко і рушив слідом за господинею.