Агнес забігла до батькового кабінету, коли рівно о дев’ятій змінився охоронець. Попередній їй страшенно не подобався.
– Тату, у мене до тебе є серйозна розмова, – сказала Агнес.
– Слухаю уважно, – спробував усміхнутися король, але нараз пригадав, що пляшечки сміху під руками нема.
– Мені твої міністри не подобаються. Вони шахраї і брехуни.
– Що вони брехуни, то я й сам знаю, – важко зітхнув його величність. – У звітах вони стільки дурниць понаписували.
– Бачиш, а ти мене сварив, коли вчитель граматики скаржився на мене, – пригадала Агнес стару образу.
– То що ти хотіла?
– Я можу тобі допомогти викрити брехню твоїх міністрів, – пошепки мовила Агнес, тягнучись до батькового вуха і по-змовницьки оглядаючись.
– Це ж як?
– У мене є кілька чарівних пляшечок. Вони схожі на пляшечки зі сміхом, але то інше…
– Звідки ти знаєш?
– Та ми перевіряли на одній хитрій і підступній особі, – загадково мовила Агнес.
– Хто це «ми»?
– Тату, зараз ти мене запитаєш, звідки ті пляшечки взялися, потім буде ще ціла купа неважливих запитань!..
– Стривай-но, одне важливе запитання я все-таки тобі поставлю: ті твої пляшечки нешкідливі?
– Абсолютно! – нетерпляче запевнила принцеса. – їх навіть одна вчена пані з Академії Сміхових Наук перевіряла…
– Стривай!..
– Тату! Ти маєш мене послухати!.. То дати тобі кілька пляшечок чи ні?
– А якщо нам їх вороги підкинули? – не здавався король.
– Справжні вороги сидять у твоєму палаці, а ти боїшся якихось неіснуючих? Тату, зважуйся, бо я вмру від нетерпіння! Якщо хочеш, то на мені можеш випробувати.
– Гаразд, хай буде по-твоєму. Де ті пляшечки? – Брайдокс XIII звик довіряти доньці, хоч королева-мама дуже часто лише сумно похитувала головою, дивлячись на їхні витівки.
Агнес швидко вибігла й принесла із сусідньої кімнати десяток пляшечок, схожих на звичайні сміходози.
– У разі потреби клич мене, – сказала Агнес дуже серйозно і гайнула в іншу кімнату.
У той час, коли Агнес відчитувала Гадайка за запізнення, прем’єр-міністр Асамус зібрав увесь свій кабінет, щоб поговорити про підозри і звинувачення його величності.
– Що будемо робити, панове міністри? – спитав Асамус у своїх підлеглих. – Міністре статистики, що скажете?
– А що я маю казати? – витріщився високий і булькатий міністр статистики.
– Не маєте що сказати? Тоді скажу я. Через годину наш вельмишановний король збирає кабінет у себе. І роздавати ордени він там не буде, – почав Асамус. – Ні, він буде ловити нас усіх на брехні.
Від цих слів міністри загули, неспокійно зарипали кріслами. Асамусові навіть здалося, що від них повіяло вітром.
– Хтось із вас припустився помилки у звітах, – продовжив прем’єр. – І король це помітив.
– Дурниці, – озвався міністр промисловості. – Хто не помиляється? Скажемо, що друкарка наплутала.
– Гадаєте, таке пояснення короля влаштує? А раптом він захоче розібратися до кінця.
– Не захоче. Нам самим над тими звітами сидіти нудно, а королю тим паче, бо не любить мозок напружувати. У нього від думок тиск піднімається.
– Ну, на одного міністра здоров’я в його величності вистачить. Що будемо робити?
– Тягнути час, це завжди спрацьовувало, а потім… король може й перестати бути королем.
– Гаразд. Отже, зараз марш по кабінетах шукати неточності у звітах. А рівно о десятій чекаю вас у круглій залі. Все. Поки що вільні.
Міністри потихеньку розійшлися. Лишилося тільки троє: сам Асамус, міністр економіки Дуль і міністр кабінету міністрів Кутниль.
– Діяти потрібно негайно. Короля під арешт…
– А може, краще отруїти? – запропонував вічно наляканий міністр кабінету міністрів.
