Прем’єр-міністр після наради в Брайдокса XIII надовго в палаці не затримався, а в супроводі двох десятків солдатів терміново виїхав на склад сміховідходів. Асамусова місія наближалася до завершення, хоч і планував він його на пізніше.
Що то була за місія – отак одразу й не розкажеш. Ми вже знаємо, що пан Асамус, як і начальник контррозвідки генерал-сержант Щезак, був антихляпійським спецагентом, закинутим у Білонерію три роки тому. Вся оця каша з вакцинацією проти сміху, з будівництвом сміхоочисних заводів заварювалася лише для того, щоб добути самі сміховідходи. Для чого вони здалися антихляпійському урядові – розмова окрема.
Антихляпійці зроду були людьми похмурими, підозріливими і неговіркими. Зрозуміло, що керувати такими людьми – справа вельми непроста. Так уже повелося, що антихляпійські королі сходили на престол у результаті хитромудрих багатоходових комбінацій, а не за спадковим правом чи завдяки своїм видатним здібностям, як це було заведено в ближніх і дальніх королівствах.
Білонерійці ж були анітрохи не схожі на своїх похмурих сусідів. Вони, як і громадяни всіх країн на світі, любили посміятися, пожартувати від доброго настрою. А що гарний настрій у них був завжди, то і сміялися вони дуже часто. Над тим, чим таке диво поясняти, білонерійські вчені голови собі не ламали, бо коли всі сміються, то це й дивом не виглядає. А от антихляпійці замислилися. І треба ж такому статися, що один їхній вчений цілком випадково винайшов антисміхову вакцину. Що з тією вакциною робити – ніхто не знав. Винахід виявився абсолютно непотрібним, а особливо в країні, де й так рідко посміхаються. На тому б усе й закінчилося, якби в хитрого короля не було хитрих придворних. Знайшовся один спритник, який випадково дізнався про той винахід, і після недовгих розмірковувань вирішив, що цим можна скористатися для власного підвищення по службі. Він доповів про винахід Папарарадоксусові II. Король же, не знати яким духом натхненний, поставив ні з того ні з сього перед ученою братією завдання знайти ліки від поганого настрою. Що ти тут скажеш? Закипіла робота. А коли хтось щось робить, завжди з’являються якісь результати. Тож один хтось відкрив спосіб добування сміхової есенції. А інший хтось придумав апарат для її очищення. Так з’явилися перші сміховідходи. Трохи більше часу у вчених пішло на те, щоб зрозуміти властивості тих відходів. А коли таємницю було розкрито, король забажав отримати їх для себе, щоб приборкати палацових інтриганів.
Учені працювали день і ніч, намагаючись виконати Папарарадоксусове замовлення, але те, що вони здобули, обчислювалося грамами. Нетерплячка короля поставила перед ученими завдання знайти сировину. Отут і народився жорстокий план здобути сміховідходи в сусідів, знаючи, що в білонерійців проблем зі сміхом ніколи не було.
Вирішено було послати досвідченого агента для оцінки ситуації в країні й вироблення плану на місці. Ним виявився Альфонс Додель, полковник розвідки, холоднокровний і вишколений служака. Його закинули в Білонерію, де він під вигаданим іменем Дієгус Асамус зумів налагодити агентурну мережу, пробитися на посаду прем’єр-міністра і встановити контакт з агентом Смердюшником – хитрим, розумним, але страшенно підлим білонерійцем, якому не подобалися порядки в його рідній країні. Крім того, він організував службу контррозвідки, яку очолив генерал-сержант Щезак, теж антихляпійський агент. Слід додати, що саме Смердюшник затіяв побудову антисміхового генератора.
Додель розумів, що час його перебування в Білонерії обмежиться від сили трьома-чотирма роками, бо всі заходи, задіяні для здобуття сміховідходів, урешті-решт призведуть до майже повного їх винищення. Адже після вакцинації в Білонерії поступово стала зникати сировина для виробництва очищеного сміху. Навіть люди, які виявилися нечутливими до вакцини і яких посадили до в’язниці, вже не сміялися. А в останній рік стали навіть запрошувати закордонних сміхоробів. Проте на складі сміховідходів за два роки назбиралося достатньо сировини, щоб Папарарадоксус II міг правити країною як йому заманеться. Уявіть собі: хочеш, щоб людина була з тобою щирою, – дай їй жовтих сміховідходів, хочеш, щоб любила тебе і світ навколо, – дай зелених, а хочеш, щоб була дурною, – дай коричневих. Усе просто.
