Такої втечі, якщо це можна було назвати втечею, Марко не пригадував уже давно. Наглядачі, отримавши свої дози, не стали дожидати ночі, а ще на світанку просто відчинили двері в’язниці й усамітнилися, щоб перевірити якість товару. Тож Марко, Дубай і Гатило залишали тюремне подвір’я прогулянковим кроком.
Дубай навіть зупинився на виході й зітхнув.
– Прощавай, проклятий мишатнику, що так і не став мені рідним домом, – патетично вигукнув він, від чого Гатило аж пирснув.
– Бувай здоровий і ти, Марку, – попрощався в’язень з розвідником. – Ми з Гатилом ніколи не забудемо про твою послугу.
– Дрібниці, – відмахнувся Марко. – Втеча для мене – справа звична.
– Та я не про втечу, – невдоволено наморщив носа Дубай. – Я хотів тобі подякувати за те, що допоміг нам позбутися наслідків тієї клятої вакцинації. Той твій сміх виявився сильнішим за біль, а це, скажу тобі, зараз велика рідкість.
– Радий був прислужитися, – стенув Марко плечима.
– Якщо буде потрібна допомога, звертайся, – сказав Гатило. – Ми з Дубаєм живемо в Загородньому. То перше село на південь від столиці. Звідси кілометрів п’ять-шість.
– Там ще три джерела з-під гори б’ють?.. Знаю, – кивнув Марко. – До зустрічі!
– Бувай здоров!..
Колишні товариші по нещастю розпрощалися і розійшлися в різні боки: Дубай з Гатилом подалися у своє село, а Марко – до міста.
Кіпрову конспіративну квартиру він знайшов швидко і навіть обійшовся без «хвоста».
Для всіх таке раннє Маркове повернення виявилося справжньою несподіванкою, а найбільше – для Кіпра, який подумки вже був у дорозі. Коли Марко з великим задоволенням простягнувся на дивані й почав міркувати вголос, його товариш лише зітхав і похитував головою.
Кометі й Арніці подібний спосіб міркувати видався просто-таки ледарським.
– Розкажи, як тебе упіймали, – попросила Комета, відчуваючи, що розповідь має бути вельми веселою.
– Соромно зізнаватися, бо я поводився, як останній дурень. А все через ті коричневі сміховідходи, – сказав Марко, закладаючи руки за голову. – Коли охоронці бігали за мною по складу, мені було так весело, як ніколи раніше. Я, напевно, навідаюся туди ще раз.
– Думаю, краще мені туди змотатися, – усміхнувся Кіпр. – Мало тобі одного арешту?
– Цього разу я вже перевірю фільтруючу маску, – посерйознішав Марко. – Треба ж якось викрасти жовтий контейнер!
– Ти вже все вирішив сам, – із докором поглянув на товариша Кіпр. – А порадитися з друзями?
– Жовті відходи нам потрібно дістати за всяку ціну. Тобі туди йти не дуже безпечно, бо після того шурварку вони посилять заходи безпеки. А я вже там раз був. І не забувайте, що мені добряче не пощастило: несправна маска – раз, розтелепа-інженер – два, невчасно послизнувся – три. Навряд чи таке повториться ще раз у найближчі сто років.
– Гаразд, поїдеш, – похитала головою Комета. – Але ти ще багато чого не знаєш про тутешні порядки…
– Знаю. Не забувайте, що я у в’язниці посидів. Мені хлопці розповіли, що фактично країною керує кабінет міністрів, а сам король перебуває зараз у дуже поганому стані. Він так гаряче хоче порядку і процвітання у своїй країні, що вірить брехунам-міністрам беззастережно, а ті роблять, що хочуть. Відкрити йому очі на міністрів – і все буде гаразд. От тільки що з тією вакцинацією робити – я не второпаю.
– Ми вже Кіпрові казали, що треба підірвати потужну сміхобомбу. Якщо нам це вдасться, то дія антисміхової вакцини припиниться, – пояснила Арніка суть справи.
– Серйозно? – Марко сів на ліжко. – Тоді беремося до роботи! Чи ви вже почали робити бомбу?
– А ти думаєш, ніби це просто, – сказала Арніка. – Дай боже за місяць упоратися.
– А от місяця в нас якраз і нема, – почухав потилицю Марко. – Контррозвідка тутешня за два-три дні нас виявить – я нарахував сімох агентів, що отираються неподалік, – тому діяти потрібно швидко і рішуче.
– Прошу не забувати про ще одну проблему: ви, певно, не знаєте, що активувати бомбу зможе лише дуже потужний заряд хвилювання.