– Встигнемо… Вирішимо після засідання. Якщо його величність знає забагато…
– Та не знає він нічого! Блефує!.. – вигукнув міністр економіки Дуль.
– Подивимось. І не треба так галасувати – нас можуть почути.
– Щезак – своя людина.
Через годину заклопотані міністри вже сиділи в круглій королівській залі й чекали на прихід його величності. Той прийшов без запізнення, тільки-но настінний годинник віддзвенів востаннє. Брайдокс XIII тримав у руках папку зі звітом міністра статистики. Коли той побачив, чию папку несе король, то злякано втягнув голову в плечі.
– Ну, шановний прем’єр-міністре кабінету брехунів, з кого почнемо?
– Ваша величносте, я сприймаю вашу словесну формулу як вияв дружнього почуття, адже ми всі в цій залі прагнемо одного – процвітання нашої Білонерії, – схилився прем’єр у шанобливому поклоні.
– Гаразд-гаразд, говорити ви вмієте, бо інакше б і прем’єром не стали, – сердито відмахнувся король. – Але скажіть мені, будьте такі ласкаві, чому у звіті міністра статистики такі грубі помилки?
Міністр статистики, низенький худий чоловічок у величезних окулярах, підвівся, прокашлявся і почав дуже поважно:
– Ваша величносте, якщо у звіті ви помітили якісь помилки, то про це слід запитати в друкарки…
– А ви, пане Толь, хіба не читаєте документів після того, як вам їх віддрукували? – перебив міністра статистики король.
– Пробачте, ваша величносте, та це – обов’язок моїх помічників, але один із них перед подачею звіту важко захворів, а інший відпросився до мами…
– І ви, нехтуючи своїми обов’язками, відпустили його?
– Як я міг не відпустити?..
– Зрозуміло… – рикнув король. – А у вас, міністре нагляду за хворобами, чому помилки у звіті?
Міністр нагляду за хворобами, худий жовтошкірий чоловік із глибокими очницями, повагом підвівся і величним тоном прорік:
– Я не зовсім розумію причини вашого невдоволення. У чому моя провина?
– У чому?! – спалахнув Брайдокс XIII. – Ось тут ви пишете, що минулого місяця від моровиці в країні померло десятеро людей. А ось тут, що від холери – восьмеро, від чуми – дев’ятеро і від червінки – троє! Як це розуміти?
– Це, напевно, друкарка…
– Знову друкарка! Виходить, що у вашому штаті всі друкарки неуважні! У цих звітах десятки, сотні помилок! Я уявляю, скільки їх у решті звітів! – Після цих слів його величності решта міністрів полегшено зітхнула. – І ви ще смієте тут вибріхуватися?! Але нічого, зараз ви мені все розповісте. Підійдіть до мене, пане Толь.
Міністр повагом підійшов до короля.
– Хочете пляшечку сміху? Ось вам за гарний звіт, – Брайдокс простягнув пляшечку міністрові, й той вдячно прийняв її. – Але я хочу, щоб ви відкоркували її тут, при всіх!
Міністр повагався, але наказ короля виконав. Проте сміх був якийсь дивний, більше скидався не на рідину, а на дуже густий газ. Міністр спробував ту субстанцію випити, але вона випарувалася йому в роті, й він закашлявся. Дивно, але сміятися міністрові не хотілося.
– А тепер розкажіть нам, звідки ви берете цифри для своїх звітів, – попросив його величність.
– Звідки ж їх брати, як не з голови? – хмикнув міністр статистики.
Ця коротка фраза прозвучала для решти міністрів, як вибух величезної бомби. Цей Толь здурів чи що? Жартувати з королем! Ні, він політичний труп, не бути йому міністром… А може, вони з його величністю в змові? А що, як це саме він продався? А що, як король уже про все знає?.. Хоча ні, а раптом хитрий король підсунув міністрові еліксир правди?.. То це ж він так усіх може випитати!..
А тим часом Толь і далі говорив таке, від чого в міністрів голова обертом ішла.
– Часом цифри мені секретарка диктує, – продовжував Толь, ніби й не помічаючи, як реагують на його слова колеги-міністри.
– Звідки? – діловито поцікавився король.
