Як і все геніальне, апарат був простий до елементарності. Кіпр за чотири години зумів сконструювати з підручних деталей аналог Смердюшникового. І не лише скопіювати, а навіть удосконалити. Арніка сиділа поряд увесь цей час, не втомлюючись усміхатися, і все просила Кіпра розповісти ще якусь веселу історію. Кіпр охоче розповідав усе, що міг згадати, тож Арніка мала можливість насміятися досхочу.
Коли апарат був готовий до роботи, Кіпр раптом згадав, що в них нема тари для розливу готового сміху. Арніка на це лише махнула рукою, адже головне зараз було видобути сміхову есенцію, а про тару подумається пізніше. Кіпр, пам’ятаючи, що видобуток сміху – справа дуже серйозна і відповідальна, зажурився. Проте дівчина розвіяла його поганий настрій в одну мить.
– Не забувай, що я ще зовсім недавно працювала в Академії Сміхових Наук і тому дещо знаю про цю тонку матерію. Сміх – похідна радості. Невже ж ти не вмієш радіти?
– Вмію, – стенув плечима Кіпр. – От тільки зараз щось не дуже хочеться.
– Я подумаю, що ти не хочеш допомогти товаришеві втекти із в’язниці… Ану, сідай! Будемо працювати, – рішуче мовила Арніка.
Кіпр сів. Зараз він повинен був пригадати щось дуже радісне, але це чомусь не виходило – давалося взнаки хвилювання. Та минуло трохи часу, й Смердюшників апарат видав кілька крапель сміхової есенції. Підбадьорений успіхом, Кіпр заспокоївся остаточно, і радісні картини з минулого потекли спокійним потоком.
Смердюшників апарат загурчав – і у велику десяти літрову каструлю полилася фіолетова есенція.
Арніка сиділа біля вікна, поглядаючи то на Кіпра, то на роботу апарата.
– Молодець, – сказала дівчина, коли посудина була повна. – Завтра есенцію розведемо, розіллємо по пляшечках і підемо визволяти твого товариша.
– А ти хабарі давати вмієш? – несподівано поцікавився Кіпр.
– Ні, а що, існує якийсь ритуал?
– Певна річ, – із цілком серйозною міною повідомив Кіпр.
– Навчиш мене? – лукаво перепитала дівчина.
– Не думаю, що в тебе є до цього хист, – похитав головою розвідник. – Та й небезпечно це. Штупакові я сам занесу, а ти вже тюремників забезпечиш.
Арніка не заперечувала. Вона таки й справді не вміла давати хабарі. Кіпр, взагалі-то, у розвідшколі з дисципліни «Хабародавання» мав лише плюгаву трієчку. А те, що він не заробив тоді двійку, було зумовлено гарною успішністю з решти дисциплін. Та що там казати, коли навіть Марко на сесії ледве четвірку заробив. Нелегко вона йому далася. Кіпр пам’ятав, як його товариш після іспиту тиждень хворів ненавистю до самого себе.
Як з’ясувалося, дістати тару для сміху було не так просто. Пляшечки видавали лише державним службовцям, аптекарям і лікарям під розписку.
– Пробач, Кіпре, але я тобі нічим зарадити не можу, – засмутилася Арніка, коли потрібну кількість сміхоесенції було розлито по півлітрових банках.
– Не переймайся, – весело мовив розвідник. – Ти знаєш, де видають пляшечки аптекарям?
– Знаю, але що це нам дасть?
– Я всього на всього отримаю тару за Смердюшника. От і все, – просто пояснив Кіпр. – Але допоможеш мені затримуватися.
Кіпр витягнув з кишені аптекареве фото, списане якимись цифрами на звороті, потім дістав з-під ліжка величеньку валізу, відчинив її й почав щось шукати. За хвилину перед Арнікою виросла ціла купа усіляких шпигунських пристосувань для зміни зовнішності. Цифри, як вона згодом зрозуміла, виявилися даними про Смердюшників ріст, об’єм грудної клітки і обхват пояса, розмір взуття й одягу. Кіпр видобув перуку з лисиною і приміряв. Лисина була гарною, а от колір волосся і його довжина в аптекаря були іншими. Проте розвідник вирішив цю проблему дуже швидко: фарбою з балончика він надав перуці благородного сивого кольору, а ножицями безжально обрізав зайве.
