Марко вибрався за межі міста дуже швидко – не минуло й чверті години. Лісок, у глибині якого ховався сміхоочисний завод, і справді охоронявся ще на підступах, але для Марка перша лінія вартових не стала великою проблемою. Він подолав її майже без зусиль за якихось п’ять хвилин.
Три години – море часу, – подумав собі Марко, – це ж можна встигнути пробратися на територію заводу ще до приходу Кіпра. Отож, сповнений оптимізму, антижурійський розвідник дістав з кишені плащ-невидимку й заліг у траві.
За годину Марко подолав не менше тридцяти метрів, успішно проминувши другу лінію вартових, які стояли через кожні три метри. У школі розвідників таким результатом міг похвалитися не кожен, адже мінімальне наближення до супротивника для звичайного агента складало три з половиною метри. Ближче треновані агенти відчували чужу присутність, навіть незважаючи на захист плаща-невидимки. Однак Марка новий його успіх не вельми втішив: розвідник бачив, що охоронці нудяться і не дуже уважно стежать за тим, що відбувається навколо. Їхня неуважність мала під собою підстави, бо третя лінія постів була обладнана автоматичними відеокамерами з термоскопами. Марко добрих півгодини вивчав розміщення камер і поле огляду, ще чверть години ставив оптичні й термічні відбивачі, щоб мати можливість пробратися непоміченим поміж камерами і термоскопами у своєму плащі-невидимці. Але після подолання третього ешелону охорони на нього чекало справжнє розчарування у вигляді слизької десятиметрової стіни. Він аж сплюнув з досади і, важко зітхнувши, повернувся назад.
Кіпр чекав на Марка біля дуплистої липи не сам.
– Я так і думав, що ти спробуєш, – усміхнувся розвідник.
– Чого ж не відрадив?
– А ти б послухався?.. Знайомся: Комета Хібс. Мій добрий друг. А це – Марко Зуб, – відрекомендував Кіпр свого друга незнайомці.
– Дуже приємно, – усміхнулася Комета. – Я не працюю на уряд. Можете мені повірити.
– Побачимо, – пробурмотів ошелешений Марко.
– Не слухай його, – сказав Кіпр, – це він хмуриться, бо не вдалося мене здивувати. Марку, будь трохи вихованішим. Комета допоможе нам пройти на територію заводу.
– Жартуєш? – недовірливо перепитав Марко. – Як?
– Побачите, – сказала Комета. – Я ж все-таки тут працюю.
– І давно ви з Кіпром знайомі?
– З першого дня його перебування в нашій країні.
– Розкажете, як Кіпра викрили?
– Розкажу, – серйозно мовила Комета. – Я цілком розумію вашу недовіру, Марку, але припустіть на мить, що я просто втомилася від тутешнього способу життя. Ви ще не можете оцінити його принад повною мірою, але дещо, гадаю, встигли побачити…
– Марку, відчепись від Комети. Вона не працює ні на яку розвідку. І не забудь, що розвідників із симптомами манії переслідування списують.
– Дякую, Кіпре, за діагноз, – усміхнувся Марко і ще раз поглянув на Комету – ні, так прикидатися людина не може. – Гаразд, я вам вірю. То ким ви там працюєте?
– Цензором сміхоробів.
– Овва! А що це за професія така?
– Не найгірша в нашій країні. До моїх обов’язків входить переглядати сміхопродукцію, яку ми імпортуємо з-за кордону, й відбирати потрібну. Все це направляється на переробний завод. Тут сміх очищується і доправляється до розподільників. Та я зараз усе покажу.
– І нас отак-от просто собі візьмуть та й пропустять?! – не міг стриматися від здивованого вигуку Марко.
– Я проведу вас під виглядом іноземних сміхоробів. Ось ваші документи. – Комета подала Маркові коричневу книжечку з його фотографією.
– Гарно працюєте. Коли ви тільки встигли?
– Довга історія, – усміхнулася Комета. – Кіпр мені розповідав про вас, він немовби передчував, що його заарештують. От ми і вирішили підстрахуватися.
– А фото де взяли?
– Здогадайся, – хитро примружився Кіпр.
– Невже фоторобот? – отетерів Марко і ще раз уважно роздивився свою фотографію в підробленому документі. – Аси, нічого не скажеш.
– Ну то що? Ходімо? – сказала Комета.
Розвідники рушили за дівчиною. Трималися вони невимушено і дурнувато посміхалися, як і належить майстрам-сміхоробам. На це ніхто уваги не звертав, бо всі знали, що без дози очищеного сміху по-справжньому радіти неможливо.
Вартові пропустили Комету і її супутників без зайвих зволікань. Коли масивні металеві ворота зімкнулися за їхніми спинами, Маркові стало трохи не по собі. Знову вилізла з найпотаємніших закапелків душі недовіра й підозріливість. Він покосився на свого безтурботного товариша, за плечима якого вже була білонерійська в’язниця. Важко зітхнувши, Марко прогнав геть чорні думки. Білонерійка, яку він спочатку прийняв за хитрого агента контррозвідки, з кожною хвилиною подобалась йому все більше.
