Кіпр після Маркового від’їзду подався до Академії Сміхових Наук за новою інформацією, без якої розвідник сліпий і глухий. Зробити фальшивий пропуск для нього не склало жодних труднощів, білий халат йому дала Комета, тож тепер нічого не залишалося, як ходити з розумним виглядом по Академії і робити для себе висновки.
Вчені, як відомо, люди дуже неуважні, тому на появу нового колеги в масивних окулярах не звернули жодної уваги. А Кіпр, надійно заховавши своє обличчя під маскою наукової зосередженості, діловито походжав коридорами в пошуках інформації. Іноді він зупинявся, немовби вивчаючи якісь бюлетені й плакати на стінах, а сам прислухався до розмов між ученими, та нічого цікавого в тих розмовах не було.
Наприкінці третьої години свого перебування в приміщенні Академії Кіпрові нарешті пощастило: гучномовець у коридорі сповістив учених про те, що їм належить зібратися в конференц-залі для обговорення якоїсь важливої справи.
Кіпр хоч і не знав, де той конференц-зал знаходиться, але знайти його було не надто важко – усі вчені поспішали на заклик гучномовця. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Кіпр вирішив сісти в такому місці, де його займатимуть якнайменше. Але таке місце, на його превеликий жаль, уже зайняла якась симпатична дівчина в окулярах з гарною оправою. Що ж, це може бути навіть непогано, і Кіпр рішуче підійшов до незнайомки.
– Перепрошую, – чемно звернувся Кіпр до дівчини, – я вам не заважатиму, якщо сяду поряд? Не люблю, знаєте, товкотнечі й зайвої уваги.
– У такому місці товкотнечі не уникнути, а от зайвої уваги я вам не обіцяю. Вчений люд належить до числа найбільш самозакоханих і тупих істот, – несподівано сказала незнайомка.
– Овва! Вельми несподівані слова, – похитав головою Кіпр, ковзнувши поглядом по бейджику співрозмовниці. Йому раптом захотілося дізнатися ім’я цієї сміливої дівчини. Ім’я, як він і очікував, виявилося гарним: Арніка.
Якась невидима сила змушувала Кіпра продовжувати розмову, хоча правила поведінки розвідника в подібних ситуаціях зобов’язували його мовчати і слухати, а не теревенити з гарними дівчатами. Проте розвідницьке чуття підказувало Кіпрові, що дівчина ця – дуже порядна людина. Врешті-решт із Кометою він же не помилився! Однак поговорити не вдалося, головуючий закликав до тиші.
– Прошу вашої уваги, шановні колеги, – почав той, від чого гамір у залі пішов на спад. – Ми маємо зараз обговорити кілька важливих питань. Тож почну без довгих передмов. З лабораторії дослідження впливу сміху на фізіологічні процеси в людському організмі сьогодні вранці був надісланий, пробачте за каламбур, просто-таки сміховинний звіт. Де завідувач лабораторією?
– Він хворіє, – кинув хтось із залу.
– Хто виконує його обов’язки? – невдоволено запитав головуючий.
– Я, – несподівано піднялася Арніка, і Кіпр відчув, як сотня колючих невдоволених поглядів уп’ялася в дівчину, ковзнувши і по ньому. – І що ж вас там не влаштувало, пане професоре?
– Ви написали, що сміх у великих дозах не шкідливий, а навіть корисний людині, – сердито кинув професор. – Як ми це маємо розуміти?
– Пробачте, але тут я вам нічим не зараджу. Чи ви хочете, аби я вам пояснила, як ви, досвідчений учений, маєте розуміти інформацію, отриману в результаті наукового дослідження?
Після цих слів у залі прокотилася ціла хвиля обурених вигуків, а сам головуючий аж задихнувся від несподіванки і злості.
– Пані Арніко, не забувайте, що ви лише старший науковий співробітник, а не професор!..
– То по-вашому, професори не помиляються ніколи, полишивши це виключне право бідним тупим асистентам? Чого ви хочете від мене?
– Перепишіть звіт, бо нам соромно за таку антинаукову брехню!
– Оце вже ні, професоре. Нічого я переписувати не буду! Досліди переконливо доводять хибність вашої позиції!
– Тоді нам доведеться застосувати до вас інші засоби впливу!
