Генерал-капітан Штупак сидів у туалеті й займався негідною справою: він реготав. Порожня пляшечка з безпечного скла була акуратно розтовчена рукояткою пістолета на порошок, що вже секунд зо двадцять мандрував каналізаційною системою, щоби згодом тихо і мирно осісти на дні якоїсь водойми. Приступи реготу генерал-капітан завжди видавав підлеглим за приступи жорстокого кашлю, хоча вони чудово знали, що то за кашель, бо не раз і самі «кашляли» в туалеті.
Коли Штупакові доповіли про спійманого на складі відходів сміхоочисного заводу шпигуна, настрій у нього помітно покращився. За такого птаха можна й підвищення отримати, якщо не у званні, то в грошах точно.
Шпигун здався генерал-капітанові дуже знайомим. От тільки без великого капелюха він виглядав якось несолідно. Точно! Капелюх!.. Той шпигун був у великому недоладному капелюсі, й це він за послугу розплатився сотнею доз контрабандного сміху. Ох і гарний товар у хлопця! Цікаво, чи ще має? Так думав Штупак, оглядаючи заарештованого і діловито перекладаючи папери з купки на купку.
– І що на цей раз, пане?.. Як вас там? – почав розмову генерал-капітан.
– Маркус Зубус, – ввічливо нагадав спійманий. – Але ви й без того про це пам’ятали.
– Шпигуєте значить? Вивідуєте наші державні таємниці? – продовжив генерал-капітан Штупак, даючи противникові зрозуміти, що цього разу плата за звільнення буде набагато вищою.
– Та що ви! Вас неправильно поінформували ваші підлеглі. Я громадянин цієї країни, тому вирішив дізнатись, чим же так небезпечні відходи сміховиробництва, – сказав Марко.
– І як? Дізналися?
– Та так, дещо. Принаймні знаю, що від коричневих людина робиться дурною.
– І чому я вам не вірю?
– Тому, що ви, напевно, дуже недовірлива людина, – цілком логічно пояснив Марко, від чого генерал-капітан спантеличився і три секунди перебував у стані цілковитого здивування.
– Ні, я вам не вірю, тому що ви – іноземний шпигун.
– Якщо вам так приємна ця думка, то нехай я буду шпигуном, – лагідним голосом погодився Марко.
– Так ми і запишемо ваше щире зізнання, – пробурмотів Штупак і щось нашкрябав на папірці перед собою. – Отже, з якою метою ви проникли на територію нашої держави?
– Нехай буде з туристичною.
– Шпигун-турист – нісенітниця якась… – замислився генерал-капітан. – Ви мені тут не викручуйтесь! Вас упіймали на гарячому!
– Ага – на гарячому. У тому вашому підземеллі холодно, як у псарні.
– Ви тут не дуркуйте! – почав злитися Штупак. – Мені ваші показання записати потрібно, а я дурниць писати не можу.
– То пишіть розумні речі, чи ж я вам заважаю?
– Гаразд. Оце я пишу: дві сотні доз сміху були вилучені в агента іноземної розвідки Маркуса Зубуса для потреб таємної поліції Брайдобурга, – озвучив нарешті генерал-капітан своє найпотаємніше бажання.
– Неправильно, – похитав головою Марко. – Пишіть так: «У лояльного білонерійського громадянина при собі не було виявлено жодної дози контрабандного сміху, який би належало вилучити і передати таємній поліції Брайдобурга на її потреби…»
– Охороно! – невдоволено гукнув Штупак вартовим за дверима. – Виведіть заарештованого. Нехай посидить, добре поміркує, а завтра знову поговоримо.
Марко однак надії на краще не втрачав. Якщо Штупак готовий торгуватися, то він врешті-решт знайде товар, яким начальник таємної поліції зацікавиться. А у в’язниці Маркові доводилося сидіти не раз. На щастя, всі ті посиденьки не були надто тривалими. Отже, з надією поміркувати в спокійній обстановці про свої подальші дії, Марко йшов коридором у супроводі конвоїрів назустріч майбутньому, в якому – він знав про це – так багато усіляких несподіванок, серед яких немало й хороших.