– Із математичних таблиць, із підручників арифметики, з газет, – охоче просторікував Толь зі щасливою усмішкою на обличчі.
– Дякую, пане Толь. Сідайте. А тепер ви, пане Асамус.
– Я не буду вдихати якихось отруйних парів, що примушують людину верзти дурниці, – підхопився з місця прем’єр. – І мій кабінет не буде теж!..
– А я інакшої відповіді й не чекав, – спокійно мовив Брайдокс. – Мені вистачає й того, що сказав пан Толь.
– Ваша величносте, ми ображені в найсвятіших почуттях, – заявив Асамус і моргнув Дулеві.
– Геть з моїх очей! Завтра ж призначу нові вибори!..
Міністри по-змовницьки перезирнулися й вийшли із зали, високо задерши голови. Бідолашний король ще якийсь час посидів, тамуючи роздратування, але голова знову розболілася. Її величність Омегга принесла ще одну пляшечку дорогоцінного сміху з особливої партії, що надійшла від Комети Хібс, і змусила чоловіка відкоркувати її.
А тим часом Асамус, Дуль, Толь і Кутниль зачинилися в прем’єровому кабінеті, щоб обговорити план подальших дій. Не можна було зволікати, тому вирішили одразу ж узяти королівську сім’ю під варту.
Під час арешту, який проводили довірені солдати, король поводився з гідністю, обпікаючи зрадників поглядом, але коли люди від природи тупі й товстошкірі, їм такі погляди не страшні.
Принцеса Агнес на момент арешту її батьків була разом із Гадайком. Проте вона ніяк не могла налаштуватися на гру – заважали тривожні думки. Одна з принцесиних фрейлін, яка теж працювала на міністрів-зрадників, знайшла дітей і, церемонно уклонившись її високості, запросила до палацу. Агнес важко зітхнула в передчутті офіційного прийому, що передбачав незручну святкову сукню, і неохоче поплелася за фрейліною.
Хлопчик, відчуваючи щось лихе, нишком прокрався до палацу. Там він помітив дивну картину: біля входу стояли вартові, а до стіни було приставлено драбину, на якій завис маленький чоловічок, який підглядав у щілину між шторами десь угорі вікна.
Гадайко швидко побіг до літнього будиночка, де він ночував разом із тіткою Арнікою, але її там не знайшов. Речі були розкидані, а сміхові гранати валялися по підлозі. Було від чого замислитися і злякатися. Проте хлопчик взяв себе в руки. Чи не про це він мріяв раніше: щоб вороги арештували всіх його друзів, а він їх потім визволив би з-під варти? От тепер настав його зоряний час, тож треба діяти!
І Гадайко почав діяти. Він планував виручити Агнеску, розповісти їй правду й разом врятувати всіх своїх друзів. Хлопчик засунув у кишеню чотири сміхові гранати, решту поскладав у кошик і заховав у кущах, що росли біля літнього будиночка. Тепер треба було дістатися палацу.
Солдати біля входу нудилися і службу несли не надто старанно, і тільки чоловічок на драбині був надміру пильним і зосередженим. Гадайко смикнув яблуко-гранату за хвостик і кинув під ноги ближньому солдатові. Той дуже здивувався, поглянув угору, але яблуні не побачив, та й ранувато ще було для яблук… А за мить граната вибухнула бризками фіолетового сміху. Чоловічка на драбині осколки не дістали, але він спустився вниз, щоб поглянути, що ж коїться із солдатами. Гадайко пожбурив ще одну гранату, тож тепер реготали всі троє. Проте пробратися в палац хлопчик не зміг, бо двері були замкнені, а ключі, вочевидь, лежали зараз у кишені когось із солдатів. Підійти до реготунів і поритися в їхніх кишенях Гадайко не зважився, бо кишень було багато, а сміхова граната діє щонайбільше десять хвилин. Якщо ж людина недобра, то й на п’ять не завжди вистачає.
Вчора Гадайко разом з Агнес встиг обнишпорити всі закутки палацу, тому знав, як дістатися до замкнених у круглій залі принцеси, короля і королеви. Він оббіг будівлю з південного боку, видерся на дерево, що росло під вікнами, і через кватирку проник у королівську бібліотеку. Не встиг він зіскочити з підвіконня, як за дверима в коридорі почулися кроки, і хтось відчинив двері до бібліотеки.
