Агнес вибралася з полону швидко і непомітно. Чесно кажучи, їй було трохи страшно за межами королівського палацу. Вона не знала міста, бо коли й потрапляла туди, то лиш у супроводі старших, а отже, особливо не переймалася запам’ятовуванням вулиць. Тепер же дівчинці довелося самотужки шукати будівлю таємної поліції, в якій і мав би зараз перебувати генерал-капітан Штупак.
Бідолашна принцеса майже годину блукала вулицями, доки не вивчила центральну частину міста і не знайшла врешті-решт будівлю поліційного управління.
Генерал-капітан Штупак сидів у своєму кабінеті украй спантеличений, бо в Брайдобурзі коїлося щось незрозуміле. Щезакові агенти бігали як очманілі. До спецв’язниці контррозвідки доставили чотирьох особливих арештантів. Хто то був – Штупакові агенти з’ясувати не встигли, але генерал-капітанові успіхи конкурента боліли як ніколи. Тож коли до нього примчала захекана принцеса в костюмі-хамелеоні, він повірив у свою щасливу долю, бо отримав нагоду врятувати королівську сім’ю.
Через десять хвилин усі діючі агенти таємної поліції Брайдобурга були на ногах. Під виглядом звичайних городян вони сходилися до воріт палацу, щоб у потрібний момент захопити його і знешкодити Щезакових людей.
Операцією керував сам начальник таємної поліції, одягнений у цивільне. У визначений час його люди знешкодили Щезакових солдатів, які охороняли ворота палацу, увірвалися на подвір’я і без особливих зусиль проникли до королівських покоїв.
Визволений із полону король виголосив коротку промову перед Штупаковими таємними агентами, приймаючи їх за простих городян:
– Дорогі мої піддані, я прошу у вас пробачення за те, що цілих три роки був сліпцем і дозволяв злочинним міністрам, найголовніший з яких виявився іноземним шпигуном, знущатися з вас. Але зараз ми все розставимо на свої місця. Генерал-капітане, заарештуйте прем’єр-міністра і весь його кабінет!
Штупак хвацько відкозиряв і почав роздавати накази своїм людям. Полювання на зрадників-міністрів почалося.
Гадайкові ж не було куди подітися. Він не знав, де зараз його товариші, тому відкликав Агнес вбік для розмови. Поки король займався своїми справами: слухав покаянні слова солдатів особистої охорони і писав необхідні королівські укази, Гадайко зізнався Агнес в усьому.
– Ти – не дівчинка? – принцесині очі світилися щирим захопленням, а на обличчі почала розцвітати несмілива усмішка. – Ой, боляче!
– Бідолашна, тобі боляче, коли ти смієшся? – оторопів Гадайко, бо коли робили щеплення всім його одноліткам з вулиці, він у цей час відбував мачушине покарання в льосі.
– І ти мене весь цей час дурив? Безсовісний! – Агнес кривилася від спроби усміхатися і водночас відчитувала Гадайка, який почувався трохи незатишно в принцесиній сукні.
– Агнеско… тобто ваша високосте, дайте мені, будь ласка, ваш костюм-хамелеон…
– Ага, то ти мені вже «викаєш». Я маю розуміти, що ми вже не подружки… тобто не друзі?
– Та ні. Але хіба годиться принцесі дружити з простими людьми? – якось невесело усміхнувся Гадайко.
– Годиться, годиться, – махнула рукою принцеса і додала: – Ти все-таки молодець!
– І ти молодець: вибрала собі в подружки агента, завербованого іноземними службами, та ще й хлопця! – хихикав Гадайко.
Агнес потягла хлопчика до палацу, щоб дати переодягнутися. Вона дивилася на Гадайка новими очима, все ніяк не в змозі повірити, що так обманулася.
– Якщо тебе постригти, то ти і справді більше на хлопчиська схожий!
– Думаєш, ти не схожа? – бовкнув Гадайко не думаючи, від чого принцеса ще раз скривилася.
– Ні, я тебе не відпущу, будемо й далі дружити. Тим більше, що ти не всі пункти програми виконав.
– А що мама з татом скажуть? – засумнівався Гадайко в можливості продовження стосунків із принцесою.
– Нічого, вони в мене добрі.
– Мені час бігти, маємо зробити сміхобомбу.
– Ух ти! А мені з тобою можна?
Гадайко не знав, чи можна втаємничувати принцесу в справи антижурійських агентів, але вирішив, що шкоди від того ніякої не буде.
– Гаразд, можеш іти зі мною, але переодягнися.