Потім вони разом з Арнікою приводили обличчя до спільного знаменника зі Смердюшниковим писком: ліпили носа і губи, клеїли бородавки, моделювали зморшки, підбирали контактні лінзи потрібного кольору. Як би там не було, але за три години захоплюючої каторжної праці навіть рідна Смердюшникова мама не відрізнила б Кіпра від свого синочка.
– А як ти зможеш підробити підпис? – раптом спохватилася Арніка, коли клопоти про зовнішню схожість лишилися позаду.
– Ну, це якраз найпростіше, – усміхнувся Кіпр. – Хочеш, твій підроблю, що й сама не відрізниш?
– Свій відрізню, – похитала головою дівчина.
– На що закладемося?
– Не хочу я закладатися.
– Тоді підпишись, а я покажу, як це робиться.
Арніка взяла аркуш паперу і заходилася акуратно ставити свій розмашистий і, як вона щиро вірила, неповторний підпис.
Однак Кіпр через кілька хвилин, зачинившись у сусідній кімнаті, вийшов з точною копією Арнічиного підпису. На її німе запитання він лише показав портативний пристрій, що був захований у рукаві й від якого до кожного пальця по внутрішній поверхні кисті тяглися тонесенькі дротики тілесного кольору.
Арніка вирішила супроводжувати лжеаптекаря до пункту видачі тари для сміходоз. Вона хвилювалася, але майже заспокоїлася, коли з Кіпром почали вітатися люди, які сприйняли його за Смердюшника. Остаточно дівчині не давав заспокоїтися страх перед зустріччю зі справжнім Смердюшником.
Проте Кіпр цим не переймався, а впевнено крокував мощеною базальтом вулицею. Якби його впевненість у собі була сьогодні трохи меншою, то зустрічі зі справжнім Смердюшником він не уникнув би, бо аптекар у цю хвилину теж вирішив піти за пляшечками.
Але доля прихильна до рішучих, тому Кіпр без будь-яких проблем отримав свої пляшечки на три хвилини раніше за аптекаря й у супроводі Арніки повернувся додому готувати передачу сміходоз до в’язниці.
Коли ж справжній Смердюшник просунув голову у віконечко, чемно привітався і попросив пляшечки, службовець витріщився на нього наче на божевільного.
– Пане Смердюшнику, я не маю наміру жартувати з вами. Ви чудово знаєте, що буває з такими жартунами.
– А що таке? – перепитав ошелешений Смердюшник.
– Ви ж щойно взяли п’ять сотень пляшечок!
– Я? Взяв п’ять сотень? То ви, пане, вирішили пожартувати, якщо таке кажете.
– Це ваш підпис? – службовець вирішив покласти край неприємній розмові, а тому підсунув журнал аптекареві під ніс.
– Мій, – закліпав очима той. – Точно мій. Але звідки він тут узявся?! Та ще й сьогоднішнім числом!
– Чи не хочете ви сказати, що не ставили вашого підпису кілька хвилин тому?
– Я ще з глузду не з’їхав, хоча є від чого.
Службовець підозріло глянув на аптекаря, який стояв абсолютно спантеличений і отупілий.
– Гаразд, розберемось, – пообіцяв службовець.
– Дайте мені хоч дві сотні, а то не матиму в чому ліки відпускати, – молитовно склав руки Смердюшник, проте на чиновника це ніяк не вплинуло.
– Коли розберемось, тоді й приходьте.
Віконце перед Смердюшниковим носом зачинилось. Бідолашний аптекар ще хотів спитати, коли це станеться, але розмовляти з віконною рамою було безглуздо, тому він зітхнув і поплівся додому.