Гадайко завмер. Він бачив, як один із солдатів підозріливо оглянув кімнату, помітивши відчинену кватирку, підійшов і зачинив її зсередини. Здавалося, що серце вискочить з грудей бідолашного хлопчини, який у своєму костюмі-хамелеоні принишк у складках масивної штори за метр від стривоженого солдата. Але все минулося, солдат виявився не настільки уважним, щоб помітити не зовсім природні складки штор.
Коли пряма загроза викриття минула, Гадайко тихенько вийшов у коридор і став пробиратися до комірчини за гвинтовими сходами, що примикала до круглої зали. У стіні тієї комірчини був пробитий вентиляційний отвір, замалий для дорослого, але цілком достатній для десятирічного хлопчака.
На Гадайкову появу королівська сім’я зреагувала по-різному: Агнес зраділа, Брайдокс здивувався, а Омегга сплеснула руками.
Сміх за вікнами тим часом почав затихати. Гадайко притьмом кинувся до вікна і кинув у відкриту кватирку останні сміхові гранати.
– Тепер можна говорити, – сказав хлопчик, тамуючи хвилювання. – Вони будуть сміятися ще хвилин сім-вісім.
– Ти і справді агент іноземної розвідки? – округлила очі Агнес, помітивши, як Гадайко хвацько кидає сміхові гранати.
– Дядько Марко казав, що в нашій країні агентів незміряно, – сказав Гадайко.
– Де ти взяла ці чудернацькі яблука? – спитав Брайдокс.
– Тату, ти зараз почнеш випитувати забагато, а нам щось треба робити, – не дала договорити батькові принцеса. – У тебе є якийсь план?
– Який план?! Треба покликати когось на допомогу, – зітхнув король.
– Кого ми можемо покликати? – продовжувала принцеса, яка чи не єдина в цій залі була спокійною і виваженою.
– Найкраще покликати генерал-капітана Штупака. Він хоч і хабарник, але страшенно любить ловити іноземних шпигунів, – включилася в розмову королева Омегга.
– А це ідея. Агнес, підеш до нього, – сказав король.
– Отак? – розвела принцеса руками, показуючи на свою сукню.
– А ви з подружкою одягом обміняйтеся, – запропонувала королева.
Хоч як Гадайкові не хотілося знову одягати сукню, він змушений був скоритися обставинам. Агнес устигла вибратися з круглої зали ще до того, як солдати за вікнами пересміялися.
– Там угорі сидить шпигун і слідкує за нами, – мовив Гадайко на вухо королеві, яка не видавалася йому такою строгою, як король.
– То ти розповіси нам, що коїться? – не витримав Брайдокс.
– Що я буду розповідати? Ви й самі все добре знаєте, – неохоче сказав Гадайко. – Ваші міністри – змовники і зрадники. А прем’єр-міністр і ця оранжева Іветка – іноземні шпигуни…
– То де ти все-таки взяла ці чудернацькі яблука?
– Вам чесно розповісти?
– Чесно.
– А сваритися не будете?
– Постараємося, – спробувала усміхнутися королева, але наступної миті скривилася від болю.
– Розповідай, – сказав похмурий король.
– Обіцяйте, що не посадите мене до в’язниці, – затявся Гадайко.
– Можна подумати, що ти злочинниця.
– Ага, мене вже ваші один раз судили і дали аж тринадцять років.
– Та ну! А я б тобі й одинадцяти не дала! – не зрозуміла Омегга.
– І за що ж тебе судили? – допитувався король.
– За образу суду, за образу честі артистів королівської опери…
– Стривай, а це ж як? – здивувалася королева.
– А я їм вуса домальовував… – зопалу сказав Гадайко і затнувся.
Королева виявилася жінкою уважною і все зрозуміла в одну мить, проте, зважаючи на стан свого чоловіка, викривати Гадайка не стала. До того ж події в цю мить почали розвиватися ну зовсім вже непередбачувано. Несподівано двері, що вели в сад, відчинилися, і хтось із охоронців штовхнув до кімнати аптекаря Смердюшника.