Агнес зірвалася з місця, як блискавка, і вже за хвилину була готова до будь-яких пригод.
Тим часом генерал-капітан Штупак, який отримав від невідомого доброзичливця список агентів іноземних розвідок, організовував їхній арешт. Окрім того, він наказав своїм людям повиловлювати всіх міністрів. Зрозуміло, що всі вони втекли з палацу ще до того, як переодягнені агенти таємної поліції штурмували ворота, і зараз сиділи по домівках або тікали зі столиці світ за очі. Тих, хто лишився, Штупакові люди взяли одразу, а за рештою довелося побігати. От тільки прем’єр-міністра якось випустили з поля зору. А даремно.
Через чотири години всі міністри чекали на вирок суду.
Гадайко та Агнес вийшли з палацу непомітно і, скрадаючись, немов справжні шпигуни, пробиралися до конспіративної квартири.
Але їм ніхто не відчинив, двері були замкнені. Залишаючись непомітними для оточуючих у своїх костюмах-хамелеонах, Гадайко з Агнес могли спокійно спостерігати за всім, що коїться навколо.
А коїлося багато чого: поліціянти заарештували якогось чоловіка просто на вулиці, коли той ключем відмикав двері власного помешкання; двоє агентів контррозвідки отиралися біля будинку, майже не приховуючи своїх намірів вистежити антижурійців; чорний низькорослий агент під виглядом старенької бабусі втікав від переслідування інших.
І хоч непосидючій Агнес чекання давалося найважче за все, вона не порушила тиші протягом усієї довжелезної години, що минула до появи Гадайкових друзів. Хлопчина ж неабияк здивувався, коли побачив, як Марко, Кіпр, Комета і Арніка йдуть вулицею, не криючись і не приховуючи усмішок.
– Дівчата, а вам не здається, що за нами стежать? – раптом спинився Марко, не дійшовши десятка кроків до будинку. – Гадайку, хто там іще з тобою? Ану вилазьте!
– Як ви нас помітили? – хлопчик був просто вражений викриттям, знімаючи з голови капюшон.
– Освітлення, хлопче. Ви ж не вурдалаки, щоб тіні не відкидати, а тутешні стіни я вже встиг вивчити – горбатих не було, – весело пояснив Марко.
– Стривайте-но, та це ж принцеса Агнес! – здивовано вигукнула Арніка, коли Гадайкова супутниця теж скинула капюшон. – Гадайку, ти викрав принцесу?
– Ніхто мене не викрадав, – набурмосилася дівчинка. – Це я сама напросилася.
– Чудово, нам помічники потрібні, – усміхнулася Комета.
– Так-так, мене-то ви помітили, а «хвоста» за собою привели, – дорікнув Гадайко.
– Не зважай. Нам зараз не до нього, потрібно бомбу робити, – махнув рукою Кіпр, озираючись на зосередженого агента, який нібито розглядав одну з вітрин ближньої крамниці. – І нам треба зробити сміховибухівки якомога більше. Ходіть, допоможете.
Усі шестеро увійшли у квартиру і взялися до роботи. Корпус бомби стояв посеред кімнати і нагадував скоріше якусь пластикову бочку, а не серйозний боєприпас, що може допомогти змінити ситуацію в цілій державі. Поряд на столі стояв апарат, зроблений за зразком Смердюшникового. Керувала всім Комета.
– Зараз усі пригадуйте смішні моменти зі свого життя і концентруйте на них свою увагу якомога довше, а я буду працювати, – сказала дівчина, стаючи до апарата. – Усім зрозуміло?
– А радісні можна? – перепитав Гадайко і задоволено кивнув, отримавши ствердну відповідь.
Робота почалася дружно. Загудів апарат, що зріджував з повітря сміхову есенцію, тонкими трубочками потекли в резервуар цівочки барвистої рідини. Комета підключила ще якийсь апарат, і той заворкотав, поглинаючи сміхову есенцію і переробляючи її на безбарвний порошок, що сипався в пластиковий контейнер майбутньої сміхобомби.
– Справа посувається дуже повільно, – через годину сказала Арніка, оглядаючи контейнер, що не був наповнений і на чверть. – Щезакові люди знову можуть прийти.
– Не думаю, – сказав Марко. – їм зараз не до нас.
– У мене якесь тривожне передчуття, – наморщила чоло Комета. – А що, як вороги готують удар?
– Арештовані всі міністри…
– Однак прем’єр утік і Щезак на посту. Та й Смердюшник десь гуляє.
– А що він може? – зневажливо пирхнув Марко.
– Багато чого, – сказала Арніка. – Це ж ми апаратом його конструкції зараз користуємося.
