Я чув, як у мене за спиною сопів Оскар.
Він мій найкращий друг. Він ненавидить математику. Не так, як я. У мене це улюблений предмет. Я вже впорався з числами і заховав у пенал ручку та лінійку. На душі було спокійно. Потім я подивився на Ельсу й відчув тепло. Вона сиділа поруч і гризла свою ручку. Втупила очі в папір у клітинку, а брови насупила так, ніби не могла чогось обчислити.
Я ж силкувався збагнути, за що люблю її, а не, скажімо, Інґрід чи Анн-Марі. Більшість у нашому класі сказали б, що ці дівчата симпатичніші. І самі Інґрід та Анн-Марі вважають себе красунями. Вони належать до тих дівчат, із яких малюють картини. А от Ельса – сильна і з кучерявим каштановим волоссям, що завжди неначе наелектризоване.
До того ж вона гугнявить.
Та все ж мені стає тепло лише тоді, як я дивлюся на неї, а не на якусь іншу дівчину.
Чого воно так?
Ельса має одну-єдину особливість: коли вона міряється з кимось силою рук, то неодмінно перемагає. Бо виявляється сильнішою. Одного разу вона поборола Конрада, що вважав себе найдужчим у класі. Навіть запевняв усіх, що програв навмисне, бо вона дівчина. Але ніхто йому не повірив. Відтоді він її не терпить.
Хоча я люблю її не за те, що вона перемагає, коли міряється силою рук.
Цього так просто не поясниш.
Коли я знову звів на неї очі, щоб придивитися, чи не оминув я, бува, чогось іще, то мій погляд ковзнув з її наелектризованого волосся униз, прямісінько в зошит із математики.
Я відразу побачив, що там помилка.
І зрозумів, чого в неї такий занепокоєний вигляд.
То було через п’ятірку. Через простеньке ділення на п’ять.
Я вирвав зі свого зошита сторінку й написав: «Число, поділене на 5=308». Потім кілька разів згорнув його так, що вийшов малесенький пакетик, схожий на різдвяний подарунок, якого вона отримає заздалегідь. Я спробував намалювати нулик, подібний на серце, на який приємно було дивитися.
Я уявив собі, як вона усміхнеться до мене на перерві. Це було єдине, чого я хотів: розвеселити її!
* * *
Але тоді я не взяв до уваги одне. Те, що від любові людина стає страшенно незграбною.
Коли я хотів покласти папірець Ельсі на парту, то ненароком зачепив ліктем пенал, і він гупнув додолу, як ручна граната.
Усі подивилися на мене. Вони дивилися на простягнену руку і на папірець, стиснутий між великим і вказівним пальцями. Вчителька також дивилася.
– Фреде! Що там таке? – спитала вона.
– Як що? – озвався я.
І тут же впустив папірець. Але це не допомогло. Швидким кроком вона підійшла до моєї парти.
– Я не така дурна, як ти думаєш, – сказала вчителька і показала пальцем на підлогу. – Підніми це і дай сюди.
Вона розгорнула папірець і вголос прочитала, що я написав. Потім звела очі – спершу на мене, а тоді на Ельсу.
– І вам обом не соромно? – спитала вона. – Ви знаєте, що так нечесно?
– Я нічого не зробила, – сказала Ельса.
– Так, це все я, – підтвердив я.
– А чого ти вирішив допомагати Ельсі, коли вона тебе про це не просила? – спитала вчителька.
Що я мав їй відповісти? Що я закоханий в Ельсу і мені стає тепло від однісінького погляду на неї? Що в мене був шанс побачити на перерві її усмішку?
– Ну, Фреде, – мовила вчителька. – Що скажеш?
– Нічого, – відповів я. – Є шведи, що вміють мовчати. Але Ельса ні в чому не винна.
– Як я можу в це повірити? – спитала вчителька.
Аж тут підвелася Ельса.
– Ви, пані вчителько, можете вірити в що завгодно! – крикнула вона. – Але мені нічого більше сказати. І я не хочу сидіти тут і слухати, як мене звинувачують у тому, чого я не робила.
Вона вдарила лінійкою по парті так, що та розбилася надвоє.
Потім Ельса випростала спину й вийшла з класу, майнувши своїм наелектризованим волоссям.
Того дня це був останній урок, тож їй не треба було повертатися.
– Ну й дурепа, – сказав Конрад.
– Цить! – гримнула вчителька. – Я думаю, Ельса сказала правду. До того ж вона має слушність: не можна допускати, щоб хтось когось несправедливо в чомусь звинувачував. Ніколи в житті. Завтра я перепрошу її. Покладіть зошити з математики на стіл і йдіть додому.
Вона якось здивовано впилася очима в розбиту лінійку. Потім потягла мене, хоч і зовсім легенько, за вухо.
– А ти зостанься, – мовила суворо.