Щойно Гадайко побіг до принцеси, у літній будиночок до Арніки зайшло двоє похмурих типів у чорних окулярах.
– Пані Ахвельд, пройдімо з нами, – сухо кинув один із прибульців.
– А що сталося? – поцікавилася Арніка.
– Справи державної ваги. До речі, де ваша донька?
– Не знаю – десь бігає, – розвела руками Арніка.
– Гаразд, ми її розшукаємо.
– То що все-таки сталося?
– Змова проти короля, і ви маєте дати свідчення, – коротко пояснив другий прибулець.
Змова так змова, подумала Арніка і пішла з тими серйозними панами.
У той самий час троє оперативників контррозвідки на чолі із супермайором Швахтером наближалися до конспіративної квартири, де на їхній прихід уже чекав Марко. Слід сказати, що розвідник давно помітив стеження, тож на візит непроханих гостей сподівався якраз сьогодні. А коли чекаєш когось, то завжди встигаєш підготуватися. Тому коли трійця затупала під дверима, Марко вийшов до них сам. Він спокійно вислухав байку про те, що десь там комусь там він має дати якісь там свідчення, а згодившись піти без опору, спантеличив своїх візитерів неабияк. Окрім того, Щезакові люди були спантеличені ще більше Марковим зовнішнім виглядом, бо зараз він виглядав так, як міг би виглядати Щезаків брат-близнюк. Чому близнюк, а не сам генерал-сержант? Та тому, що двійник був у цивільному.
Чому Марко дозволив заарештувати себе і своїх друзів, пояснювалося просто: він сподівався в приватній розмові з генерал-сержантом Щезаком знайти відповіді на багато питань, серед яких чи не найголовнішим було питання про антихляпійських агентів.
Ті ж самі гості дещо пізніше навідались і до Комети на сміхоочисний завод. Щезак нарешті зумів з багатьох розрізнених фактів скласти цілісну картину. Щоправда, картина його була не зовсім повною, бо в неї ніяк не вписувалася донька пані Ахвельд, а ще зайвими були Гадайко, Гатило і Дубай. Проте таким дрібницям Щезак не надавав особливого значення.
Арештантів привезли до білонерійського управління контррозвідки в різних машинах, бо генерал-сержант хотів скористатися своєю перевагою якнайкраще. Він наказав приводити арештантів до його кабінету по черзі.
Першим генерал-сержант захотів бачити Кіпра Номена. Головному білонерійському контррозвідникові не вистачало інформації про затриманих, тому він заходився блефувати, сподіваючись, що хтось випадково розколеться.
– Прошу, пане Ахвельд, чи як вас там? – почав шеф контррозвідки, щойно Кіпр переступив поріг його кабінету.
– А вам не подобаються мої документи? – запитанням на запитання відповів Кіпр, анітрохи не переймаючись своїм арештом.
– Чому ж, подобаються. Дуже майстерно зроблені. Не поділитеся секретом, де робили?
– Усе тут. У паспортному столі…
– От тільки не потрібно цього, – Щезак починав нервувати. – Ви – іноземний шпигун, якого закинули в нашу країну з метою повалення законної влади!
– Те саме я можу сказати й про вас, – напрочуд спокійно відповів Кіпр, стежачи за реакцією генерал-сержанта, який видав свої емоції хіба що пекучим поглядом. – Розкажете про мене ще щось?..
– Зараз вам буде не до сміху. Введіть заарештовану пані Ахвельд!
Коли до кімнати увійшла Арніка, Кіпр занепокоївся, але на його лиці не ворухнувся жоден м’яз. Тим часом Щезак просторікував про те, що і пані Ахвельд, і той, хто видає її за свою законну дружину, ведуть нечесну гру, і що їхні плани розкрито.
– Гаразд. Отже, ви стверджуєте, що ви – пані Ахвельд? – звернувся Щезак до Арніки.
– Коли я таке казала? – обурилася дівчина.
– У вас знайшли документи на ім’я пані Ахвельд. Та це не має особливого значення, бо ми знаємо ваше справжнє ім’я – Арніка Тоера, старший науковий співробітник Академії Сміхових Наук.
– І що з того?
– А те, що ви завербовані антижурійським агентом! Ви – зрадниця!
– Самі ви зрадник, – спокійно відказала Арніка, якій шеф контррозвідки видався аж надто безпомічним.
– Гаразд, пане Ахвельд. Хоча мені достеменно відомо, що ваше справжнє ім’я Кіпр Номен.
– Називайте, як собі хочете, але що від цього зміниться? – здвигнув плечима Кіпр.