Поміркувати в спокійній обстановці Маркові не дали. У камері, куди його вкинули, вже було двоє похмурих і злісних постояльців.
Звідки було Маркові знати, що на тюремних дозах сміху люди стають дуже дратівливими і злими? Йому підзарядка сміхом була ні до чого, бо він міг сміятися просто так від повноти життя і радості, яка з тією повнотою приходить.
– Доброго здоров’я, шановні, – чемно привітався Марко і присів на дерев’яні нари, застелені якоюсь рядниною.
– Дивись, щоб ти здоровий був, – огризнувся кремезний тип у брудній майці й латаних штанях.
– Негоже так зустрічати гостей, – несхвально похитав головою Марко.
– Який ти в біса гість?! – спалахнув другий, нижчий і худіший, але від того не менш сердитий. – Сиди і мовчи, якщо хочеш прожити зайвий день.
– Е, хлопці, з вихованням у вас поганенько. Ви хоч до школи ходили? – продовжував Марко спокійно, хоча знав, що ні поміркувати спокійно, ні тим більше поспати йому сьогодні не дадуть.
– Ти що, образити нас хочеш? – загрозливо підвівся кремезний.
Марко був напоготові й знав, що робитиме далі – скільки разів щось подібне повторювалося з ним у тюрмах різних країн. Тим часом здоровило насувався, як айсберг – повільно, але не лишаючи надії на порятунок.
Те, що сталося далі, здоровила і його товариша здивувало неабияк: новий арештант нахабно розлігся на нарах і почав реготати. Розправа з новачком відсувалася.
– Гей, ти чого? – наморщив чоло здоровило. – Маєш дози?
– Що там дози, хлопці, – сміючись, мовив Марко. – Та ви в мене без доз будете реготати. Лишень послухайте…
І Марко розповів їм історію про діда Харитона, якого дружина не пустила до хати, і він знімав солом’яні сніпки, щоби прорватися до рідної печі через горище. Потім настала черга історії про дядька Гринька, який хотів підірвати вибухівкою пеньок, а натомість розвалив ґанок. Потім Марко розповів їм про свою матір, яка носила в кошику замість зошитів і підручників каменюку для помсти дурному Антоникові.
І якщо після першої оповідки ув’язнені заспокоїлися, то після другої почали несміло посміхатися, лякаючись і тішачись цьому одночасно. А після третьої сталося щось уже геть незрозуміле: в’язні після спроби зареготати несподівано скорчилися від болю і качалися по брудній долівці камери кілька хвилин то стогнучи, то сміючись.
Марко дивився на все це телячими очима, не в змозі нічого второпати, а коли його співкамерники прийшли до тями, прямо про це запитав:
– Хлопці, що коїться?
– Не знаю, – заохав менший зростом із міцними жилавими руками, якого звали Гатилом. – Ми ще жодного разу після тієї клятої вакцинації без доз не сміялися, а ти нас примусив це зробити. Правда, зараз нібито легше. Га, Дубаю?
– Ану, розкажи нам ще якусь побрехеньку, – сказав кремезний і високий чолов’яга на ім’я Дубай, розтираючи щелепу своїм лапищем.
– А ну як вам знову стане гірше? – спитав Марко.
– Давай, не балакай, – махнув рукою Гатило, зручніше вмощуючись на нарах. – Тобто балакай!.. Заплутав мене…
І Марко розповів їм про п’яного дядька Антипа, який від великої кількості спиртного став уявляти себе святим. Потім були ще історії про діда Опанаса і його Домку, яких шалапути-хлопчиська хотіли налякати гарбузом зі свічкою всередині, але отримали гідну відсіч, і про діда Ковтуна, який бігав за дітлахами, що крали в його садку грушки-гнилички.
Дубай і Гатило реготали разом із Марком, і біль не повертався. На їхній регіт прибігли тюремники і зробили обшук. Зрозуміло, що нічого такого вони не знайшли, а тому виходили з камери трохи спантеличені.
