Гадайкові було нудно сидіти й чекати. І хоч як він не кріпився, проте терпіння йому не вистачило навіть на добу. Після обіду, коли господиня займалася своїми справами, він тихенько вислизнув за ворота і попрямував до міста.
Окрім природної непосидючості, що вигнала Гадайка в дорогу, невидимий батіжок страху змушував прискорювати крок. Хлопчина боявся, що про нього забули і не згадають, тож йому доведеться все життя провести в хоч і затишному, але занадто спокійному сільському домі.
Для початку Гадайко вирішив розшукати іноземного розвідника, щоб допомогти йому побороти всіх ворогів. Хлопчик, звичайно ж, розумів, що відкрито ходити вулицями ризиковано – ану трапляться ті самі поліцаї, що спіймали його вчора? – але щиро вірив у свою удачу. Та й часу від його втечі минуло вже ой як багато – ціла доба! Про свого батька-п’яничку і жорстоку мачуху Гадайко навіть не згадував. Ні, він тепер теж стане розвідником і буде мандрувати різними країнами, переживаючи смертельно небезпечні пригоди, після яких день чи два відпочиватиме з іншими розвідниками на морі чи в горах.
Мріючи отак, малий нетерпеливець швидко дійшов до Брайдобурга. Він мав гарну зорову пам’ять, тому знайти сіру будівлю таємної поліції Білонерії для нього не склало жодних труднощів. Тут він сподівався дізнатися, де мешкає Марко Зуб.
Доросла людина, почувши, що збирається робити цей маленький хлопчина, жахнулася б – хіба ж можна шукати іноземного розвідника в управлінні таємної поліції, якщо ти не зрадник чи провокатор? Але вся справа в тому, що Гадайко наївно думав, нібито таємна поліція – це та поліція, про існування якої відомо лиш окремим людям, бо інакше чому б вона називалася таємною?
Гадайко взявся за відполіровану до блиску руками відвідувачів клямку і потягнув на себе, але на його подив двері не відчинилися. Він смикнув ще раз – те саме. «Невже в таємної поліції сьогодні вихідний?» – подумав хлопчик і спересердя гримнув кулаком по дверях. Як не дивно, але це спрацювало: десь усередині задзеленчав електричний дзвінок, у замку щось клацнуло, і двері прочинилися.
Гадайко рішуче переступив поріг і опинився в маленькій кімнатці, що була переділена на дві частини масивним склом, за яким сидів сердитий дядько у формі: чи то швейцар, чи то черговий.
– Ти хто такий, хлопче? – роздратовано запитав дядько у формі. – І куди це ти прешся?
– Мені треба поговорити з найголовнішим вашим начальником, – серйозно мовив Гадайко.
– Не думаю, що це можливо. Наш генерал-капітан страшенно зайнятий, він ловить іноземних шпигунів, – похитав головою черговий.
– Жартуєте? – весело перепитав Гадайко. – А-а, знаю: то така гра.
– Ага, – єхидно усміхнувся дядько у формі, але хлопчик насмішки не помітив, бо в іноземного шпигуна бавилися чи не всі діти міста.
– Я найкраще вистежую «шпигуна» на всій нашій вулиці, – похвалився Гадайко своїми успіхами в грі.
– Стривай-но, то ти, виходить, бачив якогось іноземного шпигуна? – несподівано пожвавився злий дядько у формі. Якби хлопчина і справді щось таке зауважив, то за успішну операцію затримання можна було б одержати непогану винагороду.
– Думаю, що бачив, – мовив після секундного розмірковування Гадайко. – У нас тих шпигунів повно. Так мій тато казав… І мачуха. А оскільки я бачив дуже багато людей, то серед них запросто міг виявитися іноземний шпигун.
– Що ти мелеш? – розізлився дядько у формі. – То ти насправді нікого не бачив?.. Якого ж ти дідька сюди приперся?!
– Ні, я бачив, чесне слово, бачив! Але звідки я можу знати, хто з тих людей шпигун? Вони ж самі не скажуть…
– Чого ти хочеш? – спробував заспокоїтися дядько у формі, який – Гадайко вже переконався в цьому – точно не був швейцаром, хоч і чергував на вході.
– Хочу знайти одну людину.
– Навіщо тобі ця людина? – насторожився черговий. – Вона щось накоїла?
– Нічого він не накоїв, просто я хочу його знайти. От і все.
– То йди шукай! Чого ж ти сюди приперся?!
– Бо ви – поліція. А поліція все може знайти. Що вже про людину казати!
– Ми – таємна поліція! Ми шукаємо і ловимо шпигунів!..
Від цих слів Гадайко пополотнів. І як він міг бути таким телепнем? Це ж, виявляється, таємна поліція ловить іноземних шпигунів, а він, як останній дурень, сподівався, що тут йому допоможуть знайти Марка Зуба!.. Добре, хоч імені здуру не ляпнув.
Перелякане Гадайкове лице не могло не зацікавити чергового. Він одразу зметикував, що малий щось знає.
– То кого ти там хочеш знайти? – хитро примружився черговий.