Подвір’я заводу було бетоноване і неймовірно чисте. Іноді до воріт під’їжджали спецмашини, яких Маркові ще не доводилося бачити. Вантажні авта мали чотири підвісні крісла з боків. На цих кріслах сиділи озброєні охоронці. На виїзді машину ретельно перевіряли, і ще двоє охоронців сідало в такі ж крісла зверху на кабіні.
Головний корпус заводу тягнувся на добрих двісті метрів. Посередині над його дахом вивищувалася тридцятиметрова труба, з якої виривався в небо густий сірий дим. Комета повела розвідників до меншої будівлі, що була сполучена з великим заводським корпусом вузьким переходом. Охоронець на вході пильно перевірив документи і, пропікши новоприбулих недобрим поглядом, відчинив двері.
Комета увійшла до якогось невеличкого кабінету і щільно причинила двері. За хвилину вбігла секретарка і поцікавилася, чи не хоче її начальниця кави. Та лише похитала головою.
– Дякую, Еоло. І нікого до мене в найближчу годину не впускай. Сьогодні я працюю з новим колективом сміхоробів.
– Зрозуміла, пані Комето, – кивнула секретарка і щезла.
– Доведеться вам, хлопці, зараз трохи поімпровізувати. Вашу присутність тут необхідно виправдати. Пам’ятаєте хоч щось смішне зі свого життя?
– Отак відразу й не пригадаєш, – замислився Кіпр.
– Покажіть нам якийсь зразок. Бажано не з гірших і з пропущених цензурою, – запропонував Марко. – Бо, як то кажуть, творчість спонукає до творчості.
– Скажи краще – заздрість, – усміхнувся Кіпр.
Комета кивнула і кілька хвилин рилася у своєму архіві.
– Непотріб, але кращого нема, – зітхнула вона, вставляючи одну з касет у демонстратор.
Апарат загудів, і на екрані з’явилися фігурки сміхоробів. Їх було троє. Вони кумедно танцювали, спритно вибиваючи величезними капцями чечітку. Обличчя сміхоробів були пофарбовані білим і чорним. Намічені чорним усмішки, що тяглися від вуха до вуха, здавалися якимись сумними. Після чечіточників на сцену вийшли куплетисти. Вони співали куплети про поліцаїв і контрабандистів, про таємних агентів іноземних держав і дурнуватих міщан, про пихатих дурнів і легковажних громадян. Сміятися з цього ні Кіпр, ні Марко не могли. Комета теж сиділа з кам’яним обличчям і тільки покивувала.
– І це найкраще? – не міг повірити Марко. – Жах.
– Ти вже придумав, як будеш смішити публіку? – спитав Кіпр у свого товариша.
– Пані Комето, а ми не можемо просто підірвати цей завод?
– Можете, але тоді я сидітиму у в’язниці решту свого життя, – усміхнулася Комета.
– Марку, нам потрібно так обставити справу, щоб на Комету не впала навіть легка тінь підозри. Тому думай про те, як видобути трохи сміху, – усовістив Кіпр товариша.
– Пробачте, – зітхнув Марко і став думати.
З чого люди сміються? З невідповідностей. Сміх викликає вигляд людини, її одяг, зачіска. Наприклад, короткі штани або величезні капці. А ще величезні носи.
– Я пропоную великі носи, – сказав Марко, порушивши хвилинне мовчання. – Великий ніс у поєднанні з пихатим виразом обличчя діє безпрограшно.
– Згодна, – кивнула Комета. – Але цього замало. Потрібна ще якась дія. Хоча б елементарна. І костюми. Правда, з костюмами я вам можу допомогти. Тут у мене гардероб є.
– Кіпре, ти в нас кращий вигадник. Придумай дію.
– Марку, я розвідник і не вмію вигадувати смішні сценки. Та й настрій у мене зараз ліричний.
– Гаразд, хлопці, я вам допоможу. Колись у дитинстві я читала щось таке. Ви розіграєте сценку пограбування пихатої пані, – сказала Комета. – Дія проста: грабіжник залазить у вікно, а господиня вчить його гарних манер.
– Я не буду зображати господиню, – замотав головою Кіпр.
– А я не маю таланту до цього, – скромно докинув Марко.
– Тоді придумуйте самі або тягніть жереб. – Комета склала руки на грудях і стала чекати. – У вас три хвилини.
Дефіцит часу дуже часто впливає на розвідників позитивно – вони мобілізуються і починають діяти чітко та виважено. Комета розраховувала на це, однак її розрахунок цього разу виявився хибним. Кіпр і Марко зовсім скисли, хоч і зробили жалюгідну спробу щось там придумати, та тільки їхня «придумка» явно програвала Кометиній ідеї.
– Все, часу більше нема, – важко зітхнула Комета. – Я вас виведу, доки не стало запізно.