Коли до кабінету увійшла Комета, і Щезак довго випитував у неї справжнє ім’я, Кіпр веселився. Начальник білонерійської контррозвідки ніяк не міг второпати, що його арештанти можуть і не приховувати своєї особи. Коли ж він нарешті усвідомив свою помилку, глипнувши в папери, вираз люті спотворив його обличчя, а фрази, досі вивірені й чіткі, стали плутатися і штовхатися на виході з рота.
Він трохи заспокоївся, коли наказав охороні ввести Марка, проте спокій той тривав недовго: заарештований виявився як дві краплі води схожим на нього самого!
Кіпр хоч і не зрозумів причини зміни зовнішності свого товариша, але подиву демонструвати не поспішав, знаючи, що Марко нічого не робить просто так.
– Я уявляв собі вас інакше, – сказав Щезак, щоб не видати мовчанням розгубленості.
– Значить, обдурила вас ваша уява, – спокійнісінько відказав Марко. – Кажуть, кожна людина має свого двійника. Не думав, що зустріну його саме тут.
– Мені мої люди описували вас іншим…
– Ох вже мені ці підлеглі: як не наплутають, то вигадають, – поблажливо усміхнувся Марко.
– Кгм… – спробував прокашлятися генерал-сержант, щоб дати лад своїм розбурханим думкам. – То ви стверджуєте, що отримали контрабандний сміх від невідомої особи?
– Нічого такого я не стверджую. І не було в мене ніякого контрабандного сміху, а цілком законний…
– Сотня доз? Це ж ви рік чи два мали економити, так? Уявляю, як це воно – прожити день без сміху… Пробачте, але не вірю. І що, скажіть мені, ви робили на складі сміховідходів?
– Дошукувався правди, яку ви і вам подібні приховуєте від людей.
– Якщо людям не належить знати про такі речі, то так і повинно бути. Невже ви не читаєте газет, де наші вчені стверджують про шкідливість сміховідходів?
– Читаю, аякже, проте не вірю.
– Не хочете зізнаватися, то й не треба. Моя мета досягнута: я присік діяльність терористичного угруповання, до складу якого входять іноземні шпигуни і завербовані ними зрадники Батьківщини. Отже, я можу сьогодні спати спокійно.
– Помиляєтеся, генерал-сержанте, – спокійно мовив Марко. – Я не заперечую, що ви провели дуже гарну роботу і викрили мене. І я навіть готовий дати показання і розповісти, як у своїх цілях шантажував ні в чому не винних білонерійських громадян. Але я хочу зробити це без свідків. Ви мене розумієте?
– Мій кабінет не прослуховується, можете бути спокійним, – безпечно мовив Щезак, по-господарськи всідаючись у кріслі.
– А якщо в числі ваших агентів працюють Штупакові люди?
– Це виключено. Штупак – телепень, яких світ не бачив.
– А недооцінювати свого противника не варто, – Марко так похитав головою, що в душу навіть найурівноваженішої людини враз би закралися сумніви.
– Будьте серйозні, – мовив Щезак, ніби просячи, та Марко був невблаганним. – Ви справді думаєте, що я пропустив когось?
– І не одного, – зітхнув Марко, немовби знаючи тих вигаданих агентів в обличчя. – Супермайор Швахтер уже другий рік працює на Штупака…
– Цього не може бути! Супермайору Швахтеру я вірю як самому собі! – зірвався з крісла Щезак.
– Як собі хочете, але не кажіть потім, що я не попереджав.
– Гаразд, ми можемо поговорити в спеціальній кімнаті. Там нема ні жучків, ні відеокамер.
Шеф контррозвідки провів Марка в підвал. А через п’ятнадцять хвилин охоронці побачили, як він, цілком собою задоволений, виходить, насвистуючи якусь веселу пісеньку.
Потім генерал-сержант Щезак вчинив щось уже геть незрозуміле: він узяв ключі в охоронця й особисто відкрив камеру, де сиділи троє шпигунів. Далі він кудись їх повів. І ні в кого навіть думка не закралася, що тут щось негаразд. А між тим бідолашний Щезак виправдав своє прізвище на всі сто, бо і справді щез – принаймні на кілька годин – з поля зору своїх підлеглих, а заодно – і ворогів.
Що й казати, Марко підготувався до арешту ґрунтовно: він цілу ніч просидів, роблячи латексну маску Щезака, підбираючи контактні лінзи потрібного кольору, набиваючи на каблуки черевиків сантиметрові підкладки, щоб зрівняти свій зріст зі зростом шефа контррозвідки. Тому, коли він опинився зі Щезаком сам на сам, залишилося пригостити пана генерал-сержанта пляшечкою жовтих сміховідходів, які справно виконували роль еліксиру правди, і записати все, що він йому розкаже. Решта ж, як то кажуть, було справою техніки.
Тепер належало передати список агентів Штупакові й вирішити проблему зі сміхобомбою.