Генерал-капітан Штупак після візиту антихляпійця якийсь час перебував в ейфоричному стані, бо ж ціла сотня доз контрабандного сміху – це вам не абищо! Та коли радість минула, а в Штупака вона могла зазвичай тривати щонайбільше дві-три хвилини, він раптом подумав, що антихляпієць міг його обдурити. Розумом Штупак прекрасно усвідомлював, що це маячня, бо ж тому дивному чоловікові потрібна його допомога, але страх поступово і неухильно наростав. Щоб позбутися вимотуючих сумнівів, генерал-капітан міг просто відкоркувати одну з пляшечок, але скористатися таким простим і ефективним методом перевірки контрабандного товару на службі чи й навіть вдома було страшнувато, бо ж сміх міг виявитися дуже концентрованим, а тоді на його регіт збіжиться весь Брайдобург. Тому Штупак надумав скористатися не таким ризикованим, але від того не менш ефективним способом перевірки, – піти до аптекаря Смердюшника.
Хоч і була глупа ніч, аптекар зустрів несподіваного відвідувача привітно, бо в Білонерії лише минулого тижня було оголошено королівський указ про обов’язкову привітність до всіх без винятку гостей.
– Смердюшнику, треба терміново перевірити контрабандний товар, – Штупак одразу перейшов до справи, бо найбільше в житті ненавидів довгі передмови.
– Пан генерал могли б спокійнісінько перевірити його самі. Для чого було панові генералові трудити свої ноги після важкого робочого дня? – процвірінькав аптекар, мружачи праве око.
– То ти мені відмовляєш? – діловито поцікавився Штупак.
– Боронь боже! – поспішив запевнити аптекар гостя у своїй повній лояльності. – Зараз я все зроблю! Одну хвилиночку!
– Ти хороший громадянин, Смердюшнику, – задоволено промовив Штупак, відчуваючи шкірою спини, як розсіюється його страх.
Смердюшник порався в сусідній кімнаті, дзвенів посудом, чимось гуркотів, аж поки нарешті не вийшов до гостя, тримаючи в руках пляшечку жовтого сміху.
– Пане генерале, мушу вам сказати, що такого чистого і якісного товару я ще на своєму віку не бачив, – повідомив Смердюшник, і помітно було, що він неабияк здивований.
Та щойно він це вимовив, як несподівано з-під стола вибіг худющий чорний кіт, названий за гідну поваги в котячому племені хитрість і винахідливість Шахраєм, і заплутався в господаря в ногах. Бідолашний аптекар, хоч як не намагався обминути капосну тварину, все-таки боротьбу із силою земного тяжіння програв і розтягнувся на підлозі в повен зріст. За мить пляшечка зі сміхом, описавши дугу, розбилася об стіну.
Жовтий сміх випарувався дуже швидко, тож і гість, і господар за кілька секунд зайшлися щасливим реготом, надихавшись його парів. Сміялися вони, щоправда, упівсили, але дивне відчуття свободи, що прийшло зі сміхом, розв’язало обом язики.
– А ви, генерале, – хабарник! – у паузах між приступами сміху, зауважив Смердюшник. – От тільки ніяк не второпаю, чому ви ті хабарі грішми не берете?
– Гроші – це так грубо і примітивно, – відказав Штупак знахабнілому від дози сміху аптекареві. – А так хоч можна душу потішити.
– Ой, дивіться, а то спіймають вас ваші ж підлеглі, – похитав головою Смердюшник.
– На те вони й підлеглі, щоб начальника не чіпати! – зайшовся реготом Штупак. – Он короля нашого могли б хоч тричі на день ловити, але ж не ловлять!
– А чому?
– Бо не мають наказу самого короля!.. – Штупак аж присів після цих слів і хвилину чи дві хрюкав, мукав, гиготів.
Та поступово приступи сміху почали слабнути, доки не припинилися зовсім.
– Гаразд, я піду. – Штупак підвівся з крісла, на яке він урешті заповз після десятихвилинного качання по підлозі.
На світанку генерал-капітан узявся обмірковувати, як йому виконати прохання антихляпійця. Чесно кажучи, йому страшенно хотілося обдурити того типа, але робити цього не можна було в жодному разі, бо інакше кольоровий сміх в одну мить перетвориться на безбарвний. Що воно за притичина, ніхто з білонерійських учених не знав, але те, що той дивовижний закон діє, переконався уже не один державний чиновник.
Звільнити Кіпра Номена з ув’язнення було не так-то й просто, бо справою його опікувався сам начальник білонерійської контррозвідки генерал-сержант Щезак. Хоча чому непросто? А втеча? Скільки разів таємна поліція лише рапортувала про затримання небезпечного злочинця, суд над ним і подальше ув’язнення, а коли комусь із начальства хотілося його побачити, то з жалем повідомляла про його зухвалу втечу. Якщо ж начальство було дуже високого рангу, то втеча автоматично ставала ще й цинічною. Чому б і Номенові не втекти? Правда, справжню втечу організувати набагато клопітніше, аніж уявну втечу уявно пійманих уявних злочинців. Але ж сотня доз якісного контрабандного сміху того варта. Як же все-таки це реально організувати, щоб і підозра на тебе не впала, і сміходози залишилися?..
Від хвилювання, викликаного надмірним напруженням мозку і страхом втратити сміходози, генерал-капітан зірвався на ноги і став енергійно міряти кроками свій просторий кабінет. Десь на другій сотні кроків йому раптом сяйнула геніальна думка: а що, як провести у в’язниці чергове протипожежне тренування? Усі з будівлі вибіжать, але не всі повернуться назад. Чудово! Шукай тоді крайніх.
Задоволений проробленою розумовою роботою, Штупак неспішно крокував кам’яним тротуаром до свого житла. Він і помислити не міг, що про його неймовірно секретний візит, крім нього і Смердюшника, знає ще й таємничий контрабандист, який, назвавшись Маркусом Зубусом, приніс генерал-капітанові сотню доз чудового, забороненого урядом Білонерії сміху.
Зрештою, Штупак не був якимось особливим мерзотником чи шахраєм. Він, як і кожна фізично здорова людина, просто любив гарно посміятися, хоча мундир, що був на ньому, зобов’язував виловлювати контрабандистів і слідкувати за тим, щоб у країні виконувалися всі державні закони.