Кіпр Номен мав багато клопотів: зробити Арніці фальшиві документи, передати півтори сотні доз сміху начальникові в’язниці, відправити на батьківщину повідомлення. Що стосується документів, то в цьому йому допомогла Комета. Паспорт для Арніки вони виготовили за якихось дві години.
Щойно проблему з документами було вирішено, Кіпр одягнув на обличчя спеціальну маску, що робила його набагато старішим на вигляд, і попрямував до міського парку. Тут, на березі річечки, в умовленому місці він залишив спеціальну капсулу з шифрограмою. Капсула мала вигляд звичайнісінького трав’яного стебельця. Шифрограма з дому була захована в маленькій буковій шишечці, що заховалася поміж свіжого літнього листя. Гілля старого дерева звішувалося над прогулянковою стежкою так низько, що високорослим доводилося нахилятися. Кіпр був упевнений, що білонерійським контррозвідникам нізащо не знайти його схованки.
Зв’язковий мав прийти сюди завтра. Кіпр добре заплутав сліди, зумівши відірватися від «хвоста» і лишивши місцевій контррозвідці для пошуку ділянку принаймні в десяток гектарів.
У шифрограмі йшлося про те, що Марко виконав поставлене завдання, а він, Кіпр Номен, знайшов сміхоочисний завод і встановив контакт із працівницею, яка пояснила йому призначення цього заводу, і що зараз вони розробляють план, який допоможе змінити ситуацію в країні.
Найгірше було з хабаром для начальника в’язниці, але й цю проблему допомогла вирішити Комета, яка особисто знала його дружину. Доки Комета влагоджувала справу з хабаром, Кіпр вивчав оголошення на стовпах і рекламних тумбах. Він завжди так робив, бо рекламні листочки іноді давали дуже цінну інформацію.
«Продаю сміходози. Недорого. Державний сертифікат у наявності», – промовляло до Кіпра одне маленьке оголошення на жовтому аркушику паперу. Розвідникові чомусь здалося, що писала його жінка. В іншому хтось невідомий пропонував швидкий спосіб позбавлення від сльозозалежності без допомоги сміху. Було також багато оголошень про купівлю і продаж більш прозаїчних і звичних речей, але Кіпра вони вже не цікавили як раніше, бо він побачив яскраву кольорову афішу, наклеєну на тумбу поверх усіх інших дрібних папірців. В оголошенні йшлося про конкурс, організований спадкоємицею Брайдобурзького трону принцесою Агнес Осіонедерською. Метою цього конкурсу був відбір подружок для принцеси з числа її менш сановних ровесниць для спільних веселих ігор і змістовного відпочинку.
Кіпрові чомусь здалося, що це найкращий і найлегший спосіб потрапити до палацу. Гаразд, подумалось розвідникові мимоволі, а що робити в палаці тій гіпотетичній дитині, яка виграє конкурс на звання кращої принцесиної подружки? Якби вдалося роздобути сміховідходи потрібного кольору, навіть мала дитина змогла б вивести брехунів на чисту воду.
Причеплива думка про легкий спосіб виконання важкого завдання, немов набридлива муха, вперто докучала розвідникові. Він намагався відігнати її, знаючи, що ані еліксиру, ані дівчинки потрібного віку в його розпорядженні зараз нема. Та навіть якби і був той еліксир, а на додачу й підходяща кандидатура на участь у конкурсі, виграти це дивне змагання було вельми проблематично.
Кіпр, добре усвідомлюючи марність своїх міркувань, що, очевидно, були викликані втомою, спробував переключитися на щось інше – клопотів у них і без того зараз вистачало – проте це йому ніяк не вдавалося. Ще в розвідшколі Марко часто сварив товариша за безпідставні мріяння, що заважали складати всі іспити на «відмінно», але Кіпр жити без них просто не вмів.
Постоявши трохи коло тумби, Кіпр непомітно зняв барвисте оголошення. Так, про всякий випадок.
Арніки на конспіративній квартирі зараз не було. Кіпр іще від самого ранку допоміг дівчині загримуватися і провів її в міський парк, щоб вона могла зустрітися з батьками. Проте після повернення з міста довго на самоті він не залишився: за чверть години після його приходу забігла в гості Комета. У неї сьогодні був вихідний. Сміходози вона передала і дуже мило поспілкувалася з дружиною начальника в’язниці. Зауваживши похмуре Кіпрове обличчя, вона спитала:
– Що в нас не так?