– Біда з тими сміхобомбами. От справжні – інша річ! Вставив запал – і готово! – забідкався Кіпр.
– Кіпре, як ти можеш порівнювати страшну й сліпу руйнівну силу із силою, що творить? – усовістила товариша Комета.
– За два-три дні нам доведеться добряче похвилюватися, тому не беріть дурного до голови. Бомбу ми мусимо зробити. Технічно, як мені відомо, це не так і важко. Скажіть краще, як нам до короля підібратися? У палаці, напевно, нема жодної нормальної людини, лише агенти контррозвідки, – наморщив носа Марко.
– Ну не розвідники, а банда песимістів! – зітхнула Арніка. – У нас, між іншим, нормальні люди ще не перевелися.
– Гаразд, нам конче потрібно проникнути в палац і поспілкуватися з його величністю. Але я думаю, що коли це зробить хтось із нас, король навряд чи нам повірить, – підбила невтішні підсумки Комета.
– Є й інші можливості, – спокійно сказала Арніка.
– Які ще можливості? – скривився Кіпр. – Легше зірку з неба дістати, аніж той мій план реалізувати. Давайте краще зосередимося на чомусь більш реалістичному.
– Зосередимося – маємо час, але чому б і на твій план не поглянути? – здвигнув плечима Марко.
– Кіпр сьогодні зранку одне цікаве оголошення прихопив, – усміхнулася Арніка, розгортаючи на столі сувій паперу. – Якщо ми знайдемо гідну кандидатуру, то до короля дістатися буде просто. Її високість принцеса Агнес Осіонедерська оголосила конкурс на кращу подружку для себе. Це реальна можливість проникнути в палац і завоювати довіру короля, бракує лише виконавця – дівчинки років десяти-дванадцяти.
– Цікаво. А хлопчик десяти-дванадцяти років вам не підійде? – раптом спохватився Марко.
– Певно, ти вже маєш когось на прикметі? – примружилася Комета.
– Маю. – Марко зірвався на ноги. – По-моєму, всі діти однакові – і хлопчики, і дівчатка, а тут якраз один хлопчисько байдики б’є. Просився в помічники. Чому б не взяти? Чекайте, я за дві години повернуся.
– Гляди, щоб ми тебе знову з тюрми не визволяли, – гукнув навздогін товаришеві Кіпр.
– Доки в Білонерії не вивелися хабарники, боятися мені нема чого, – тільки й мовив у відповідь Марко, приправивши фразу милою усмішкою.
Він захопив із собою кілька десятків сміходоз, що ще лишилися, плащ-невидимку і зник за дверима.
До Загороднього – села з трьома джерелами, що б’ють з-під гори, – Марко біг. Яким же було його здивування, коли він не знайшов Гадайка в старої доброї господині. Бідолашна жінка не могла сказати йому нічого путнього, лише раз по раз прикладала до очей хустинку, витираючи непрохані сльози.
У місті Марко помітив за собою «хвоста». Видно було, що «пасуть» його професійно. Погані справи, подумав розвідник. Хоча чому погані? Жінка, в якої він залишив Гадайка, нічого шпигунові не розповість, бо сама нічого не знає, а вже Марко собі раду дасть і не з одним «хвостом».
Проте цього разу, щоб відірватися від переслідувача, Маркові довелося добряче попотіти, але далі містом він уже ходив без супроводу.
Проте перемога над контррозвідником, який «пас» його, Маркові особливої радості не принесла, лише нагадала, що часу в них лишилося не більше двох днів, та й то в кращому разі. Надто часто їм доводилося «світитися» останнім часом. Отже, за ці кілька днів треба встигнути все підготувати і втілити плани в життя. Що ж, нехай так і буде, бо чим важче завдання, тим радісніше на душі від його виконання.
Зараз Маркові не давала спокою дражлива думка: куди ж міг подітися той бешкетник? Піти до батьків він не міг. Подався в мандри? Ні, Марко добре пам’ятав чіпкий Гадайків погляд, що зробив би честь не одному розвідникові. І як він тоді швидко його «вирахував», просто неймовірно! А все через дрібничку, яку навряд чи помітив би дорослий агент, – тінь тамованої усмішки. А що як Гадайко пішов шукати його, Марка, і зараз просто блукає містом? Що ж, це був варіант, хоч і поганенький, але все-таки варіант.
