Наступного ранку Маркові було якось не по собі. Особливих підстав тривожитися нібито й не було, але гнітюче відчуття не давало волі радості. Чесно кажучи, це його починало дратувати: тут конче треба працювати, а клята інтуїція ніяк не вгамується, пророкуючи неприємності. Що не кажіть, а це навіть найспокійнішу людину може вивести з рівноваги.
Комета приготувала розкішний сніданок. Усі троє гарно посиділи за столом і розійшлися хто куди, не забуваючи про обережність: Марко подався на вокзал, Комета звично попрямувала на роботу, а Кіпр, попрацювавши зі своїм обличчям, рушив до будівлі Академії Сміхових Наук.
У Марка після сніданку з’явилося дивне відчуття, що друзів у найближчі кілька днів йому бачити не доведеться. Знаючи, що думка матеріальна, розвідник щосили гнав її геть, але самих лише вольових зусиль було для цього замало. Він спробував зосередитися на завданні, але й це йому вдавалося сьогодні вкрай погано. На вокзалі він поводився дуже необережно, та, на його щастя, поблизу не виявилося жодного білонерійського контррозвідника.
Довелося півгодини посидіти на лавочці, перш ніж спокійний і чіткий ритм плину думок у голові було відновлено. Для початку потрібно встановити, куди їхати. Від Комети Марко знав лише, що звалище знаходиться за сто кілометрів на північ від столиці. Зрештою, цього цілком вистачало, щоб виявити секретний об’єкт і спробувати дістатися туди ще сьогодні. Марко вже зібрався було йти до каси, щоб купити квиток до селища Квакай, неподалік якого, за його обрахунками, й розташовувався об’єкт «ікс», як на платформу в’їхала машина із солдатами. Вояки за лічені хвилини відтіснили людей від четвертої платформи. Група агентів у спецкостюмах поспіхом пронесли до звичайного вагона чотири круглі зелені контейнери і швидко завантажили їх всередину. Частина солдатів полізла на вагон і розмістилася там на не дуже зручних лавочках. Ще за хвилину прибув тепловоз і, причепивши один-єдиний вагон, почухикав на північ.
Якби Марко знав наперед про те, що станеться, то він, звичайно ж, не втратив би такої нагоди доїхати разом із солдатами у вагоні до місця призначення, адже тут цілком вистачило б простого плаща-невидимки, але тепер йому лишалося тільки скрушно зітхати в глибині душі.
І все-таки Марка охопило якесь дивне радісне хвилювання. Він знав, що воно завжди було знаком удачі, тому швидко забіг в якийсь закапелок, де не було телекамер, і одягнув плащ-невидимку, який за потреби міг стати і комбінезоном. Тепер розвідник міг спокійнісінько прогулюватися пероном, не боячись, що хтось його побачить. Хіба що в когось є термоскоп.
Уникаючи великих скупчень людей, Марко пішов уздовж платформи, від якої від’їхав спецпотяг. Тепловоз уже завершував довгий і плавний поворот, коли сталося щось непередбачуване: гучномовець на вокзалі скомандував машиністові повернутися.
Тепловоз невдоволено зупинився, кілька разів пирхнув гарячим димом і, приглушено гаркаючи, став неохоче задкувати. Виявилося, що недовантажили ще кілька контейнерів. Як таке непорозуміння могло статися, Марко навіть не уявляв, але радів неабияк, адже тепер він міг спокійнісінько вмоститися на передньому виступі тепловоза і їхати, дивлячись на дорогу, цілих сто кілометрів.
Щастя, що тривало цілу годину, скінчилося якось дуже швидко. Марко важко зітхнув, коли тепловоз дав гудок, зупиняючись біля маленької станції, де, окрім невеличкої будівлі вокзалу, було лише три хатини. Почулися вигуки командирів, забігали солдати, розвантажуючи контейнери, а за хвилину з’явилася спеціальна вантажівка, яка й повезла їх кудись у поле.
Марко цього разу примудрився їхати на кабіні вантажівки, подумки складаючи подяку винахідникові плаща-невидимки, який зекономив йому зараз багато сил і часу.
Вантажівка їхала до місця призначення близько двадцяти хвилин. Ґрунтова дорога довго петляла серед пагорбів, порослих подекуди хирлявими кущиками і низенькими деревцями, доки врешті-решт не в’їхала в якийсь тунель всередині звичайнісінького пагорба. Після проїзду вантажівки вхід швидко затягнули маскувальною сіткою. Просторий тунель освітлювало кілька десятків потужних ламп.
Солдати вийшли з машини і заходилися одягати громіздкі захисні костюми. Марко дивувався цьому, бо його портативний аналізатор, без якого не відправляли навіть на дріб’язкове завдання своїх агентів усі відомі йому розвідки, не показував ніякої небезпеки. Тим часом до вантажівки під’їхав електронавантажувач, солдати акуратно поскладали зелені контейнери на піддон і подалися до виходу.
Персоналу на складі зберігання відходів сміховиробництва було не так багато: п’ятеро охоронців, четверо інженерів обслуговування і двоє водіїв. Марко встановив це після десяти хвилин перебування на складі. Він ходив і спостерігав, прислухався до розмов, бо лише так міг дізнатися щось нове.
Електронавантажувач в’їхав у бокову комірку за важкими металевими дверима, що замикалися електронним замком, після того як один з інженерів набрав на панелі замка чотирицифровий код. Марко про всякий випадок запам’ятав комбінацію цифр і тепер кружляв навколо інженерів, наче та оса над перестиглою грушкою.