– Я перепрошую, ваші величності, – чемно вклонився аптекар. – Мушу поступитися грубій силі.
– Як ви тут опинилися? – здивувалася королева.
– Це все той дурнуватий прем’єр-міністр. Я приносив ліки вашому кухареві, а ті солдати за наказом пана Асамуса кинули мене до вас.
– Бідолашний, – поспівчувала щиросерда Омегга.
Тим часом аптекар почав освоюватися. Він знайшов собі зручне крісло і, попросивши дозволу в господарів, які так несподівано стали арештантами, сів.
– А це ваша доця? – спитав аптекар, поглянувши на Гадайка.
Брайдокс уже відкрив рота, щоб заперечити, але Омегга випередила його:
– Так, це наша Агнес.
Його величність перевів здивований погляд на дружину, але нічого не сказав. Гадайкові аптекар не сподобався. Щось у Смердюшниковій поведінці викликало глухе роздратування. І взагалі, то був дуже неприємний тип. А ще ця облесливість, яка обволікала тебе солодкою патокою, заважаючи дихати. Ні, аптекар тут неспроста. Йому щось потрібно. От тільки що?
– Слухайте, а ви не хочете контрабандного сміху? – раптом запитав Гадайко в Смердюшника єлейним голосом, яким, на його думку, мали розмовляти благопристойні принцеси.
– Чому б і ні? Сидіти під арештом – справа не дуже весела. А звідки ви дістали цей сміх, ваша високосте? – пожвавився аптекар.
– Їздила за кордон. – За цими словами Гадайко витягнув з Агнесиної сумочки пляшечку жовтих сміховідходів.
Аптекар узяв до рук пляшечку і тут же спробував її перехилити, але закашлявся і завмер із виряченими очима.
– Хто вас сюди прислав? – спитав хлопчик у нього.
– Щезак, – відповів аптекар, зовсім не дивуючись сказаному.
– З якою метою?
– Я маю вас отруїти, – просто сказав Смердюшник і нахабно розвалився в кріслі.
Король і королева були вражені таким несподіваним виявом щирості.
– Він жартує? – спитала спантеличена Омегга.
– На жаль, ні. У пляшечці був еліксир правди.
– Який ще еліксир? – перепитав король, і Гадайко розповів усе, що знав про відходи зі сміхоочисного заводу.
– І довго він отак буде?
– Достатньо, – запевнив Гадайко.
Тепер уже Брайдокс узявся до роботи. Допит Смердюшника тривав майже годину. Його величність витратив майже усі пляшечки еліксиру щирості. Слід сказати, що на допит це мало скидалося, а більше нагадувало дружню розмову старих приятелів: аптекар відповідав охоче і навіть з радістю. Омегга і Гадайко слухали розповідь, немов якусь цікаву казку, бо все, що розповів аптекар, нагадувало скоріше фантастичну історію, а не реальні події.
Виявилося, що Смердюшник завербований антихляпійцями ще три роки тому і в білонерійських подіях останніх років брав активну участь не лише як дійова особа, а й натхненник-організатор. Це він, непримітний аптекар Смердюшник, подав антихляпійському шпигунові Доделю, якого Брайдокс XIII знав під іменем Асамуса, ідею заборони природного сміху на державному рівні. Це він допоміг зв’язатися з найвідомішими вченими країни і підкупити їх, щоб ті заснували Академію Сміхових Наук і довели до широкого загалу думку про те, що природний сміх шкодить здоров’ю людини. Це він розробив протисміхову вакцину. І ось тепер Смердюшник погодився допомогти Асамусові позбутися королівської сім’ї.
– Яке віроломство, – похитала головою королева, дивлячись на задоволену аптекареву пику. – І ми ні про що всі ці роки не здогадувалися!
Коли Брайдокс нарешті закінчив допит, Смердюшник щасливо усміхався ще хвилин десять, але раптом у його очах засвітився страх – дія еліксиру закінчувалася. Коли ж аптекар остаточно опам’ятався, то зірвався на ноги і побіг до дверей. Охоронці одразу ж його випустили. А Брайдокс поринув у глибоку задуму. Він ніяк не міг простити собі, що цілих три роки був сліпим і глухим.