Коли на обличчях усіх трьох з’явився вираз розслабленості й емоційної ситості, здоровило простягнув Маркові руку і відрекомендувався:
– Будьмо знайомі: Дубай. А це – мій товариш Гатило.
– Марко. – Розвідник потиснув простягнуті руки.
– Гарно ти, Марку, байки повідаєш. Після них ніби десяток доз якісного сміху хапонув.
– За що тут? – спитав Марко.
– Непорозуміння. Ми якось у хату до одного пузаня навідалися, а він візьми та й повернися додому невчасно, – пояснив Дубай.
– Не надто це гарна справа – без запрошення на гостину ходити, – скривився Марко.
– Та що ти знаєш, – занервував Гатило. – Того гада сам бог велів покарати!
– Ти не думай, що ми якісь розбишаки, – сказав Дубай ображено. – Ми з Гатилом розбоєм і грабунками не займаємося. А до пузаня зайшли, бо він нам завинив дещо.
– А заробити грошей ви що, не можете? – поцікавився Марко.
– Де ти бачив у нашій країні людину, яка заробила собі щось чесною працею? – зітхнув Дубай.
– Гаразд, як знаєте. Зрештою, я вам не суддя.
– Оце точно! – розтягнув рота в широкій усмішці Гатило, дивуючись і радіючи. – Не суддя, не прокурор і навіть не адвокат!
– А може, ти присяжний засідатель? – висловив припущення Дубай і зайшовся реготом від власного дотепу.
– Я тюремний засідатель, – і собі усміхнувся Марко, викликавши цим новий приступ сміху усвоїх співкамерників.
– А взяли нас по-дурному, – згадав своє Гатило. – Пузань, щоб ти знав, був раніше міністром нагляду за сільським господарством. То він, гад, знаєш, що придумав? До всіх відомих податків – на землю, на воду – придумав ще податок на повітря! От ми з Дубаем і вирішили забрати свої податки та податки людей з нашого села назад, а щоб поганець пам’ятав, то ми йому коров’ячого кізяку в спальню навалили.
– Якби ти менше з тим гноєм бавився, то ніхто б нас і не спіймав, – зітхнув Дубай. – Через тебе весняні роботи проґавили. Сидимо тут без діла.
– А згодися, що той гад був добряче розлючений, – весело додав Гатило.
– Оце вже точно! – і собі розсміявся Дубай.
Як мало людині треба для радості, подумав розвідник із сумом. Ці двоє щойно відчули смак повноцінного сміху. Ну, може, він ще не зовсім повноцінний, але отой загадковий поріг болю, який вони подолали, відкрив перед ними простір внутрішньої свободи.
За кілька хвилин сміх змінився задумою.
– З цієї буцегарні не так просто змитися, – зітхнув Дубай. – Ми з Гатилом уже думали, але потрібен капітал.
– Дози, – докинув Гатило. – Багато доз якісного сміху. Але в нас нема на волі нікого, хто б нам дістав.
– Я дістану, – пообіцяв Марко. – Тільки треба вісточку своїм послати.
– Пошту ми тобі організуємо хоч завтра, – просяяв Гатило.
– То скільки доз просити?
– Охоронцям, – а їх тут четверо, – по десятку, начальникові караулу – десятків три-чотири, начальникові в’язниці – сотні півтори, а то й дві. Ну і Штупакові треба сотню-півтори накинути, – вголос почав підраховувати Дубай.
– П’ять сотень потрібно, – підбив підсумок Марко. – Що ж, це цілком реально.
– Забагато, – похитав головою Гатило. – Може, у чотири вкладемося?
– Ризикувати не варто, а то через якусь зайву сотню вся справа може прогоріти. Мені мої друзі зроблять.
Щойно обрахунки було завершено, Гатило витягнув з якогось закутка огризок олівця, а Дубай – скручений у тоненьку трубочку шматочок паперу.
– Пиши, розкажеш, як нам знайти твоїх друзів…