– А-а, дурниці, – спробував відмахнутися Кіпр, близький до депресії через думку про швидке вирішення їхніх проблем, проте Комета «розколола» його за кілька хвилин.
– І зовсім це не дурниці, – замислилася Комета, уважно вислухавши розвідника. – Воно й справді варте уваги. За наявності дівчинки. Чи хоча б хлопчика…
– І за наявності жовтих сміховідходів.
– Із цим особливих проблем не буде, тому маємо обміркувати твій план.
– Це не план, це якесь марення, – відмахнувся Кіпр. – Де нам узяти потрібного кандидата? Може, маєш когось на прикметі?
– Маю, але залучати дітей моїх знайомих – справа дуже небезпечна, – похитала головою Комета.
– Це ти вголос міркуєш? – зітхнув Кіпр.
– Та ти не журися, щось вигадаємо! Не можна бути таким затятим песимістом! – широко усміхнулася Комета, якій, враховуючи специфіку її роботи, не робили щеплення проти сміху.
– Легко тобі говорити, – зітхнув Кіпр.
– Нічого, час розставить усе на свої місця. Треба працювати, а правильне рішення прийде само, – впевнено мовила Комета.
Та тільки Кіпр не поділяв зараз її оптимізму. Він не знав, що має робити далі. Досі він думав лише про те, як визволити Марка, а вже той щось порадить. Його, принаймні, вдома якось орієнтували на виконання завдання.
Похмурі думки сірими хмарами оповили розвідників мозок. Нехай Кіпр допоміг вибратися Арніці з Академії, але що це їм дало в підсумку? Нічого, окрім зайвого клопоту. Що дала Маркова поїздка на сміхозвалище? Знов-таки нічого. Якось неефективно працюється останнім часом. Ой, неефективно.
Що Кіпр міг сказати Кометі? Нічого. А вона сиділа за столом і своїми вимогливими полиновими очима пропікала його наскрізь, висвітлюючи найпотаємніші сумніви й вагання.
– Ти так дивишся, що мороз по шкірі йде, – невесело усміхнувся Кіпр. – Ну не знаю я, що маємо робити далі. Не знаю. Думаю, Маркові дали детальніші інструкції, але я не здивуюся, якщо він скаже діяти за планом «7».
– І що то за план?
– Діяти за обставинами, – зітхнув розвідник.
– От ми й будемо діяти за обставинами, а вони складаються так, що твій план має спрацювати. Ми з Арнікою вже все обрахували, – підвелася Комета і витягла з сумочки блокнотик. – Якщо підірвати сміхобомбу потужністю 150 мегасміхів, то вибухова хвиля накриє всю країну і допоможе подолати наслідки тієї страшної вакцинації. Тоді вже ніхто не відчуватиме болю при спробі усміхнутися. Заодно чужі прикордонники посміються…
– Спочатку потрібно перетягти на свій бік його величність.
– Зробимо, – запевнила Комета. – Брайдокс XIII – хороша людина.
– Добре, але якщо люди будуть сміятися, то почнуться арешти, – висловив сумнів Кіпр.
– Не думаю. З усмішкою на обличчі ще нікого не заарештовували. Не забувай, що поліціянти такі самі живі люди, як і ми з тобою.
– Гаразд. Лишається одне питання: де взяти стільки сировини для виробництва такої потужної бомби?
– Це ми вирішимо по ходу справи, не переймайся завчасно. І я чудово розумію, що роботи попереду багато, але хтось же мусить її зробити.
Що ж, Комета має рацію. Комусь цю роботу і справді потрібно зробити. І те, що Арніка зараз разом із ними, – маленька перемога, а Марко дасть собі раду, він і не з таких ситуацій викручувався. Робота розвідника ніколи не була простою, тому й розкисати не годиться.
Кіпр зітхнув, немовби позбуваючись із цим глибоким видихом усіх своїх сумнівів, і знову взявся до роботи. У глибині душі він знав, що решта сміходоз може знадобитися вже сьогодні увечері, тому заходився розводити залишки сміхової есенції спеціальним наповнювачем, принесеним Кометою з міста. Наповнювач доводилося купувати маленькими порціями, щоб не викликати в продавців підозри. Після цього, озброївшись шприцом, розвідник залив бузковий розчин у пляшечки.
Бузковий сміх, хоч і не вважався найкращим, після жовтого посідав почесне друге місце. Відомо було також, що доза бузкового сміху дозволяє людині відчути легкий відтінок стриманої радості, коли хочеться мріяти про щось неземне, про щось казкове.