– Ви щось знаєте, – примружився Марко. – Коліться негайно!
– Нічого ми не знаємо, але в місті ходять уперті чутки про якийсь страхітливий сміхогенератор, що може довести людину до повного отупіння.
– Байки, – відмахнувся Марко.
– А якщо правда? – склала руки на грудях Арніка. – Ні, ми так ризикувати не можемо.
– То бомба вже вам не потрібна?
– Ще й як потрібна! Треба ж людям допомогти позбутися впливу тієї проклятої вакцини. А що, як той генератор існує, а ми з потужністю помилимося, і користі від неї не буде? – сказала Арніка.
– Гаразд, я тоді йду шукати того мерзотника, а ви доробляйте бомбу, – сказав Марко і ступив за поріг.
– І отак він завжди, – усміхнувся Кіпр.
– Кіпре, ти б за ним приглянув, – занепокоїлася Комета. – Щось мені на душі неспокійно.
– А мені з дядьком Кіпром можна? – попросився Гадайко.
– І мені! – благально мовила Агнес.
– Я думаю, що за гарну роботу в палаці тебе можна преміювати, а от принцесу я б на небезпеку не наражала, – серйозно мовила Арніка.
– Нехай хлопці йдуть, а ти, Агнес, допоможеш нам, бо часу і справді мало.
Кіпр і Гадайко почимчикували услід за Марком, прихопивши з дому кілька сміхових гранат. Наглядати за товаришем вони вирішили здаля, щоб мати простір для дії.
Марко насамперед забіг до Смердюшникової аптеки, але господаря на місці не виявилося. Лишалося управління контррозвідки. Довелося йти напролом. Граната на вході – й Марко опинився на території.
В управлінні панувало неабияке пожвавлення, тому на Марка ніхто уваги не звертав. Кіпр і Гадайко теж із легкістю пройшли через КПП, проминувши вартового, який просто синів од сміху.
Смердюшник був тут. Він сидів в якомусь досить великому ангарі й щось докручував у чудернацькому апараті. Марко тихенько підійшов до аптекаря і привітався:
– Дай боже щастя, пане аптекарю. А що це ви за паскудство тут майструєте?
– Хто вас сюди впустив? – отетерів від несподіванки Смердюшник. – Варто!
– От тільки репетувати не потрібно. Люди там справою зайняті – рятують власні шкури, – провадив далі Марко, зображаючи байдужість. – Кидайте роботу, я мушу знищити творіння ваших брудних рук.
Аптекар скидався зараз на загнаного звіра. Марко розраховував, що опиратися він не буде, але жорстоко помилився: Смердюшник раптом звідкись вихопив зброю і націлив її на Марка.
– А тепер прошу підняти руки вгору, – наказав аптекар. – І без дурниць!
Маркові було б непереливки, якби не підоспіли Кіпр із Гадайком. Сміхова граната вирішила справу на користь антижурійців. Аптекаря зв’язали, заліпили рота клейкою стрічкою і заходилися розбирати дивний агрегат.
І щойно хитромудра машина була розібрана до останнього гвинтика, як до ангару зайшов сам Щезак. Зрозуміло, що він аж ніяк не сподівався побачити непроханих гостей. Адже якби сподівався, то ще, чого доброго, зміг би й утекти.
– Ще один паскудник навідався, – сказав Марко, недбало тримаючи в руках пістолет. – Просимо приєднатися до пана Смердюшника.
Щезак, добре пам’ятаючи образу, заподіяну йому Марком у підземеллі, люто дивився на зайд. Охорону він не кликав, бо в тій метушні його навряд чи хто почув би, тому вирішив діяти нахабно.
– Ви зробили величезну помилку, прийшовши сюди, – промовив Щезак якомога зневажливіше.
– Перепрошую, але то ви зробили помилку, – усміхнувся Кіпр. – Та не будемо про це. Ваша влада скінчилася.
– Оце ми ще побачимо!..
– Ой, тільки не вдавайте, що у вас у запасі ціла купа козирів. – Марко дивився на полоненого, як на брехливу дитину. – Бо якщо ви сподіваєтеся, що вам чимось зарадить ваш товариш по службі – інший антихляпійський шпигун, який кілька років прикидався прем’єр-міністром, то ви глибоко помиляєтеся.
– Хто з нас помиляється – покаже час, – злісно просичав Щезак, і від його сичання навіть найхолоднокровніша людина розхвилювалася б.
– От і я те саме кажу. А зараз попрошу піти з нами, – чемно запросив Кіпр полоненого, і той понуро побрів до виходу.