Що й казати, шукати малого хлопчину у великому місті – справа дуже невдячна. Сподіватися на щасливий випадок теж не випадало, тому Марко, прислухавшись до своєї інтуїції, пішов просто до поліційного управління. З усіх поглядів то був безглуздий вчинок, що ставив під загрозу подальші плани, але, як уже було сказано, – доля прихильна до рішучих. І Марко чекав вияву тієї незбагненної прихильності як дива.
Черговий на вході саме обідав. Маркові довелося зачекати, поки здоровань за склом насититься, а це забрало не менше двадцяти хвилин чистого часу, бо їв черговий акуратно і з апетитом, про що промовисто свідчили його сто сорок кілограмів живої ваги. І лише коли ритуал поїдання усіляких смаколиків урочисто завершився, розвідник чемно поцікавився особою такого собі Гадайка. Черговий осоловіло дивився на незнайомця і намагався зрозуміти, чого від нього хочуть, але, так і не впоравшись із цим непосильним завданням, зірвався на лютий крик:
– Ану геть звідси! Не дають навіть пообідати! Геть, кажу!..
Марко зрозумів, що подальша розмова плодів не принесе, а тому розвернувся й відійшов недалеко, щоб скористатися плащем-невидимкою. Проникнути всередину приміщення розвідникові навряд чи вдалося б, адже на вході він устиг помітити датчики термоскопів, зате підслухати розмову двох офіцерів, які саме поверталися з обіду, плащ-невидимка дозволяв безперешкодно.
– Сьогодні зранку був на суді, – сказав лисуватий і кремезний офіцер до свого товариша з буйною шевелюрою на голові й пишними пшеничного кольору вусами під масивним носом. – Давненько такого цирку не бачив.
– А що таке?
– Та якийсь хлопчисько довів суддів до нервового зриву, – провадив далі лисий.
– Може, він із тих, зі сміхарів? Як гадаєте? – висловив боязке припущення вусатий.
– Дідько їх там розбере.
– Скільки дали?
– Тринадцять із хвостиком. Але ти тільки уяви собі: його до Пивницької в’язниці повезли…
Почувши знайому назву, Марко не став слухати розмову двох офіцерів, а помчав до в’язниці, у глибині душі картаючи себе за вимушене зволікання. Він же друзям обіцяв, що повернеться за дві години, а тут дай боже за чотири впоратися.
За півгодини Марко вже стояв під стінами в’язниці й перераховував свої запаси. Чотирма десятками пляшечок фіолетового сміху непосидючого хлопчиська він навряд чи зможе визволити. Однак відступати розвідник не збирався. Він і далі сподівався на щасливий випадок, що так часто приходить на допомогу рішучим.
Пивницька в’язниця для сміхозлочинців, в якій перебував зараз Гадайко, нічим особливим не вирізнялася – типова сіра й похмура будівля з височенними стінами та кількома рядами колючого дроту над парканом.
Марко, одягнувши плащ-невидимку, який однак не рятував від термоскопів, детально оглянув усю будівлю і вирішив, що найпростіше буде пробратися центральним входом слідом за якимось наглядачем чи офіцером. На щастя, на території в’язниці ніхто термоскопами не користувався, тому для всіх Марко лишався невидимкою. Знайти Гадайка було справою техніки. Малий бешкетник ледь не видав Марка захопленим вигуком, але вчасно стримався.
Вибиратися удвох під одним плащем було не так просто, як могло здатися на перший погляд. На виході Маркові навіть довелося розбити десяток пляшечок фіолетового сміху, щоб відвернути увагу охоронців. Та все скінчилося щасливо, і невдовзі Марко вже знайомив хлопчину зі своїми друзями.
– Оце мій протеже Гадайко – бешкетник і непосидько, гроза портретів оперних артистів, – відрекомендував хлопця Марко. – А віднедавна ще й арештант.
– Регалій хоч відбавляй, – усміхнулася Комета.
– Ну то як? Підійде він нам?
Арніка оглянула Гадайка прискіпливіше, ніж Комета, і винесла вердикт:
– Підійде.
Прискіпливий погляд і розмови про його придатність для якоїсь ще невідомої йому справи вселили в Гадайкову душу протилежні емоції: радість, що йому нарешті доручать страшенно важливу розвідницьку справу, й тривогу, що його таланти збираються використати якось не так.
– Дівчата, оскільки кандидат прибув, прошу братися до роботи. – Кіпр сів на стілець напроти дівчат. Він знав, що коли Арніка сходиться з Кометою, обговорення ведеться на дуже серйозному рівні. І хоч знайомі вони були не так давно, їхня спільна робота заслуговувала і на увагу, і на повагу. Кіпрові навіть здавалося, що коли ці двоє візьмуться обговорювати план знімання зірки з неба, то за якийсь час там якогось світила таки бракуватиме.
