Марко цієї ночі спав міцно й швидко, бо знав, що потрібно виспатися на кілька днів наперед. Воно нібито й не передбачалося нічого тривожного, але інтуїція попереджала про бурхливі події наступного дня. А Марко завжди довіряв своїм передчуттям, бо інакше не був би розвідником.
Якщо добре поміркувати, то підстави для хвилювання в Марка таки були. По-перше, він приїхав до Білонерії не з Антихляпії, а з Антижурії, скориставшись фальшивими в’їзними документами, тому служба контррозвідки його виявить щонайбільше за тиждень; по-друге, його щохвилини могли викрити білонерійські, антихляпійські, протопузійські чи якісь інші шпигуни, адже Марко зараз ішов напролом. Але хвилювання досвідчений розвідник намагався тамувати, бо твердо знав, що доля прихильна до людей із почуттям обов’язку.
Рано-вранці Марко піднявся, умився й нечутно вийшов з дому, прихопивши із собою кілька сміхових гранат. Величезний капелюх він вирішив залишити в кімнаті, щоб не привертати до своєї персони зайвої уваги.
Штупак чесно дотримав слова: десь близько дев’ятої у в’язниці було оголошено пожежну тривогу, і в’язні під наглядом посиленого наряду вибігли на тюремне подвір’я.
Однак генерал-капітан через свою погану пам’ять припустився фатальної помилки: тиждень тому подвір’я в’язниці реконструювали. Внаслідок цього воно стало ширшим, а стіни навколо – вищими. Раніше в’язні й справді частенько втікали після таких навчальних тривог, а тому міський голова врешті-решт виділив кошти на реконструкцію, бо хуліганисті в’язні-втікачі писали різні дурниці на чистеньких стінах будинків, ламали молоді деревця, розкидали сміття по вулицях. Поліція ловити їх не поспішала, бо знала, що нікуди вони не дінуться, адже для більшості з них в’язниця стала рідною домівкою.
Марко бачив свого друга через ґратовані ворота. Потрібно було негайно щось вирішувати, доки навчанням не дали відбій. Оцінивши ситуацію, Марко узявся до роботи. Він повагом підійшов до воріт і постукав у двері пропускника. На стук з віконечка висунулася злісна пика озброєного охоронця.
– Чого треба?! – гарикнув солдат, загрозливо поводячи автоматом.
– Контрабандного сміху не бажаєте? – запитав Марко, лагідно усміхаючись, від чого охоронець просто знавіснів.
– Іди геть, провокаторе! Лічу до трьох!
Марко вдав, що хоче йти, але наступної миті блискавичним рухом обеззброїв вартового і змусив його заснути. Їх навчали цього прийому в школі розвідників ще на початках, а Марко був гарним учнем.
Все сталося так швидко і тихо, що другий вартовий не одразу й уторопав, куди зник його напарник.
– Допоможіть! – гукнув Марко. – Ваш товариш зомлів.
Доки другий вартовий оцінював ситуацію, а робив він це не надто вправно і досить повільно через вроджену тупість, Марко «відключив» і його.
Вхід на подвір’я був вільний. Кіпр Номен, який помітив друга ще у воротах, повільно наближався до пропускного пункту, від якого на даний момент його відділяли якихось десять метрів. Правда, то була зона, абсолютно вільна від людей, бо її охороняв ланцюг озброєних вартових.
Тим часом дали відбій тривозі. Охоронці заворушилися, але не встигли вони й кроку ступити, як в юрбі в’язнів розірвалася сміхова граната. Що тут почалося! Сторонній спостерігач міг би нарахувати добру сотню найрізноманітніших відтінків сміху: від громового реготу до поросячого повискування.
Кіпр усе зрозумів. Він блискавично обеззброїв найближчого вартового і за секунду влетів у будку пропускника. Його ніхто не помітив, бо навіть вартові на вишках захоплено спостерігали незрозумілу колотнечу на подвір’ї.
– Здоров, друже! – Кіпр міцно потиснув Маркову правицю. – Маєш план?
– Плани – річ ненадійна. Але сьогодні я таки планую тебе звідси витягти. Костюмчик варто б замінити.
За хвилину смугаста роба вже валялася на підлозі поряд із напівроздягненим вартовим, а двоє друзів неспішно віддалялися від сірої в’язничної будівлі. І нікому на думку не могло спасти, що меланхолійний охоронець в’язниці, який втомлено бреде тротуаром після нічної зміни додому, насправді ще кілька хвилин тому був арештантом, а заклопотаний цивільний, що простує у своїх справах протилежним від тюремника тротуаром, – його найкращий товариш і агент іноземної розвідки.
Марко, який чудово пам’ятав карту Брайдобурга, вів товариша найбезлюднішими і найглухішими вуличками міста до квартири, в якій перебув останню ніч. Там були фальшиві документи і деякі хитромудрі шпигунські дрібнички, без яких розвідникові в чужій країні просто нічого робити.
Господиня не ставила зайвих запитань, коли побачила Кіпра. Вона виглядала спокійною. Але той спокій насторожив Марка. І хоч причин для хвилювання нібито й не було, все ж слід було посилити пильність. Однак це вже нічого не могло змінити: наступної миті до кімнати увірвалися озброєні агенти білонерійської контррозвідки. Лише тепер Марко помітив, що в господині занадто великі кисті рук. А це означало, що за ним уже давно слідкували і господиню заарештували напередодні, замінивши її своєю людиною.
– Браво, молодці! – бадьоро похвалив своїх підлеглих високий рум’янощокий командир із золотими нашивками і шевроном у вигляді чорної маски, заходячи до кімнати. То був найкращий Щезаків оперативник супермайор Швахтер. – Гарних шпигунів упіймали цього разу. Здається, з Протопузії?