І ось зараз прем’єр-міністр Додель у спеціальному автомобілі їхав до складу, щоб завантажити його різнокольоровими контейнерами, а потім чкурнути за кордон, доки Щезак і Смердюшник рихтують свій генератор. Подальша доля ані цієї парочки, ані їхнього генератора прем’єр-міністра не хвилювала. Він сподівався здихатися своїх колег, щоб самому отримати від короля Антихляпії Папарарадоксуса II всі нагороди за гарну службу.
Додель добре розрахував, що коли зніметься галас, втекти буде легко. Так і сталося. Не минуло й години, як він, сидячи за кермом, гнав величезну вантажівку до кордону з Антихляпією.
Тим часом Кіпр, Марко і Гадайко відвели заарештованих до Штупака. Генерал-капітан цьому неабияк зрадів, тому наші герої полишали його зі спокійною душею. Коли ж вони повернулися на конспіративну квартиру, то побачили дивну картину: біля під’їзду зібралося щось аж зо три десятки таємних агентів, які лише знизували плечима, прислухаючись до громового реготу, що долинав із будинку.
– Здається мені, що то наші дівчата регочуть, – висловив припущення Кіпр. – От тільки що їх так розсмішило?
– Ходімо поглянемо, – запропонував Марко, незвиклий зволікати.
– А з цими що робити?
– Скажемо, що Штупак їх кличе.
– Не повірять, – похитав головою Кіпр.
– Це я візьму на себе.
Марко підійшов до спантеличених агентів і щось їм сказав. За хвилину вулиця була безлюдною.
– Що ти їм сказав? – спитав ошелешений Кіпр у свого товариша.
– Сказав, що Штупак до себе кличе Щезака стерегти.
Коли розвідники увійшли до кімнати, то застали таку картину: Комета, Агнес і Арніка лежали на дивані й реготали як навіжені. Апарат для очистки сміху працював на повну потужність, а порошок сипався вже на підлогу.
– Що це з вами, дівчата? – спитав Марко. – Дози знайшли?
– Ні, спочатку ми вилікували Агнес, а то бідна дитина сміятися не могла без пляшечки очищеного сміху.
– Дуже боліло? – з розумінням поцікавився Кіпр.
– Не дуже, – весело усміхалася принцеса. – Тітка Арніка розповідала анекдоти з таким серйозним виразом обличчя, що я й забула про біль.
– А потім ми собі влаштували сеанс дитячих спогадів, – хлипаючи від приступів сміху, мовила Комета. – Арніка щойно розповідала про свою ночівлю в кукурудзі після того, як скупала меншого брата в калюжі.
– Навіть залізної баби тоді не злякалася, – вставила й собі Арніка, роблячи новий захід на сміх і витираючи сльози, що лишилися від попереднього.
– Гадайку, а ти боїшся залізної баби?! – душачись від сміху, перебила Агнес Арніку.
– А нехай вам Комета розкаже, як вона із сусідським хлопчиськом у калюжі на ночвах плавала! Особливо про його білі штанці!..
Марко проте нічого смішного у всьому цьому не побачив.
– І що тут такого? – здвигнув він плечима.
– Ти того не зрозумієш, – махнула рукою Комета. – То треба було на власні очі бачити!..
Хвилин п’ять дівчата боролися зі сміхом, а коли нарешті заспокоїлися, то більш умиротворених і добрих людей на світі годі було знайти. Усі троє щасливо усміхалися.
– То як, бомбу підривати будемо? – спитав Кіпр.
– Будемо, – кивнула Арніка і знову зайшлася сміхом.
Марко лише потім зрозумів, що нічого дивного в такому затяжному нападі сміху не було, бо ж повноцінно дівчата не сміялися вже цілих три роки. А це, що не кажіть, термін поважний.
Бомбу везли на колісному візку до самої центральної площі. Детонатор довірили Гадайкові. Хлопчина так хвилювався, що ледь не підірвав боєприпас раніше визначеного часу.
Сам же вибух більше нагадував святковий феєрверк, чиї сонячні іскри запалювали в людських серцях сміх і радість. Уся Білонерія сьогодні усміхалася, не відчуваючи при цьому болю.
Арніка з Кометою трималися за руки і плакали. Гадайко дивився на залізну й непохитну красуню в окулярах, не в силі зрозуміти причину сліз. А вона була, до того ж вагома: три роки сміху за розпорядком ішли в небуття, відкриваючи веселу дорогу в майбутнє.
Марко і Кіпр тепер могли з чистою совістю повертатися додому – починалися черешневі дні. Однак антижурійські спецагенти вирішили трохи зачекати. У них були на те вагомі причини.