Її розчароване зітхання подіяло на Марка, немов відро холодної води на істеричну панянку: людина, ризикуючи власною свободою, проводить його разом із товаришем на секретний завод, а він не може пригадати смішний епізод зі свого життя? Ні, це нікуди не годиться. І Марко згадав раптом один випадок, свідком якого йому довелося бути: у його рідному містечку гостював мандрівний цирк, і якось артисти забули замкнути дресированого лева; зрозуміло, що того дня усі дерева і ліхтарні стовпи були зайняті наляканими людьми різного віку і статі, й лише один п’яничка, що вже не міг самостійно пересуватися, вчепився левові в гриву, чим його неабияк здивував. Потім п’яничка хвалився усім, що боровся з левом, як Геракл. Ця весела історія з присмаком драматизму запустила в Марковій голові процес творчого мислення, і він запропонував зіграти сценку дуелі між двома боягузами.
За десять хвилин артисти були одягнуті. Кіпр дефілював у клітчастому піджачку і куцих штанях, на його лиці була маска. В руці він тримав пістолет десь у півметра завдовжки. У Марка пістолет був трохи коротший, зате оснащений оптичним прицілом.
Після кількох репетицій розвідники так розохотилися, що взялися розіграти сценку за участі Комети. Дівчина хоч і опиралася, але пристала на пропозицію зіграти роль пихатої господині, до якої серед ночі залізло двоє злодіїв.
Пристрій, що мав продукувати сміхову есенцію, нагадував гелікон: такий же широкий розтруб, таке ж химерне плетиво трубочок, от тільки замість музиканта в цю подобу найповажнішого члена сімейства духових інструментів було умонтовано високий прозорий циліндр.
Щойно Кіпр і Марко розіграли свою сценку, апарат загудів – на дні циліндра почала збиратися жовта рідина.
Слід сказати, що насичене жовте забарвлення сміхової есенції засвідчувало її найвищу якість. Після другої сценки циліндр наповнився ледь не по вінця.
– З цього можна виготовити п’ять тисяч доз чудового жовтого сміху, – вражено мовила Комета, коли побачила, скільки есенції зібралося в посудині після двох сценок. – Розіграєте ще щось?
– Можна, – охоче погодився Марко. – Я пропоную зробити з Кіпра безголового суддю, який виголошує промову.
– І як ти собі це уявляєш? – спантеличився Кіпр.
Марко витяг з Кометиного гардеробу якийсь просторий костюм і натягнув Кіпрові на голову, наглухо перед тим застібнувши. Щоб плечі костюма не опадали, у рукави понапихав усілякого шмаття. Безголовий суддя ходив, перечіплюючись через крісла і тримаючи в руці суддівську перуку. З глибини костюма чувся приглушений Кіпрів голос:
– Марку, мені тут жарко!
Диво дивне, але апарат і далі працював, зріджуючи на стінках циліндра барвисту сміхоесенцію. Здавалося, що жовта рідина підвищує свій рівень із видимим прискоренням. Комета раділа від душі, тож не одразу й помітила, що резервуар наповнився.
– Хлопці! Агов! Хочете мені апарат поламати?
Комета кинулася до пульта, і за секунду сміхова есенція, що вже добралася до краю циліндра, системою тонких трубок перетекла в закритий резервуар.
– Ви мене налякали, – полегшено зітхнула Комета. – Тут такого ще не бувало.
– Стривайте, але я так і не зрозумів, від чого ту есенцію очищають? – раптом спитав Марко, якого це питання вже давно мучило.
– Наші вчені вважають, що неочищена сміхова есенція шкодить здоров’ю, бо містить шкідливі домішки. Про це в усіх наукових журналах пишуть.
– І куди ж дівають відходи виробництва?
– Відвозять спецмашинами на спеціальний склад. Він розташований за сотню кілометрів на північ від столиці. Я, правда, там не була, але люди про це місце розповідають страшні речі. Обслуговуючий персонал часто хворіє, незважаючи на те, що всі ходять у захисних костюмах. Хоча то може виявитися побрехеньками, які вигадуються для підтримання авторитету того складу.
– А це вже цікаво, – пожвавився Марко. – Ти, Кіпре, залишишся тут, а я махну на звалище.
– Дякую ґречно, – церемонно вклонився Кіпр. – Ти працюватимеш, а я буду байдикувати? Оце вже ні!
– Добре, тоді проникнеш до тутешньої Академії Сміхових Наук, поки я буду в бруді порпатися. Влаштовує тебе такий план?
– Ти завжди був навіженим, – похитав головою Кіпр. – Може, тому твоє життя таке цікаве?
– Робочий день закінчився, – поклала край розмовам Комета. – Вечеряти поїдете до мене. І це не обговорюється…
З роботи Комета поверталася сама. А Марко з Кіпром, щоб уникнути можливого стеження, добру годину тинялися містом поодинці, доки нарешті непомітно не шмигнули в Кометин будинок із чорного ходу.