– Треба зробити так, щоб Гадайко переміг у тому конкурсі. Дев’яносто відсотків успіху за нами, десять – за ним.
– От якби від нас залежало хоча б дев’яносто дев’ять… – засумнівався Кіпр. – Цей хлопець наче на шилі сидить.
– Нічого, впорається, – запевнила Арніка, свердлячи Гадайка поглядом.
– Важко йому буде, – співчутливо докинув і Марко, дивлячись, як хижо Арніка оглядає малого крізь окуляри своїми гарними очима.
– Нічого, навчиться, – стояла на своєму Арніка. – Це питання кількох днів тренувань…
Слухаючи цю розмову, Гадайкові стало дуже незатишно. Схоже, що розвідницька інтуїція його не обдурила – його підписують на якусь вельми ганебну справу.
– Що це ви хочете зі мною зробити? – обережно перепитав він в Арніки, щоб пересвідчитися в обґрунтованості своїх підозр.
– Тобі треба буде потрапити до палацу під виглядом чемної панянки і зробити дещо важливе, – твердо сказала Арніка.
– Не піду! – злякано заметався кімнатою Гадайко, з надією поглядаючи на рятівні вікна.
– Овва! Сам просився в помічники, а тепер пасуєш? Певно, ти ніколи не станеш справжнім розвідником, – відрубав Кіпр з виховною метою, хоча й не пристав остаточно на Арнічину пропозицію.
– Гадайку, ми всі тебе просимо допомогти, – зітхнув Марко, якому раптом стало шкода хлопчика.
– Від тебе буде залежати дуже багато, – мовила і Комета, присідаючи перед малим.
– Досить мокроту розводити. Комето, нам треба знайти тому урвителеві щось із дівчачого одягу. А ви з Марком дізнайтеся тим часом якнайбільше про Брайдоксову доньку. Від цього буде залежати остаточне рішення, – доволі серйозно сказав Кіпр.
Арніка з Кометою подалися на пошуки дівчачого гардеробу.
Марко і Кіпр теж пішли.
Лишившись наодинці, Гадайко зовсім підупав духом. Ті дорослі оскаженіли: його – майбутнього розвідника – принизити дівчачими лахами! Нечувано! Негайно втікати з цього дому.
Проте Кіпр передбачив можливість його втечі, а тому замкнув двері й зачинив зовнішні віконниці. І навіть двері на горище були заперті ззовні. А за дві години повернулася Арніка разом із Кометою. Вони принесли кілька пакунків. Гадайко одразу здогадався, що там, у тих осоружних торбах, але під поглядом двох чарівних дівчат його воля була повністю паралізована, і тільки в очах стали непрохані сльози.
– Ми тебе не будемо змушувати, – похитала головою Комета. – Рішення за тобою. І ми поважатимемо як позитивне, так і негативне. Але ти маєш пам’ятати, що час не терпить, і ми – четверо дорослих – просто не можемо обійтися без твоєї допомоги.
– То як? – нетерпеливилося Арніці. – Ти погодишся чи злякаєшся першого серйозного і дуже небезпечного випробування?
Не знати, чи то Кометина м’якість, а чи Арнічина зневага так вплинули на Гадайка, та він, переборюючи сором і ковтаючи гіркі сльози, кивнув.
– От і добре, – усміхнулася Комета. – Зараз же і приміряємо усе. Але спершу купатися!
За півгодини Гадайко сяяв як нова копійка. Комета втерла йому у волосся якусь пахучу рідину і натягла шапочку, потім розгорнула пакунок, з якого полилися хвилі бузкового чи то шовку, чи то атласу – хто його там розбере, окрім самих дівчисьок?
– Вибачай, але до палацу маєш піти в чомусь святковому, – винувато мовила Комета, зауваживши Гадайків жах.
– І скільки мені отак мучитися? – важко зітхнув хлопчина, приречено піднімаючи руки перед Арнікою, яка із сукнею напереваги стояла на порозі його ганьби.
– Розраховуй на повний тиждень. Але не забувай, що час летить дуже швидко, – мовила Комета.
Навряд чи Гадайка могли втішити ці слова, бо хто не знає, які довгі в дитинстві дні? Рука сама потяглася до голови, щоб почухатися – після миття голови хлопчині не давала спокою дивна сверблячка.
