Увечері Гадайко відчув легку втому. Він розповів Арніці про день, проведений із принцесою. То була видатна з усіх поглядів принцеса. Вона так заганяла оранжеву подружку, що та вже й не рада була своїй удачі. Вони цілий день лазили по деревах, робили луки і стріляли тупими стрілами по королівських охоронцях.
Окрім того, слідкували за міністрами і тепер могли підтвердити навіть у суді, що то брехуни і шахраї неабиякі. Назавтра планували будувати на дереві спостережний пункт, виготовляти порохову бомбу і робити парашут.
Якби принцеса знала, що всім тим грандіозним планам збутися не судилося, то, напевно, дуже засмутилася б.
Гадайко щиро сподівався, що зранку загнаної і вимученої Івети не побачить.
Арніка, уважно вислухавши Гадайків звіт, увімкнула переговорний пристрій і зв’язалася з Кіпром. Розмова була короткою і для стороннього вуха абсолютно незрозумілою. Навіть Гадайко нічого не второпав.
– Доброї ночі. Прийом, – сказала Арніка.
– Вантаж доставлений. Перевірка дієвості на місці. Прийом, – коротко повідомив Кіпр.
– Зрозуміла. До зв’язку, – сказала Арніка і вимкнула рацію.
– Що там? – Гадайко від цікавості не міг всидіти на місці.
– Нічого особливого. Ми в палаці, а отже, треба діяти, – і Арніка розповіла Гадайкові про все-все.
Йти до короля хлопчина побоявся, тому запропонував діяти через Агнес. Арніка не мала нічого проти, бо хоч ідея й потурала Гадайковому страхові, все ж була найкращою з усіх.
Рано-вранці прийшов Кіпр. Він приніс цілий кошик яблук. Гадайко протер очі й, побачивши яблука, вже простягнув до них руку, але Арніка лише похитала головою.
– Того їсти не можна. То сміхові гранати. Постарайся заховати їх у різних місцях, але так, щоб ніхто не знайшов.
– А для чого?
– Про всякий пожежний випадок. Дядько Кіпр завжди так робить.
Гадайко не став сперечатися, а взявся обдумувати, як йому порозсовувати усі гранати по таких закутках, щоб їх там не зміг відшукати навіть найкращий шпигун королівства. Проте від роздумів його відволікли маленькі акуратненькі пляшечки з яскравою жовтою рідиною.
– А це що таке? – спитав Гадайко, показуючи на пляшечки.
– Еліксир щирості. Коли людина його вдихне, то стане щирою і правдивою, – пояснила Арніка. – Потрібно якось умовити короля цей еліксир застосувати до своїх міністрів.
– Агнеска зробить, – махнув рукою Гадайко. – Вона кого хочеш може вмовити.
– Тобі його нюхати ризиковано, ти пам’ятаєш? – нагадала Арніка.
– Не журіться, тітко Арніко, якось воно буде, – не обтяжуючи себе тривожними думками, мовив Гадайко. – Я біжу, а то ми домовилися зустрітися о дев’ятій.
Гадайко швидко натягнув костюм-хамелеон, прихопив півтора десятка пляшечок і немовби розтанув у морі зеленої трави.
Агнес чекала на нього біля розложистої липи і була незадоволена.
– Щось ти довго спиш, – буркнула принцеса не дуже привітно. – У нас сьогодні стільки справ.
– Дев’ятої ж іще нема! – Гадайко спробував захищатися, але з Агнес то була безнадійна справа.
– Івета теж забарилася. Щось вона мені перестає подобатися.
– А що таке?
– Мені здається, що вона щось приховує, – замислено проказала Агнес, дивлячись кудись вдалину.
Гадайка немов обдали відром холодної води. Це ж він, а не якесь там пихате дівчисько з надто дівчачим іменем, приховує від щирої, хоч і надміру запальної принцеси страшну таємницю! І як добре, що коли вона вимовляла останню фразу, то дивилася убік, а то б обов’язково помітила на його обличчі сліди збентеження.
– От якби в мене був еліксир щирості, я б ту оранжеву панянку в одну мить розколола! – зітхнула Агнес.
– І що ж вона може приховувати? – спитав Гадайко, якого лиха сила чомусь завжди штовхала на слизьке.
– От чому, наприклад, вона вирішила записатися до мене в подружки?