– Та… нікого, – зам’явся Гадайко, чим видав себе остаточно. – Я, напевно… піду? – насилу видушив із себе і позадкував до дверей, але двері були замкнені.
– Куди ж ти підеш? Зараз я тебе відведу до нашого начальника, а він допоможе знайти кого треба, – улесливо говорив черговий, беручи хлопчика за руку.
Що його обдурили, Гадайко зрозумів лише тоді, коли за спиною скреготнув замок. Ніякого начальника в тісній комірці, куди його штовхнув сердитий дядько у формі, не було.
– Посидиш тут, клятий порушнику, а завтра суд вирішить, що з тобою робити далі! – у голосі чергового було стільки злорадства, що хлопчиною аж пересмикнуло.
– Випустіть мене звідси! – Гадайко кинувся на масивні двері з кулаками, але то було марно.
– Покричи, покричи, – черговий уже не приховував насмішки. – У нас тут часто кричать.
«Оце так халепа», – подумав Гадайко. Хоча з іншого боку йому навіть стало цікаво, бо до сьогодні побувати на суді нагоди не траплялося. Шкода лише, що судитимуть тебе, а не когось. Та це не так і важливо. З тими думками хлопчина й заснув.
Сонце зійшло і легкою повітряною кулькою піднімалося угору в шумовинні хмар, але ніхто до Гадайка ще не навідувався. То було свинством, адже він чекав суду! Раптом йому в голову залетіла жахлива думка про те, що поліцейське управління порожнє. А що як поліцаям набридло тут сидіти, й вони пішли собі в місто ловити нових арештантів? Від такої думки легко впасти у відчай. І коли Гадайко був за крок від страшного провалля безнадії, у коридорі почулися кроки, а за хвилину вже інший черговий відчинив двері камери й похмуро скомандував:
– Виходь!
Гадайко, чесно кажучи, втішився, бо сидіти у в’язниці влітку – справа страшенно марудна. Хоча, якщо подумати, то й узимку не краще. Він зараз зовсім не думав, що після суду може засісти в камері надовго.
Суд, як було здавна заведено в Білонерії, проходив за зачиненими дверима. Гадайка посадили на довгу лаву перед суддівським столом, а за хвилину до кімнати увійшло троє людей у пурпурових мантіях і кумедних перуках. Побачивши суддів, Гадайко зареготав.
– Негайно припинити неподобство! – зарепетував маленький жовчний суддя. – Це неповага до суду! Тобі що, малий поганцю, щеплення не робили?
– Не робили, бо я ж не яблунька чи грушка, – просто давився зо сміху Гадайко.
– Приставе, – пісним голосом промимрив огрядний суддя, – заспокойте підсудного.
Тієї ж миті пристав бризнув на Гадайка неприємною рідиною, від якої сміятися враз перехотілося.
– Панове судді, – обернувся до своїх колег третій суддя, – злочин нашого підсудного очевидний і доказів не потребує. Ви щойно стали свідками блюзнірського вчинку з боку підсудного. Тому я пропоную одразу ж зачитати вирок…
– Стривайте, ми ще не встигли ознайомитися зі справою, а ви вже хочете закінчити засідання. Так не годиться, – похитав головою огрядний суддя. – Підсудний, встаньте.
Гадайко дивився на суддів, мов заворожений, тому не одразу зметикував, що звертаються до нього.
– Підсудний! – прикрикнув суддя. – Ви мене чуєте?
І лише коли пристав штурхонув хлопчину під бік, той зрозумів, що тепер його називатимуть дивним прізвиськом «підсудний». Чому підсудний? Він же ніколи не бував ні на яких суднах, а тим більше під ними!
– Пане суддя, а чого ви мене так називаєте? – спитав Гадайко, якого прізвисько «підсудний» зовсім не влаштовувало.
– Як? – оторопів суддя. Йому знадобилося не менше хвилини, щоб прийти до тями і зрозуміти, що саме має на увазі той дивний малий арештант. – А як тебе накажеш іменувати?
– То я можу вам наказувати? – зробив несподіваний для всіх висновок Гадайко. – Оце так!..
– Що ти верзеш? Приставе, змусьте його замовкнути! – нервово зірвався маленький жовчний суддя.
Пристав ще раз боляче штурхонув Гадайка під бік, аж бідоласі сльози на очах виступили. Що-що, а мову стусанів хлопчина вивчив досконало завдяки своїй мачусі, тому замовк і принишк.
Справу розібрали швидко. Гадайка засудили по трьох статтях: за неповагу до суду, неповагу до королівських указів і неповагу до акторів королівського оперного театру. Загалом це склало тринадцять років, чотири місяці й три дні. Покарання Гадайко мав відбувати у в’язниці для дорослих. Конвоїри посадили його у велику металеву машину і повезли на околицю міста. Після цього його провели довжелезними сірими коридорами, потім відчинили важкі двері, штовхнули в порожню камеру і наостанок злісно гримнули важким засувом.
Гадайко важко зітхнув і поліз до маленького заґратованого віконця, бо в тісній камері із сумними сірими стінами дивитися не було на що.