– Не переймайся, – заспокоїла його Комета. – Так і має бути. Завтра на ранок матимеш волосся до плечей.
То був останній удар, який прибив малого остаточно. Ці дві панянки перетворили його на дівчисько. І якщо Комета співчувала його біді, то Арніка явно знущалася. Принаймні, Гадайкові так здавалося.
– Звикай бути розвідником, – намовляла Комета, а тим часом Арніка встигла запакувати Гадайка у святкову бузкову сукню. – А знаєш три основні правила розвідника?
Гадайко не відповів, лише заперечно похитав головою.
– Правило перше: не боятися бути смішним. Правило друге: не панікувати ні за яких умов. І правило третє – останнє: вірити в перемогу, навіть якщо весь світ проти тебе.
– Так-так, малий розвіднику, – докинула Арніка. – Гадаєш, мені надто приємно зображати тупу пані Ахвельд? Повір, що для вченого зображати тупака в стократ гірше, аніж тобі кілька днів удавати із себе дівчисько.
– А тепер можеш поглянути на себе в дзеркало, – сказала усміхнена Комета, оглянувши Гадайка з усіх боків. – Маскування ідеальне!
Коли малий підійшов до дзеркала, то не впізнав свого відображення – із задзеркалля на нього витріщалося цибате, але доволі-таки симпатичне дівчисько. І хоч це відкриття мало б остаточно доконати бідолашного мученика, але сталося навпаки: Гадайко зрозумів, що він не потвора, хоча про це чи не щодня товкмачила йому його мачуха. Комета помітила дивну хлопцеву реакцію на своє відображення і, напевно, теж здогадалася про її причину.
Тим часом повернулися Кіпр із Марком.
– Шанси і справді є, – почав Кіпр ледь не з порога. – Принцеса Агнес – фрукт іще той. Бешкетна, непосидюча, більше на хлопчиська схожа. Не думаю, що вона захоче водитися з дурнуватими й нудними дівчиськами, які безугавно теревенять про всілякі дурниці. Так що берімося до роботи. На завтра потрібно надати Агнес програму занять.
– Не зрозуміла, – остовпіла Арніка. – Що за програма?
– Щось на зразок передвиборної. Ідеї будуть? Папір і фарби ми вже купили.
– І що ж їй пообіцяти? – задумалася Комета. – Потрібно, щоб наша програма виділялася з маси.
– А можна я навчу її робити рогачки, луки і всяке таке? – несподівано вступив у розмову Гадайко, про якого немовби всі забули.
– Овва! То це ти? – оторопів Кіпр. – Нормально тебе запакували. Не журися, хлопче! У житті розвідника ще не таке трапляється. Мені якось довелося на десятисантиметрових підборах цілий день ходити. Ноги, скажу тобі, боліли страшенно.
– Справді? – недовірливо перепитав Гадайко, на що Марко і Кіпр аж надто енергійно закивали головами.
– Слухайте, – сказала Арніка, – а це ідея! Жодна з претенденток до такого не додумається! А якщо принцеса бешкетниця, то програму схвалить!
– Не все так просто, – зітхнув Кіпр. – Програма дозволить нам потрапити в десятку кращих, а там уже особистий відбір.
– Не страшно. Гадайко в нас симпатичний. Я б навіть сказала, що він має харизму.
– А от обзивати людину поганими словами негарно, – насупився малий, якому слово «харизма» здалося вельми образливим.
– Дивак, – сміючись, стала пояснювати Арніка, – харизма – гарне слово. І означає воно щось таке, що притягує до людини інших людей. Харизма не у всіх є.
До пізньої ночі всі четверо ретельно виписували передвиборну програму. Нового імені Гадайкові не придумували, а лише змінили літеру «о» на літеру «а». Сам перейменований нічого проти не мав і цілий вечір разом зі своїми старшими товаришами тренувався говорити і поводитися як дівчинка.
Програма вийшла знатною: бузковий, під колір святкової сукні, папір прикрашав елегантний віночок з простеньких квітів, намальованих вправною Кометиною рукою; у віночку каліграфічним почерком Кіпр виписав добрий десяток пунктів програми, серед яких стрільба з лука по воронах не був найефектнішим. Гадайко залишився задоволеним, він навіть забув про страшну сукню і про перспективу прокинутися зранку з кісками.
Кіпр допізна щось майстрував. Димів паяльник у його спритних руках, детальки складалися в якусь хитру схему, що мала служити основою переговорного пристрою. Планувалося, що в разі перемоги Арніка змушена буде залишитися в палаці.