Марко знову їхав на спецпоїзді, та цього разу він вирішив залізти на його дах. Контейнерів було не так багато, але більшість із них пофарбовані чорною фарбою. Розвідник вирішив перевірити всі контейнери, сподіваючись озброїтися фільтруючою маскою на місці.
Але не так сталося, як гадалося: плащ-невидимку можна було навіть не одягати, бо після першого Маркового проникнення на територію складу сміховідходів охорону посилили, а на вході поставили кілька термоскопів. Хтось інший на Марковому місці впав би у відчай, адже так легко, як це вдалося попереднього разу, зараз проникнути на територію складу не вийде. Але що нам говорити про інших? Марко був невиправним оптимістом, а це в Антижурії вважалося чи не найголовнішою рисою справжнього розвідника. Що ж, хай собі ті термоскопи стоять, а він все-таки знайде спосіб проникнути на склад. І нехай на роздуми піде трохи більше часу, але яке це має значення?
Марко, не скидаючи плаща-невидимки, спостерігав звіддаля за рухом біля складу. Він знав, що доля завжди винагороджує терплячих, тому став чекати, зручно вмостившись на краю капоніра, щоб мати можливість бачити всіх, хто під’їжджає. Чекати йому довелося довгенько, бо до самого вечора ніхто більше на склад не навідався. Передрімавши тут-таки, Марко від світанку продовжив спостереження. Час від часу про себе нагадував ображений шлунок, але розвідник умів ігнорувати відчуття голоду, тож ображений побурчав трохи й заспокоївся.
Ближче до обіду Маркове терпіння було винагороджене: до складу приїхав якийсь високий чин. Що то чин високий, розвідник зрозумів по тому, як навколо нього бігали охоронці складу. Перед простим офіцером навряд чи би так метушилися.
Спостережливість в антижурійських школах розвідки вважалася теж не останньою дисципліною, і недарма. Коли той високий чин виходив з машини, Марко помітив одну цікаву особливість: двоє його охоронців якось бокували й тримали занадто велику дистанцію. Зрозуміло, що ніхто на високого візитера нападу вчиняти тут, у чистому полі, не збирався, але така поведінка наштовхнула Марка на думку про двійко зайвих охоронців у плащах-невидимках. Недовго думаючи, розвідник обережно прокрався до охоронців і прилаштувався за спиною високого чина. Що його викриють інші невидимки, боятися навряд чи випадало, а термоскопи на вході побачать лише трьох невидимих охоронців – піди розберись, хто там хто.
Так і сталося. Марко безборонно пройшов на територію складу і до того ж зміг підслухати розмову між приїжджим і начальником складу.
Говорили вони в окремій кімнаті сам на сам.
– Пане Стольмок, розкажіть мені, що у вас трапилося позавчора. Тільки нічого не пропускайте, – почав високий гість.
– Пане генерал-сержанте, я все написав у доповідній, – нервово випалив начальник складу, якого візит такого високого чина доводив до лихоманки.
– Я читав вашу доповідну, але ви писали її поспіхом, не обміркувавши деталей, – скрадливо говорив генерал-сержант Щезак, начальник білонерійської контррозвідки. – Я ж хочу, щоб ви мені розповіли все в спокійній обстановці, у дружній розмові.
– Я давно просив поставити на вході хоч один термоскоп, але мені відмовляли, називали параноїком, – начальник складу трохи заспокоївся. – Іноземні розвідки не сплять! А цей божевільний, очевидно, був у плащі-невидимці. Код підглянув, і якби не халатність нашого працівника…
– Прізвище, будь ласка, – перебив Щезак начальника складу.
– Навіщо? – Слова генерал-сержанта вплинули на начальника, немов відро холодної води.
– Не лякайтеся, прізвище потрібне для точності звіту, тільки й усього, – поспішив заспокоїти Щезак розтривоженого начальника складу.
– Його прізвище Толопень. Альвус Толопень, інженер першого розряду. Це він поставив контейнер з відходами на самий краєчок стелажа, а вже той зайда спіткнувся чи що і розбив його.
– То був контейнер з коричневими сміховідходами?
– З коричневими. Вони найшкідливіші, бо роблять людину дурною. Пробачте…
– Нічого-нічого, це дуже цінна інформація. А скажіть мені, будь ласка, як впливають на людину інші сміховідходи?
– Записів я не вів… – зам’явся начальник складу.
– Не може бути, щоб за стільки часу лише один контейнер падав. У вас тут фільтруючі маски недарма висять. Отже, коричневі сміховідходи – то є звичайна дурість, так?
– Не знаю, напевно, – здвигнув плечима начальник.
– А чому ви так невпевнені в собі? – прискіпувався Щезак. – Схоже, що ви знаєте щось дуже важливе, але не хочете ним зі мною поділитися.