Інженери були похмурими, зирили спідлоба, від чого здавалися якимись утомленими. Зрозуміти це було важко, адже за кілька десятків метрів звідси буяло літніми квітами, мерехтіло метеликовими крильцями, звучало стоголосо комашиними піснями чарівне поле, яке вміло знімати втому і проганяти депресію. Годі було зрозуміти, чим займався тутешній персонал, проте за межі маскувальної сітки жодна жива душа вийти не поспішала. Маркові подумалося, що такою могла бути інструкція, ота всесильна і зла чарівниця, що так любить знущатися з людини.
Інженери говорили мало. Більше теревенили охоронці. Марко слухав уривки пустопорожніх розмов, але ні через годину, ні через дві так нічого й не наслухав. Саме час було розслабитися і скласти план подальших дій, тож розвідник повзком проліз під сіткою і вибрався на ближній пагорб, щоб помилуватися околицями і дати лад своїм розхристаним думкам. Що й казати, нічого подібного з ним раніше не траплялося, він ніколи ще не був таким роззосередженим і збентеженим.
Лежачи на пагорбі в заростях польової трави, Марко вольовим зусиллям наганяв думки в голову, але ті норовилися, вибрикували і втікали світ за очі. Та й що можна було надумати путнього, коли маєш так мало інформації? Отож настав час діяти рішуче. І план визрів моментально. У Марка ще лишалося кілька пляшечок із червоним сміхом, тому він вирішив скористатися ними, щоб спровокувати персонал на якісь активні дії.
Одягнувши фільтруючу маску, взяту зі стелажа перед входом, Марко прокрався в підземне сховище і непомітно вилив червону сміхоесенцію поблизу охоронців, котрі грали біля входу в боковий бокс в якусь незрозумілу гру. Реакція солдатів виявилася несподіваною: вони зірвалися як ошпарені. Їхні обличчя перекосило від страху, а горлянки видавали нервовий регіт. Коли це побачили інші охоронці, хтось увімкнув сирену. Почався страшенний переполох.
Маркові й самому стало раптом весело, але він і подумати тієї миті не міг, що насмішниця-доля підсунула йому несправну маску з відірваним гумовим клапаном.
Персонал миттєво одягнув фільтруючі маски, і важкі зовнішні двері з гуркотом опустилися, відрізуючи підземелля від зовнішнього світу.
Марко, похихикуючи, тихцем пробрався до комірки з цифровим замком і натиснув потрібні кнопки. Двері з виском від’їхали, але той звук потонув у надсадному витті сирен. Хвилин за п’ять усе вляглося, але Марко вже був усередині загадкового складу і роздивлявся довкола. Підземеллячко було ще те: воно тяглося метрів на двісті в довжину, весь його внутрішній простір займали п’ятиярусні стелажі, на яких виднілися ряди різнобарвних контейнерів. Окрім зелених тут були контейнери всіх веселкових барв, а ще коричневі, чорні й сірі з якимись незрозумілими спеціальними позначками.
Кажуть, що навіть найвправнішому майстрові часом усе валиться з рук. Схоже, що для Марка, розвідника з багаторічним стажем, та година настала якраз на порозі розкриття таємниці. Марко потягнувся рукою до коричневого контейнера, щоб повернути його трохи і розібрати жовтий напис, як раптом його ліва нога зрадливо посковзнулася. Не думаючи про наслідки, розвідник схопився правицею за підпорку стелажа, і той несподівано захитався. Від хитавиці один з контейнерів, поставлений кимось із недбалих працівників таємного складу на самий краєчок, гепнувся на долівку і розколовся. З тріщини просочився коричневий димок, тож Марко завбачливо поспішив зникнути, але зачепився штаниною за гачок на стійці стелажа і впав прямісінько в коричневу хмару.
Що було далі, Марко згодом пригадував дуже важко. Не підозрюючи про несправність фільтруючої маски, він мимоволі вдихнув той дим і відчув приплив незрозумілої радості.
Марно було тішити себе надією, що охоронці й працівники складу не почули гуркоту падіння контейнера. Зрозуміло також, що Маркове падіння було не останньою його неприємністю на сьогодні. І якщо додати до цього коричневий газ, то стане очевидним, що цей день Марко навряд чи міг записати до числа своїх найкращих.
Охоронці складу, коли прибігли на гуркіт, побачили веселого незнайомця, який встиг вилізти на горішню полицю одного зі стелажів і горланив якусь незнайому пісню незнайомою мовою.
– Негайно злазьте звідти! – скомандував один з охоронців, коли техперсонал ліквідував наслідки падіння контейнера.
– Ще чого, – зухвало відказав незнайомець. – Якщо хочете зі мною поговорити, то залазьте до мене!
Охоронець зрозумів, що подальша розмова не принесе ніякого результату, тому жестами наказав своїм підопічним оточити нахабу і заарештувати. Проте зробити це у великому приміщенні виявилося не так просто. Троє охоронців з ніг збились, наздоганяючи зайду. Вони б так і не спіймали його до вечора, якби той раптом не здався сам.
Вже коли Марка везли до Брайдобурга, і вітер допоміг йому позбутися решток дивного коричневого диму, він здивовано озирнувся і зрозумів, що опинився під арештом.
– Куди їдемо, хлопці? – спитав він, вдаючи того веселуна, яким був ще десять хвилин тому, але його конвоїри лише хмикнули.
– До в’язниці, голубе, – повідомив менший і сердитіший. – Там ти реготати не будеш.
«До в’язниці то до в’язниці», – подумав Марко і всю увагу приділив місцевості, через яку проїжджала спецмашина.