– Виженете мене з роботи? Будь ласка! Шкодувати не буду, – ображено мовила Арніка і сіла.
Зал пошумів ще кілька хвилин і зосередився на чомусь іншому. Кіпр, скориставшись тим, що про його сусідку забули, вирішив для себе дещо з’ясувати.
– Я не бачив того звіту. Про що йдеться? – спитав розвідник у дівчини.
– Йдеться про те, що вся Академія Сміхових Наук – суцільний обман. Але мене ніхто не почув, – поскаржилася Арніка.
– Здається, ви помиляєтесь, – кивнув Кіпр на двері, де виросло двоє поліцаїв, які, очевидно, чекали закінчення наради. – Вас таки почули, і то дуже добре.
– Думаєте, вони мене хочуть заарештувати?
– Більш ніж переконаний, – кивнув Кіпр. – Але я вам допоможу звідси непомітно вибратись.
– Як? – перепитала спантеличена дівчина. – У вас є шапка-невидимка?
– Щось таке, – кивнув Кіпр. – Коли всі встануть, ви одягнете ось це. – Він простягнув дівчині плащ-невидимку.
– Хто ви? – спитала Арніка, по-новому оцінюючи свого сусіда. – Агент таємної служби?
– А що, така існує? – спробував Кіпр пожартувати, але жарт вийшов не надто веселим. – Та не бійтеся ви. Невже у в’язниці веселіше?
– Та ні. Але що я далі робитиму?
– Час має гарну здатність змінюватися. Невже ж ви думаєте, що так, як є зараз, буде завжди?
– Ні, звичайно ж.
– Тоді спробуймо прискорити ті зміни. Отже, коли будемо виходити із залу, ви одягнете плащ і будете виконувати все, що я попрошу.
Арніка кивнула. Поліцаї на вході й справді озирали зал, шукаючи її поглядами. Проте Кіпр сів так, що дівчини з дверей не було видно. А коли нарада скінчилася, Арніка накинула плащ-невидимку і, тримаючи Кіпра за руку, обережно пробиралася до виходу. Залишатися в залі, перечікуючи, доки всі учені вийдуть у коридор, сенсу не було, бо поліцаї, помітивши відсутність жертви, піднімуть тривогу завчасу, тому Кіпр вирішив пробиватися в натовпі. Зробити це, ведучи за руку людину в плащі-невидимці, було не так просто, як комусь може здатися. Ті десять метрів до виходу із залу вимагали від Кіпра миттєвої реакції, нестандартного мислення і нелюдського напруження всіх сил.
Розвідник ішов, енергійно розмахуючи руками, щоб створити біля своєї супутниці вільний простір. Час від часу його намагалися випередити шустріші служителі королівської науки, але Кіпр щоразу виявлявся спритнішим за них. Однак найгірше чекало попереду: поліцаї стояли так, що майже повністю загороджували собою весь прохід.
– Стрибаєте за моєю командою! – шепнув Кіпр своїй невидимій супутниці.
А далі сталося щось несподіване: поліцаї побачили, як один з тих тупих учених зашпортався і полетів юзом просто на них, а щось безтілесне легеньким вітерцем промайнуло повз їхні розгублені пики.
– Перепрошую, – вибачився Кіпр, зводячись на ноги. – Тут такі високі пороги.
– Під ноги дивитися треба, – невдоволено буркнув один з поліцаїв. – Розпаскудилися ви тут, хлопці…
Кіпр наздогнав свою супутницю в кінці коридору.
– Ви тут? – спитав пошепки, хоча знав майже напевне, що дівчина стоїть зараз на відстані витягнутої руки.
– Що далі? – відгукнулася Арніка, задихаючись від хвилювання.
– Біжімо геть, доки вони не опам’яталися.
І справді, час було поспішати. Сирена застала втікачів на порозі. Кіпр забіг за якусь колону і миттєво скинув халат. Тепер він був схожий на звичайного перехожого, який не знати чого зирив на величну будівлю Академії Сміхових Наук.
Кіпр завів свою супутницю в якийсь провулок, де вона змогла нарешті зняти плащ-невидимку.
– І навіщо я погодилася на вашу пропозицію? – похитала головою Арніка. – Це, напевно, найдурніший вчинок у моєму житті.
