Арніка, яка тепер жила на конспіративній квартирі й носила чуже ім’я, анітрохи не почувалася злочинницею. Та й чому б їй засмучуватися, якщо життя підкидає такі можливості? Кіпр виконав свою обіцянку – передав Арнічиній мамі записку й навіть приніс від неї відповідь. Це було вчора, а сьогодні він пішов кудись ще на світанку, тому Арніка вирішила зайнятися приготуванням сніданку, сподіваючись, що іноземний розвідник, про існування якого ще вчора вона й здогадуватися не могла, повернеться невдовзі.
Пораючись на кухні, вона не одразу почула стук у двері, а коли почула, то холодок страху пробіг по її спині – а що як це таємна поліція вислідила її? Арніка себе заспокоїла тим, що таємна поліція навряд чи буде стукати саме так – тихо і немовби сором’язливо.
Арніка підійшла до дверей і зазирнула у вічко. На порозі вона побачила якогось незнайомця, який діловито походжав сходами, терпляче очікуючи на хазяїв.
– Вам просили передати, – повідомив незнайомець, тицьнув Арніці папірець і швидко зник.
Арніка розгорнула записку і прочитала: «Потрібно п’ять сотень доз. Я у в’язниці». Під текстом стояла літера «М». «М» могло означати лише Марко. Але для чого йому аж п’ять сотень доз сміху, Арніка второпати не могла.
Невдовзі повернувся Кіпр і все розставив на свої місця.
– Він у в’язниці й планує звідти вийти, якщо ми йому організуємо потрібну кількість сміходоз для підкупу тюремників – оце й усе, – мовив розвідник. – Очевидно, що він встиг познайомитися з арештантами, бо самотужки подати нам вісточку він навряд чи зміг би.
– Правильно, тепер лишається дрібниця: знайти потрібну кількість доз, – в Арнічиному голосі тільки тупий не помітив би іронії.
– Щось вигадаємо. Он Комета працює на сміхоочисному заводі, а ми з Марком у неї вже були, – не втрачав надії Кіпр. – Увечері після роботи я забіжу до неї і переговорю.
Увечері Кіпр навідався до Комети і переповів їй Маркове прохання, але виявилося, що вона нічим допомогти не може. Контроль на заводі був настільки строгим, що навіть усі Кіпрові шпигунські навички і таланти навряд чи зарадили б чимось. І хоч Комета чудово знала технологію переробки сміхової есенції, зробити щось удома вона не могла, бо не мала потрібної апаратури.
– Знаєш, Кіпре, є лиш один спосіб допомогти Маркові, – сказала Комета, добряче подумавши. – Але він вельми ненадійний.
– А ми спробуємо. Розповідай.
– Аптекар Смердюшник. Він має апарат для перегонки сміху і вдома іноді розфасовує контрабандний сміх.
– Звідки ти знаєш? – Кіпра вразила Кометина обізнаність.
– Одного разу довелося поспілкуватися з агентами контррозвідки, – усміхнулася дівчина.
– Тоді чого ми стоїмо? Ходімо до твого аптекаря!
– Підемо, щойно ти знайдеш спосіб примусити його нам допомогти, а потім нікому про це не розповідати.
– А що, він такий лояльний громадянин?
– Поганець ще той, – зітхнула Комета.
– Ну, це нам розв’язує руки для гарної гри.
– Не зрозуміла.
– Де він мешкає? Я зараз навідаюся до нього. Комета детально пояснила Кіпрові, як дістатися до Смердюшникового дому, і той почимчикував отак відразу, без підготовки, сподіваючись на допомогу потаємних сил всесвіту, що завжди благоволять до рішучих.
Смердюшник стояв за масивним дубовим прилавком, що міг служити справжньою барикадою в разі якогось заворушення. Він щось переставляв на поличках, мугикав собі під ніс і був, як Кіпрові здалося, у доброму гуморі.
– Добрий день, пане аптекарю, – ґречно привітався Кіпр. – Маю до вас дуже серйозну справу. Я б сказав – просто-таки державної ваги справу.
– Перепрошую пана, але хто ви є? – Нараз увесь наліт благодушності на Смердюшниковій пиці вивітрився. – Можете показати документ?
– Я можу багато чого, – набундючився Кіпр, – тому не раджу вам розмовляти зі мною таким тоном.
– Перепрошую, якщо образив пана недовірою, але часи нині, самі знаєте, які. Мушу остерігатися, – схилився Смердюшник. – От тільки документ усе-таки хотів би побачити.
– Настане час – побачиш, – злісно прошипів Кіпр і втупився поглядом у незговірливого аптекаря. – Я працюю на уряд. І якщо я тобі про це сказав, то ти автоматично стаєш заручником цієї інформації. Документа хочеш? Буде тобі зараз документ, але він може стати останнім, що ти побачиш у своєму житті. То як, показувати? – Кіпр повільно засунув руку у внутрішню кишеню піджака і почав поволі її витягати.
Напруження наростало. Здавалось, мине ще секунда, і в аптеці прогуркоче грім, вдарить блискавка й поллє злива. Але Смердюшник тиску не витримав.
