Мама й тато назвали мене Фредом[1].
Але це не допомогло. Почалася війна. І татові довелося поїхати з дому і оберігати кордон десь далеко на півночі. Мама плела рукавиці та шкарпетки, щоб він не мерз, бо зима видалася дуже холодна. Коли ми дихали, то з рота хмарами випливала пара. А дорогою до школи під носом виростали бурульки, що розтавали аж після першого уроку.
Я поставив тата на полиці кахляної груби, щоб він відчув тепло. Власне, не тата, а його фотографію. На голові в нього був негарний формений кашкет, а в роті – люлька. Здавалося, він намагався усміхнутися.
– Усе буде гаразд, – мовив я. – Скоро ти повернешся, ось побачиш.
Він не відповів. Але я все одно з ним говорив.
– До речі, я вже знаю, що подарую тобі на Різдво, – сказав я, щоб хоч трохи його підбадьорити.
Потім я поставив поруч з його фотографією мамину, аби тато не почувався самотнім. На фото мама усміхається, бо в неї в животі сиджу я.
Тоді мені здалося, що в тата трішки смикнувся кутик рота.
– Гляди, не загуби люльку, – сказав я.
– З ким ти говориш? – крикнула мама з передпокою.
– З татом, – відповів я.
– Чудово, – мовила вона. – Скажи йому, нехай швидше повертається додому.
Мама зайшла у велику кімнату й поцілувала мене в чоло. Вона вже була взута у високі чорні чоботи зі шнурками. І одягнена в уніформу з металевими ґудзиками. Бо тепер мама працювала кондуктором трамвая, щоб нам вистачало грошей.
– Не перестарайся, – сказала вона. – І не забудь вчасно піти до школи.
– Атож, – відповів я. – Мені лише треба ще дещо зробити.
Я пішов у гардеробну кімнату. Світла не запалював. А в дверях залишив невелику шпарину. Там мені було добре чути, як у вентиляторі шумить вітер. На підлозі стояли татові святкові черевики, готові закружляти в танці, щойно тато засуне в них ноги. Над черевиками висів гарний костюм, темно-синій, у вузеньку світлу смужку. А на полиці лежав капелюх, очікуючи, коли тато вдягне його на свій вимитий причесаний чуб.
Коли я в напівтемряві примружив очі, то ніби побачив його на повен зріст.
– Хочеш почути таємницю? – пошепки спитав я.
– Ну, звісно, старий, – прошумів тато з вентилятора.
– Я люблю Ельсу з нашого класу.
– О-о, – прошурхотів він. – Любов – це вагоме слово.
– Знаю, – мовив я. – Я трохи закоханий. Принаймні дуже багато думаю про неї. І мені стає тепло, щойно її побачу.
– Добре, – сказав він. – У такий холод це аж ніяк не зайве.
– Так, – сказав я. – Але ти нікому не скажеш? Бо ніхто про це не знає. Навіть Оскар. І вона також. Тобто Ельса.
– Та я й не писну, – відповів він.
– Обіцяєш?
– Є шведи, що вміють мовчати, – сказав він.
Між капелюхом і костюмом немовби зависла невидима усмішка. А це свідчило про те, що він і справді не збирався роздзвонювати новину про мою любов нікому, тим паче чужим людям.
– Бувай, – мовив я. – Мені треба бігти. У нас сьогодні іспит з математики. Тож краще не запізнюватися.
– Та певна річ. Щасти тобі, – прошуміло востаннє з вентилятора.
* * *
Як приємно було говорити з татом, навіть якщо тепер замість його голосу до мене долинав лише шум із вентилятора в гардеробній кімнаті. Він будь-чию любов сприймав усерйоз. Він не молов дурниць тільки тому, що людина ще зовсім юна.
[1] Шведське слово «fred» перекладається «мир». (Тут і далі примітки перекладача).