– Не думаю, – похитав головою Кіпр. – Сидіти у в’язниці – не надто весела справа, можете мені повірити.
– То ви кримінальний злочинець? – зробила для себе висновок Арніка. – Оце ж мені пощастило.
– По-вашому, у в’язницях сидять лише кримінальники? Я, наприклад, знаю десятки порядних людей, яким у житті довелося не один рік промучитися за ґратами.
– І що ви плануєте робити далі?
– Може, знайдемо краще місце для розмови?
– Ходімо, – стенула плечима Арніка. – Тут неподалік є кафе з відкритою терасою. Я там часто обідаю.
Дорогою Кіпр не криючись розповів Арніці про себе і своє завдання. Дівчина повірила не одразу, адже багато хто з її колишніх залицяльників саме так і намагався додати собі ваги.
– Ніколи не думала, що зустріну антижурійського шпигуна, – похитала Арніка головою.
– Повір мені, що на сотню перехожих у цьому місті знайдеться як мінімум один шпигун, – після десяти хвилин відвертої розмови нові знайомі вже перейшли на «ти».
– І все-таки, що ми робитимемо далі? – посерйознішала Арніка. – Додому я, очевидно, повернутися найближчим часом не зможу.
– Так, але це тимчасово. Я проведу тебе на конспіративну квартиру, де ти поживеш кілька днів чи тижнів під чужим іменем.
– Родина хвилюватися буде.
– А ми родині дамо знати, – заспокоїв Кіпр свою супутницю.
– Добре. Що ти плануєш?
– Я планую щось змінити. Але ми працюємо в парі зі ще одним розвідником, тому плани можуть мінятися в деталях, – сказав Кіпр.
Конспіративна квартира нічим не відрізнялася від звичайної. Принаймні, Арніка нічого особливого в ній не помітила.
– А де господарі?
– Зараз ми тут господарі. Ти – пані Ахвельд, а я – пан Ахвельд – твій чоловік… Нібито.
– Швидкий же ти, Кіпре. І необачний. А якщо я тебе здам поліції?
– По-перше, багато не отримаєш. По-друге, Марко мене звідти витягне, як уже робив це не раз. По-третє, такі гарні очі не можуть бути очима зрадника. Тобто – це по-перше…
– Не підлещуйся: по-третє, то по-третє, – усміхнулася Арніка. – Піду на кухню, погляну, що там робиться.
– Невже ти любиш готувати? – здивувався Кіпр.
– «Люблю», «вмію» і «хочу їсти» – різні слова, – відповіла Арніка вже з коридору. – Стривай-но, то виходить, що я маю сидіти під домашнім арештом?
– Чого б це? Невже в мене зайвої перуки не знайдеться для гарної дівчини?
– Ти носиш перуки?
– Іноді й лисини доводиться носити. А що поробиш? Така вже доля розвідника.
Арніка вибухнула сміхом, але тієї ж таки миті зігнулася вдвоє. То було дивне видовище: дівчина сміялася і плакала від болю одночасно.
– Що таке? – спитав стривожений Кіпр. – Щось болить? Зуби? – занепокоївся він, коли Арніка підвела голову.
– Ні, не зуби… Розкажи… розкажи мені щось смішне!.. Будь ласка… І не зважай на мене, так треба…
Арнічине прохання застало Кіпра зненацька. Він бачив, що сміх завдає його супутниці болю, але прохання просто-таки випромінювало щирість, тож не виконати його було б свинством.
– А дурне можна розповідати? – зовсім не до речі спитав Кіпр, на що Арніка лише кивнула. – Знаєш, у мене є сусід, що любить по-дурному жартувати. Ті його жарти фантастично примітивні, але він так апетитно сміється, що і всі навколо регочуть разом із ним. Знаєш, який його улюблений прикол? Приходить у гості, наприклад, і питає: пані Марисю, у мене оце склероз почався звечора, то я забув, як вашу Ганнусю звати. Уявляєш?
– Добре, Кіпре… – задихаючись від болю, прошепотіла Арніка. – Ще щось пригадай і поглянь… на годинник.