– Розумієте, – тамуючи хвилювання, нарешті зважився вимовити начальник складу, – я не знаю, як усе це пояснити! Ті вчені торочать, що сміховідходи шкідливі! Але ми на власному досвіді переконалися, що це не так!.. Ну, може, вони діють з якоюсь затримкою… Не знаю. Але червоні… червоні відходи спонукають людину до активних дій, оранжеві роблять людину благодушною без міри, жовті – то взагалі концентрована щирість, а зелені – радість! Фіолетові породжують радісне хвилювання…
– Ви пропустили блакитні й сині, – нагадав Щезак.
– Про ці нічого не знаю, бо ті контейнери зі стелажів не падали.
– Гаразд, а є ж іще чорні, білі та коричневі. Як вони діють?
– Про коричневі ви знаєте, білі діють, як наркотик, від них хочеться робити всім людям добро, а чорні спричиняють депресію.
Генерал-сержант розпитував ще про якісь несуттєві дрібниці, але Марко вже не слухав, він отримав підтвердження почутому у в’язниці від Дубая і Гатила й думав зараз лише про те, як викрасти потрібні контейнери. Для його плану ідеально підходили жовті, що пробуджували щирість. Правда, прихопити б по одному контейнеру всіх інших теж було б не зайве. Але думати про це зараз не випадало, потрібно було щось вирішувати з жовтими.
Винести потрібні контейнери зі сховища можна було по одному, а от як вибратися з території складу? Перебравши всі можливі варіанти, антижурійський розвідник вирішив, що знову доведеться діяти напролом.
Як виявилося, жовтих контейнерів на складі було кілька сотень. Для втілення в життя плану викриття брехунів-міністрів цілком вистачало й одного, але Марко вирішив узяти аж три. Тихцем поскладавши потрібні контейнери в якомусь закутку, він заходився псувати фільтруючі маски. Одну, незіпсовану, лишив собі.
Коли все було готове, Марко одяг справну фільтруючу маску і відкрив контейнер з коричневими сміховідходами. У напівтемряві складу коричневий дим був не надто помітним. Чекати його дії довелося не так уже й довго. Ось двоє солдатів захихотіли і кудись побігли, кинувши зброю.
Невдовзі весь персонал складу, включно з новоприбулими, перетворився на зграйку дітлахів. Вони щось викрикували, дуркували, гралися, стріляли з автоматів по лампочках. Користуючись шурварком, Марко спокійно завантажив три контейнери на піддон маленького електрокара і безборонно виїхав за ворота. Що ж, тепер лишалося доправити їх якось до міста.
Недовго думаючи, Марко поскладав контейнери в кузов вантажного автомобіля, що стояв при самому виході, перевірив запас пального, завів двигун і рушив. Погоні сподіватися було марно. Персонал навряд чи скоро очуняє від сміхової атаки. Приступи сміху були такими інтенсивними, що Марко навіть побоювався за здоров’я солдатів та інженерів.
Вантажівка йшла легко. Марко лише спочатку, коли їхав польовою дорогою, змушений був умикати третю, а то й другу передачу, та коли вибрався на трасу, решту дороги йшов на п’ятій. За годину він в’їжджав до міста. На машину зі спецномерами ніхто особливої уваги не звернув, але Марко обачливо зупинив перегріту вантажівку за три квартали від конспіративної квартири. Лишалося непомітно переправити контейнери до будинку. Для цього він вирішив дочекатися темряви. Один контейнер Марко таки зумів перенести, прикривши його плащем-невидимкою.
На квартирі о цю пору був лише Кіпр, який щойно повернувся з палацу.
– Як справи в нашого агента під прикриттям? – спитав Марко в товариша, втискаючись у двері.
– Гадайко спритник іще той, – усміхнувся Кіпр. – Агнес його відібрала разом з якоюсь замороженою панянкою.
– Отже, тепер маємо свою людину в палаці. Це добре. Лишається переправити йому кілька десятків пляшечок із тими жовтими сміховідходами.
– Думаєш, впорається?
– Ти малого недооцінюєш. Він же якось переміг своїх конкуренток у боротьбі за тепле місце поряд із принцесою!
– Гаразд. Ти, до речі, чого так довго там був?
– Там на вході термоскопи поставили, довелося вичікувати. Але, на моє щастя, туди навідався сам начальник білонерійської контррозвідки генерал-сержант Щезак зі своїми невидимими охоронцями. То я разом із ними на склад пробрався, а потім вантажівку викрав. Стоїть за кілька кварталів звідси. Там ще два контейнери.
– І ти їх так просто на вулиці лишив? – округлив очі від подиву Кіпр.
– А що було робити? Тягнути їх сюди, щоб сусіди бачили, чи прямо вантажівку до порога дому підігнати?
– Правду кажеш, – погодився Кіпр.
– А де Арніка?
– У палаці лишилася за Гадайком приглянути.
Коли почало сутеніти, Марко з Кіпром пішли по решту контейнерів, але вантажівки на місці вже не було. Схоже, Щезакові люди встигли подбати про неї.
Цілу ніч Марко з Кіпром працювали: один робив сміхові гранати у вигляді червонобоких яблук, а другий, озброївшись кисневою маскою і шприцом, наповнював щільно закорковані пляшечки жовтою газорідиною з викраденого контейнера. На світанку передача агентові під прикриттям Гадайкові була готова.