Арніка повернулася по обіді. У гримі впізнати її було неможливо. Дівчина сяяла від щастя.
– Мама аж плакала від радості, – сказала вона. – Вони з татом у мене любителі посміятися, тому нічого проти мого нелегального становища і підривної діяльності не мають.
Кур’єр від Марка з’явився за п’ять хвилин до восьмої. Він попросив сотню доз і передав ще одну записку. Кіпр здогадувався, що то був тюремний наглядач, і сміходози він віддасть своїм товаришам.
«Втікати плануємо наступної ночі. Хлопці розповіли мені, що міністри дурять короля. Я знаю спосіб їх викрити. Сміховідходи жовтого кольору – концентрована щирість. Треба обов’язково цим скористатися», – писав Марко.
– Арніко, Марко вже все знає, – сказав Кіпр, спаливши за давньою звичкою записку.
– Бачиш, як іноді корисно побувати у в’язниці.
– Тільки не мені, – усміхнувся Кіпр.
– Тепер нам потрібно подумати, як дістати трохи тих відходів, – сформулювала Арніка нове завдання для Кіпра, і той став обмірковувати плани проникнення на склад. Він любив визначеність і просто обожнював конкретні завдання. Та й чого іншого можна було чекати від людини, яка з’явилася на цей світ у найкращому місяці року – травні?
Завтра вранці Кіпрові доведеться нести Штупакові хабар. Не любив він цієї справи, але чого не зробиш для товариша? А вже після хабара можна буде змотатися на склад сміховідходів. Шкода, звичайно, що Марко далеко, він би міг розповісти цікаві деталі, а так доведеться діяти на власний розсуд.
У Кіпра після розливу сміходоз по пляшечках лишилося ще два літри сміхоесенції. Цього цілком вистачало, щоб зробити десяток сміхових гранат.
У цій справі Кіпр був справжнім майстром. Він захопився роботою так, що незчувся, як надворі почало світати. До сходу сонця лишалася ще добра година, а цього часу йому цілком вистачало для невеликого відпочинку.
Поклавши в кишеню дві гранати, Кіпр ближче до десятої вийшов з дому і попрямував у центр міста, де знаходилося управління таємної поліції.
Сміходози лежали у величенькій валізі. Чесно кажучи, вантаж цей обтяжував Кіпра не стільки своєю вагою, скільки перспективою дурної розмови з начальником поліції.
– Доброго дня, пане, – чемно привітався Кіпр до чергового, що ховався за скляним бар’єром у меблевій барикаді. – Мені конче необхідно переговорити з паном генерал-капітаном. Моє ім’я Ксанфус Джинґл.
– Генерал-капітан зайнятий, – холодно відказав черговий. – І його сьогодні не буде.
– Але мені дуже-дуже потрібно, – Кіпр дістав з кишені торбинку, в якій було десять пляшечок фіолетового сміху.
– Що це ви мені підсовуєте! – спаленів черговий. – Зараз же заберіть назад, якщо не хочете до в’язниці!
Чогось подібного Кіпр очікував, адже на сотню хабарників завжди знайдеться хоча б одна чесна людина. Але те, що сьогодні чесний трапився саме йому і саме тут, розвідника чомусь не тішило.
– Перепрошую, – заметушився Кіпр, забираючи пляшечки. – Я не мав на думці образити вас. Просто мені дуже потрібно зустрітися з генерал-капітаном.
– Він поїхав з інспекцією до в’язниці, – несподівано пом’якшав черговий.
– Дякую, – кинув Кіпр на прощання і рушив до виходу.
Штупак у передчутті хабара не зміг всидіти у своєму кабінеті, тому з міною суворої зосередженості на обличчі подався до в’язниці. Кіпр знайшов його там доволі швидко.
– Моє ім’я Ксанфус Джинґл, – відрекомендувався Кіпр Штупакові. – На мене покладено місію посередництва між двома зацікавленими особами…
– Ціна питання? – по-діловому почав переговори Штупак.
– Якраз про це я й хотів поговорити з вами. Як ви гадаєте, скільки може складати ціна цього питання?
– Сотні, я думаю, вистачить, – наморщив чоло Штупак.
– Гаразд, вважайте, що ми домовились, – зрадів Кіпр, оскільки генерал-капітан був сьогодні не надто захланним. – Тут необхідна кількість. Я залишу валізку. Всього найкращого.
Кіпр пішов геть. Давання хабара, як не дивно, минуло більш-менш спокійно. Тепер можна було готуватися до поїздки на звалище сміховідходів.