– Гаразд, гаразд, – погодився він. – Я вже не один раз мав справу з вашими агентами. Чого ви хочете від мене цього разу?
– Дрібнички. Контрабандного сміху, – сказав Кіпр, не криючись.
– Ви знущаєтеся? Для чого державній таємній службі здався бідолашний старий Смердюшник, коли таємна служба має у своєму розпорядженні цілий завод із виробництва сміху? – отетерів аптекар, і в серці його заворушилася підозра.
А щоб те маленьке звірятко недовіри не перетворилося на велику звірюку, Кіпр мав зараз вигадати вагомі аргументи на користь свого прохання.
– Пане аптекарю, ми з вами не маленькі діти і знаємо, що таке контрабанда. Невже ви думаєте, що досвідчена людина не виявить заводського сміху? Потрібне кустарне виробництво.
– Заради бога! Але де ж я візьму матеріал для перегонки?!
– Забезпечимо, не переймайтеся, – заспокоїв аптекаря Кіпр. – Завтра о восьмій ранку я прийду.
– Як скажете, – здвигнув плечима Смердюшник.
– До речі, покажете свій апарат? Наші вчені просто голови ламають, як його зменшити, а ви, як нам відомо, маєте портативний варіант.
Смердюшник нерішуче поліз під прилавок і видобув звідти чемоданчик – свою гордість.
– Я навідаюся до вас завтра, – ще раз нагадав Кіпр аптекареві й подався до виходу.
Кіпр не бачив, але здогадувався, яким був зараз вираз обличчя в Смердюшника. Вийшовши з аптеки, розвідник завернув за ріг найближчого будинку і став чекати. Наївно було сподіватися, що аптекар йому повірить, адже документа він так і не побачив, а от що в таємну поліцію побіжить, то це вже точно.
Розвідник не помилився: Смердюшник обережно прочинив двері, хвилину постояв на порозі прислухаючись, а потім замкнув помешкання й почимчикував прямісінько до таємної поліції.
Кіпр тим часом спокійнісінько підійшов до дверей аптеки, легко відімкнув замок відмичкою, зайшов у приміщення, видобув заповітний Смердюшників чемоданчик і, замкнувши двері, пішов собі геть.
Чесно кажучи, Кіпра мучила совість, адже він щойно вчинив крадіжку. Нехай Смердюшник поганець, але красти в нього Кіпр не мав права за жодних обставин. І навіть потреба допомогти другові вибратися з в’язниці не могла виправдати цього ганебного вчинку. Ні, апарат потрібно повернути, бо інакше зникне самоповага, а це означає кінець агента.
Хоч це й збільшувало ризик викриття, але Кіпр із великим полегшенням повернувся до аптеки. Ще раз відімкнув двері й поставив чемоданчик на місце. Правда, перед тим він таки роздивився конструкцію апарата. Крадіжка ідеї його особливо не хвилювала, адже він не збирався конкурувати з хитрим аптекарем на ринку контрабандного сміху.
А тим часом Смердюшник вимагав у вартових пропустити його до генерал-капітана Штупака. Врешті його наполегливість принесла плоди: хтось із вартових таки дав знати шефові, й той наказав пропустити аптекаря.
– Пане генерале, я все розумію, але для чого було присилати до мене свою людину? – почав Смердюшник просто з порога, надавши своєму обличчю виразу ображеної добропорядності. – Невже у ваших лабораторіях не можуть зробити трохи сміху, і треба турбувати бідного старого аптекаря?
– Про що ти тут мені розводишся? – оторопів Штупак. – Кого це я до тебе посилав?
– Таж свою людину…
– Нікого я до тебе не посилав! – сердито вигукнув генерал-капітан.
– Перепрошую, пане генерале, але якщо ви нікого не посилали, то виходить, що той чоловік діяв від свого імені, а це теж не вельми приємна для ваших агентів справа.
– Гаразд, впізнати того свого візитера зможеш? – Штупак перестав сердитися, бо подібні випадки в його службі – чого гріха таїти? – таки траплялися.
– Звичайно ж можу, – запевнив його аптекар. – Підемо зараз?
– Ходи вже, дідько з тобою, – похитав головою генерал-капітан. – А то знаю тебе – не відчепишся.
Штупак повів несподіваного гостя до спеціальної кімнати, де зберігалися фотографії всіх агентів таємної служби Білонерії.
Смердюшник ледь не годину порпався в паперах, але гостя свого так і не знайшов.
– Пане генерале, а ще знімки маєте?
– Слухай, Смердюшнику, а ти часом не антижурійський шпигун? Ти ж бачив усіх моїх агентів!
– Тоді я нічого не розумію: або цей чоловік мене обдурив, або ви загубили фотографію свого агента, або не хочете мені показати.
– Обдурити тебе? Не сміши мене, Смердюшнику. Ти ж, певно, у нього документ вимагав, – усміхнувся Штупак.
– У тому-то й справа, що документа я не бачив, – похитав головою аптекар.
– Ну-ну, не засмучуйся. Ще побачиш його. А як побачиш – біжи до мене.
Смердюшник пішов неабияк спантеличений, але до Штупакової поради все-таки прислухався.