Дубай і Гатило косили траву. Після кількох місяців у в’язниці проста селянська робота викликала в них відчуття невимовного щастя. Пахощі свіжоскошеної трави п’янили, спів польових пташок пестив слух, прохолодний вітерець остуджував розгарячілі обличчя – щастя прийшло.
У долині весело плюскотіла жвава річечка, ховаючись у густих соковитих травах від палючого літнього сонця. Далеченько від косарів її перетинала ґрунтова дорога, висушена і запилюжена. Цією дорогою вряди-годи проїжджав віз, зовсім не порушуючи скрипінням незмащених осей гармонію злагодженого літнього оркестру, тому слабенький сторонній звук, більше схожий на приглушене злісне гарчання, одразу привернув увагу косарів.
– Ти чуєш? – спитав Дубай, припиняючи косити.
– Схоже на літак, – висловив припущення Гатило.
– Скоріше вантажівка, – похитав головою Дубай.
Обидва косарі трохи покрутили головами, щоб точніше визначити місце, звідки долинав неприємний звук, і вже за хвилину побачили, як польовою дорогою, погойдуючись на нерівностях, поволі повзе вантажівка, пофарбована в маскувальні барви.
– Хто ж то сюди преться? Заблукав чи що? – оторопів Дубай.
– Навряд чи то військові, бо в них завжди є купа карт, на яких кожен кущик позначений, – сказав Гатило, відкладаючи косу. – Щось воно не те. Піду погляну.
– Та воно тобі треба? – почухав потилицю Дубай. – Може, військовий міністр маневри задумав?
– Добрі маневри з одною вантажівкою. Ні, брате, тут щось не те. – Гатило рішуче попростував навперейми вантажівці з косою в руках.
Дубай, трохи повагавшись, приєднався до товариша. Бо й справді, що може робити військовий автомобіль на сільському полі?
Косарі перестріли вантажівку в місці перетину дороги та річечки. Але водій немовби й не помітив двох людей із косами, які махали йому руками, просячи зупинитись. Це ще більше укріпило Гатила в його ще не до кінця сформованих підозрах, і він кинувся слідом за машиною, забувши нараз про косу і косовицю.
Наздогнати вантажівку на польовій дорозі – справа не надто складна. Значно складніше зламати хитромудрий замок на дверях. Гатило, чесно кажучи, на це не дуже сподівався, але відступити так просто теж не міг. Позаду біг захеканий Дубай, так само не випускаючи коси з рук. Він не знав, що буде робити далі, просто не хотів лишати товариша сам на сам з можливою небезпекою.
Водій вантажівки помітив переслідувача з косою, але додати газу не наважувався, бо дорога йшла на підйом. Нарешті Дубай кинув косу і, енергійніше махаючи руками, зумів-таки наздогнати вантажівку, коли та виповзла на пагорб і вже веселіше покотилася в долину.
Стоячи на приступці та тримаючись за ручки дверей фургона, Дубай із Гатилом віддихувалися і планували, що робитимуть далі.
– Треба того гада зупинити, щось він нехороше задумав, – сказав Гатило, який встиг раніше віддихатися, а тому перший набув здатності мислити логічно. – Підсадиш мене.
Дубай ствердно кивнув, зручніше хапаючись обома руками за ручки дверей. Гатило видерся йому на плечі й вже за хвилину був на даху фургона. Минуло ще хвилин зо п’ять, як почувся глухий удар, заскрипіли гальма – і вантажівка рвучко зупинилася.
Треба було поспішати на допомогу своєму товаришеві, тому Дубай зістрибнув з підніжки і кинувся до кабіни. Проте Гатилові допомога не знадобилася, він уже встиг впоратися з водієм сам.
Руки водія, а це, як ми знаємо, був полковник антихляпійської розвідки Додель, стягував Гатилів ремінець. Власник ремінця стояв поряд, чухаючи щелепу і притримуючи штани лівою рукою.
– Ти хто такий? – строго спитав Дубай у незнайомого водія.
– Хто я такий?! – півником підстрибнув зв’язаний. – Тупаки! Я прем’єр-міністр країни! Ви будете відповідати за напад!..
– Слухай, чоловіче, невже ти маєш нас за останніх дурнів? – лагідно мовив Гатило. – Прем’єр-міністри вантажівками не їздять – це по-перше. По-друге, що знадобилося прем’єр-міністрові на цьому полі? Косити приїхав?..
– Я виконую секретне розпорядження уряду. У країні стався державний переворот! – став вибріхуватися Додель.
– Невже? – здивувався Гатило, анітрохи не вірячи затриманому.
– Богу дякувати, що міністрів розігнали, – сказав Дубай, більш довірливий і наївний.
– Якщо ви мене не відпустите, може початися війна! – хвилювався Додель, чиї плани ламали двоє сільських телепнів.
– І хто ж це захоче в таку гарну погоду воювати?
– Антихляпійці. Я везу їм викуп, – продовжував на ходу брехати Додель.
– Гроші? Золото? – оторопіли Гатило з Дубаєм.
– Ні, то щось зовсім інше. Чесно кажучи, я сам до пуття не знаю. То все вчені з Академії Сміхових Наук готували.
– Брешеш ти гарно, – сказав Гатило. – Але я тобі однаково не вірю. Дай ключ.
– Я не маю, – похитав головою Додель.
– Якщо не маєш, то нам краще повернутися назад і про все дізнатися на місці. Вибачай, чоловіче, але я прем’єр-міністра в обличчя не знаю, – сказав Гатило і поліз у кабіну.
Дубай заштовхав Доделя в тісну кабіну і сам сів поряд. Гатило тим часом розвернув машину і поїхав курним манівцем назад. Хвилин за п’ятнадцять-двадцять вони мали виїхати на тверду дорогу, а звідти до столиці вже рукою подати.
Дорогою Додель чого тільки не вигадував, щоб переконати своїх конвоїрів відпустити його, але ті з кожним сказаним словом робилися впертішими.
Коли ж до столиці лишилося зовсім небагато, прем’єр почав обіцяти Гатилові й Дубаєві золоті гори, але для чого їм вони, коли удома є сині гори на обрії?
Генерал-капітан Штупак, побачивши втікача, втішився неабияк. Він навіть виявив неймовірну щедрість, запропонувавши за прем’єр-міністра по десять сміходоз, на що Гатило і Дубай лише весело усміхнулися.
А далі час почав розставляти все на свої місця. Король Брайдокс XIII випровадив із країни всіх іноземних агентів і реорганізував Академію Сміхових Наук, призначивши новим її директором професора Арніку Тоеру. Сміхоочисний завод перепрофілювали, тож Комета Хібс лишилася без роботи. Правда, вона з цього приводу мало переймалася, бо давно вже мріяла зайнятися живописом.
Гадайко нарешті потрапив на прийом до королівської сім’ї, і всі четверо за чашкою чаю пригадували зі сміхом свої недавні пригоди.
Марко і Кіпр подалися додому, взявши з Комети, Арніки, Гадайка і Агнес тверду обіцянку приїхати на гостину не пізніше вишневих днів. А генерал-капітан Штупак отримав підвищення по службі і нове звання – генерал-прапорщик.
Так закінчилася ця дивна історія, що трапилася в Білонерії десь усередині жасминових днів у рік Жовтого Сонечка.
КІНЕЦЬ