– Не знаю, – здвигнув плечима Гадайко. Він, якби був дівчинкою і почув про такий дивний конкурс, нізащо на нього не пішов би.
– А ти чому пішла? – спитала несподівано Агнес.
– Я?.. Тому що в мене завдання, – ляпнув Гадайко, зовсім не подумавши про можливі наслідки, але Агнес знову витягла з кишені пляшечку жовтого сміху і десять хвилин тішилася його відповіддю.
Івета все не приходила. Тоді Гадайко зважився запропонувати Агнес еліксир щирості.
– У мене, до речі, є еліксир щирості, – сказав він так просто і буденно, що принцеса не одразу й уторопала суть сказаного.
– Знову вигадуєш? – усміхнулася Агнес, не встигнувши відійти від дії сміходози.
– Правду кажу. Я працюю на одну розвідку.
– Та ну? – не повірила Агнес. – От зараз прийде Івета, і ми на ній твій засіб перевіримо. Давай сюди пляшечку, розвіднице.
Івета з’явилася немов за помахом чарівної палички. Всупереч усім Гадайковим сподіванням, вона була свіжа, бадьора і готова до бою. Від її учорашньої втоми не лишилося й сліду. Така зміна не могла не зацікавити хлопчика, тому він став уважніше придивлятися до оранжевої суперниці.
– Привіт, дівчатка, – сказала вона чемно, хоча Гадайкові стало трохи не по собі від тамованого холоду і презирства.
– Слухай, Іветко, сміху хочеш?
– Я не проти, – погодилася вона після миттєвого вагання.
Агнес простягла дівчинці пляшечку, і та без розмов відкоркувала її і спробувала випити. Проте газорідинна субстанція не потекла в стравохід, а жовтими парами заклубочилася через ніздрі. Івета кашлянула від несподіванки і судомно вдихнула жовтий дим.
– А тепер розповідай мені, чому ти вирішила взяти участь у конкурсі, – наказала Агнес, все ще сумніваючись у дієвості Гадайкового засобу.
– Я мала завдання проникнути в палац для зв’язку з прем’єр-міністром Асамусом, – кам’яним голосом вимовила Івета.
Принцеса від цих слів оторопіла.
– Ви змовилися подуркувати, – сказала вона, примруживши праве око. – Так, Гадайко?
– Тю на тебе! – На Гадайковому обличчі було написане таке щире здивування, що Агнес забула враз про свої підозри.
– А прем’єр-міністр у нас хто?
– Прем’єр-міністр Асамус насправді полковник антихляпійської розвідки Альфонс Додель, – рапортувала Івета.
– Ну а ти ж тоді хто така?
– Агент антихляпійської розвідки сержант Іва Тайстер, – дівчинка клацнула при цьому каблуками і виструнчилася.
– А як тебе прем’єр-міністр мав упізнати? – включився в розмову Гадайко, в одну мить зрозумівши, що коїться щось дуже цікаве.
– Пароль звучить так: «Пробачте, я загубила маленький чорний м’ячик». Полковник Додель має мені відповісти: «Дівчинко, тут не місце для ігор».
– І для чого вам було зустрічатися? – нахмурилася Агнес.
– Я маю передати полковнику Доделю шифрограму.
– Що в ній?
– Не знаю.
– Треба її позбутися, – шепнула Агнес Гадайкові. – Що скажеш?
– Краще вже за нею наглядати, щоб чого не накоїла.
– А ти з нею часом не заодно? – пропалила Агнес своїм пекучим поглядом Гадайка, але той з честю витримав чергове випробування. – Добре, тобі я вірю.
– Слухай, я вже тут за Іветкою пригляну, а ти побіжи до тата. Заодно міністра перевіриш, – сяйнула Гадайкові щаслива думка.
– А як я його перевірю? Він же мені не зізнається…
– Ти йому пароль скажи!
– Зрозуміла. Я біжу! А ця буде пам’ятати, що нам розказувала?
– Не знаю. Та й яке це тепер має значення?
Агнес побігла до палацу шукати батька.
– Івето, а ти знаєш, що я теж на розвідку працюю? – сказав Гадайко, коли Івета почала пчихати і плюватися.
– Вигадуй більше, – зневажливо кинула Івета. – Де Агнес?
– Побігла сніданок замовляти, – збрехав Гадайко перше, що спало на думку. – А ти й справді шпигунка?
– Сама ти шпигунка…