– Я після служби в армії додому повертався якраз, а на моїй вулиці дві старші пані сварилися за межу. Ну, знаєш, вони вже все сказали… Слова, як то воно буває, скінчилися. Залишилися самі «вагомі» аргументи… У баби Артисі аргументи були вагоміші, а от баба Юстися брала азартом. Отак стояли вони одна до одної спинами… зігнувшись… і трохи спідниці попіднімали.
Я оце йду вулицею, нібито й не помічаю їх, бо ж незручно. А баба Артися боковим зором таки мене запримітила і як зарепетує: «От же ж молодь невихована пішла! Вже й не вітається до старших людей! Зовсім сорому не мають дідькові хлопчиська!»
– Справді кричала, чи ти щойно вигадав? – часто дихаючи від приступів болю і розтираючи по щоках сльози, спитала Арніка.
– Треба мені вигадувати? Кричала на все село! Навіть мамі моїй поскаржилася. Правда, я мамі раніше встиг розповісти…
– Все… здається, скінчилося. Скільки часу минуло? – віддихуючись, перепитала дівчина.
– Дві хвилини і сорок секунд.
– Гарно, я думала, що ніколи на це не зважуся, – усміхнулася Арніка, розтираючи сльози по щоках. – То все ті кляті щеплення від сміху.
– Які щеплення? – оторопів Кіпр. – Ану розповідай!
І Арніка розповіла Кіпрові неймовірну історію про білонерійські закони. Коли в Білонерії прем’єр-міністром став Дієгус Асамус, усе й почалося. Газети зарясніли його фотографіями на заводах і фабриках, у полях і в наукових лабораторіях. Щодня він доповідав його величності про стан справ у державі й врешті-решт переконав того, що справи йдуть щодень, то краще. Десь через три місяці після обрання прем’єром Асамус звільнив чи не весь кабінет міністрів і, опираючись на авторитет найстарішого білонерійського академіка Трохтемара, уперше оголосив про шкоду природного сміху. Трохтемарові годі дивувати, бо ж узимку відсвяткував стоп’ятнадцятиліття. Арніка працювала тоді молодшим науковим співробітником у лабораторії дослідження проблем радості. Після Асамусових реформ лабораторія увійшла до складу отієї славнозвісної Академії Сміхових Наук. У країні було побудовано три сміхоочисні заводи. А ще через якийсь час Асамус оголосив у Білонерії надзвичайний стан у зв’язку з епідемією, спричиненою якимось невідомим вірусом. Усіх громадян країни було вакциновано, а після вакцинації почався розподіл очищеного сміху. Як Арніка дізналася зі своїх джерел, головний лікар Білонерії Арцитус Панацеус отримав від Асамуса добрячого хабара за свій виступ у пресі про правильність дій уряду.
– І що, не знайшлося людей, яких та вакцина не взяла? – здивувався Кіпр.
– Знайшлися, але всі вони зараз перебувають на лікуванні в спеціальних лікарнях, що мало чим відрізняються від в’язниць, – зітхнула Арніка. – А кожен, кому вкололи вакцину, при спробі усміхнутися відчуває сильний біль, ще гірший за зубний. Я знала, що той стан тривати вічно не може, але сама ніяк не могла зважитись.
– Ну і справи тут у вас творяться, – вражено похитав головою Кіпр. – А від чого природний сміх очищають, знаєш?
– За три роки роботи здогадалася. От скажи, яким сміх може бути?
– Ну, різним. Буває дурний, буває щирий, буває радісний, – здвигнув плечима Кіпр.
– А коли, скажімо, з радісного сміху забрати власне сміх, то що лишиться?
– Хочеш сказати – радість? – сяйнув у Кіпровій голові раптовий здогад.
– Авжеж, – задоволено підтвердила Арніка.
– Ну нічого собі!.. Слухай, то в такому разі відходи щирого сміху мають працювати як еліксир правди! І якщо б нам вдалося роздобути тієї концентрованої щирості, то проблема викриття перед королем зрадливих міністрів перестає бути проблемою!
– Це правда. Але окрім того ще потрібна потужна сміхобомба. Вона допоможе вакцинованим людям позбутися болісних відчуттів. Я у своїй лабораторії зробила деякі розрахунки.
– Тільки б Марко там не барився, а то роботи непочатий край, – зітхнув Кіпр і почав розпитувати Арніку про її роботу в Академії.