– З Антихляпії, – заперечив Марко автоматично, підсвідомо намагаючись виграти кілька секунд.
– Ні-ні, нам цього можете не казати, бо ми слідкуємо за вами від самого кордону, – лагідно усміхнувся рум’янощокий.
– Ну, якщо вам усе відомо, – розвів руками Марко, – то що ми можемо додати? Хіба що гранатку?
Кіпр в одну мить усе зрозумів: і те, що в Марка скінчилися гранати, і що втікати доведеться без будь-якої підготовки.
Пожбуривши скляну вазу, яку він устиг прихопити в коридорі якимось не до кінця усвідомленим рухом, Марко кинувся до найближчого вікна. Він ще побачив, як його товариш спритно вивернувся з обіймів дебелого поліцая і миттю раніше вистрибнув в інше вікно. Пролітаючи над підвіконням, Марко за частку секунди оцінив ситуацію і, коли м’яко приземлився, перекинувшись через голову, стрімголов побіг уздовж стіни будинку. За рогом він зупинився, перевів подих, одягнув свій чорний піджак навиворіт і пішов спокійним кроком, тамуючи хвилювання. Кіпр був на свободі й так просто в руки поліції вдруге не втрапить – Марко вірив у це, бо ж його товариш був не якимось там зеленим новачком і надивився усякого. Хоч вони не встигли домовитись, де зустрітися, це визначено було наперед ще до початку Маркової операції. Тому він, старанно плутаючи сліди, прямував до будівлі міської ратуші.
Усі шпигунські підручники рекомендували агентам на чужій території під час усіляких облав і переслідувань причаїтися десь у тихій місцині й терпляче очікувати, доки все не втихне і не вляжеться. Але Марко не завжди вірив підручникам, бо одного разу вскочив у халепу саме тому, що сліпо дотримувався приписів академічних учених.
Марко присів на лавочку біля самісінької ратуші, розгорнув залишений кимсь учорашній номер «Брайдобурзьких вістей» і з нудьгуючим виглядом став чекати товариша.
Кіпр з’явився за двадцять хвилин. Він уже встиг позбутися форми тюремного наглядача, роздобувши десь цивільний одяг, і зараз безтурботно прогулювався тротуаром, насвистуючи якусь пісеньку.
– Де одяг дістав? – спитав Марко, не відриваючи погляду від газети, коли Кіпр присів на протилежний край лавочки.
– Місцеві допомогли. Я тут устиг обрости знайомствами.
– Спритний ти. І як звати твою знайому?
– Від тебе нічого не приховаєш, – усміхнувся Кіпр.
– Гарненька?
– Сам побачиш. То який у нас план дій?
– Ти маєш повернутися.
– А ти що робитимеш? – не міг стримати обурення Кіпр.
– Мені наказано розгромити їхній сміхоочисний завод. Постараюся зробити все якнайшвидше. Так хочеться встигнути до черешневих днів.
– Я тебе тут самого не лишу.
– А наказ?
– А що мені наказ? Я зараз на ворожій території. Та й, зрештою, я свого завдання ще не виконав.
– У в’язниці посидів – з тебе вистачить, – посміхнувся Марко. – Розкажи мені, про що ти дізнався.
– Небагато. Місцезнаходження сміхоочисного заводу й кілька імен – оце й усе, – зітхнув Кіпр.
– Гаразд, якщо вже тобі так кортить, то підемо разом.
– То ти все-таки не мав точних інструкцій стосовно мене?
– Мав. Але відправляти тебе зараз додому було б з мого боку просто жорстоко і немилосердно.
– Завод розташований на північній околиці міста. Його не одразу побачиш, бо він ховається в гайку, але там гарні під’їзди. Багато охорони. Пройти просто так неможливо.
– Що ти пропонуєш?
– Зустрінемось через три години біля дуплистої липи. Вона росте праворуч від дороги. Вартовим її не видно. – Кіпр окинув поглядом площу перед ратушею, повільно встав і повагом рушив геть.
Марко посидів ще майже чверть години, зображаючи розмореного спекою міщанина, і теж пішов, але в протилежному напрямку. Проходячи повз ще одну лавочку, він запримітив дивного суб’єкта в чорних окулярах, який так старався не привертати до себе уваги, що ним аж тіпало. Чорне волосся й гачкуватий ніс видавали в незнайомцеві протопузійського спецагента. Протопузійців боятися особливо не випадало, бо вони займалися переважно збором інформації. Марко не міг стриматися, щоб не привітатися з протопузійцем, хоча зі сторони все виглядало цілком природно. Чорний агент, ошелешений увагою об’єкта стеження, ще більше захвилювався і навіть зірвався чомусь на ноги, а потім знову сів на лавочку, щоб випити заспокійливого.
А тим часом супермайор Швахтер зі своєю командою ретельно прочісував вулиці Брайдобурга, та так нікого і не впіймав. Після безуспішних пошуків він повернувся до управління контррозвідки і доповів Щезакові про невдале затримання. Генерал-сержант цьому не зрадів, але надто відчитувати підлеглого не поспішав – хороші кадри завжди цінуються, а промахи трапляються в кожного.
– Нікуди вони не дінуться, – поспішив заспокоїти Швахтера генерал-сержант. – Вони ще себе проявлять, а то чого б їм тут вештатися? Працюйте далі. На доповідь чекаю як завжди.
Супермайор Швахтер хвацько клацнув закаблуками і вийшов з кабінету. А Щезак замислився. Затівалося щось серйозне, а що саме, йому й належало з’ясувати найближчим часом.