– Що сказала вчителька? – запитав Оскар, коли я вийшов надвір.
Він стояв, насунувши на самі вуха шапку, біля флагштока і чекав мене. А щоб не задубіли на морозі ноги, підстрибував.
– Сварила мене.
– Ну й правильно, – сказав він.
– Атож, – згодився я.
– Це ж треба бути таким незграбою, щоб скинути додолу пенал, – сказав він і усміхнувся. – Підеш зі мною на Великий пагорб кататися на санчатах?
– Ні, – відповів я. – Мені треба навідатися до ялинок.
– А, скоро ж Різдво, – сказав Оскар. – Про який різдвяний подарунок ти мрієш?
– Про тата, – відповів я. – І шоколадку.
– І ковзани, – сказав він.
– І губну гармошку, – додав я. – Але це не дуже важливо.
– Так, є дещо важливіше, – мовив він.
– Атож, – погодивсь я.
Оскар ще кілька разів підстрибнув, підморгнув, і тоді наші стежки розійшлися.
Що означало те підморгування? Може, він побачив у мене на обличчі моє потайне бажання? Тобто усмішку, якою обдарує мене людина з кучерявим волоссям і сильними руками. Людина, що гугнявить. І яка, напевно, вважає мене бовдуром.
Учителька була до мене доброзичлива. Вона визнала, що я найкраще в класі знаю математику. Але мій вчинок просто ганебний. Та все-таки вона мені вибачила.
– Що це на тебе найшло? Якесь божевілля, не інакше, – сказала вона. – Хоч у теперішні часи в цьому немає нічого дивного. Але якщо ти й далі так поводитимешся, то до тебе не прийде ніякий гном.
– А він і так не прийде, – сказав я й опустив очі на її грубуваті чобітки.
Потім учителька поплескала мене по плечу, пронизала своїми каштановими очима й попросила: коли хтось поцікавиться, що вона мені сказала, то я маю відповісти, ніби вона була розгнівана й дала мені добрячого прочухана.
– Обіцяю, – мовив я.
«Якесь божевілля» – це було саме те, що я відчував.
Я майже закохався в учительку. Попри нашу різницю у віці.
* * *
Коли я прийшов до ялинок, уже почало смеркати, хоч була лише третя година дня. Ґранфош, що продавав ялинки, підхопив мене попід руки й кілька разів підкинув угору, щоб зігріти. Пара з його рота кудлатою хмарою звисала йому на груди, як борода в гнома.
– Добре, що ти прийшов, – зрадів він. – У тебе гарно виходить закликати.
– Дякую, – сказав я. – Приємно чути.
Саме так, як правило, говорять дорослі. Але я відчув, що мені стало трішки тепліше. Потім я заходився гукати:
– Ялинки! Тут повно ялинок! Із самого лісу! Купуйте, поки ще є!
Ґранфош жив у тому самому будинку, що й ми. Він був кремезний і сильний, а долоні мав завбільшки з лопати, якими відгортають сніг. Але в нього була хвора нога. Він тягнув її, коли йшов. Через те його й не взяли до війська.
– Не було щастя, так нещастя помогло, – казав він.
Мені певним чином також допомогло. Бо я завдячував Ґранфошовій нозі.
Я виймав із купи, яка лежала на землі, нові ялинки і клав їх на сніг так, щоб люди могли ходити довкола них і роздивлятися з усіх боків. І відцюкував на них зайве гілля.
Я обрубував стовбури внизу так, щоб ялинки можна було поставити в хрестовину. Я брав гроші, оскільки добре вмів рахувати. А ще допомагав покупцям, якщо вони хотіли, віднести ялинки до них додому.
За це Ґранфош мені платив, а люди давали чайові. А ще мені діставалося гілля та обрубки ялин, яке потім ми з мамою закидали вдома в камін та в кахляну грубу. Це було добре. Так я бодай чимось забезпечував родину.
Мені подобалися пахощі хвої та живиці.
А ще мені подобався Ґранфош.
– Ти працюєш за десятьох, – сказав він. – Невдовзі станеш багатою людиною.
– Стараюсь, як можу, – відповів я.
– І що тоді купиш?
– Діамантове намисто знайомій дівчині, – відповів я.
Це його розсмішило. Він любив жарти. З ним можна було говорити майже про все. Але треба було говорити так, ніби жартома.
– Йой, – сказав Ґранфош. – Напевно, це якась особлива дівчина.
– Ще б пак. Вона гугнявить, – сказав я.
І тут Ґранфош вибухнув сміхом. Потім він побачив якусь пані в шубі та хутряній шапці, яка ходила навколо ялинок і придивлялася до них.
– Вона твоя, – сказав він і кивнув головою. – Здається, там можуть бути непогані чайові.
Я підійшов до пані і вельми діловито вклонився.
– Добрий вечір, – привітався. – Пані, ви, мабуть, вибираєте ялинку? Яку саме хочете?
– О, – відповіла пані. – Я хочу, щоб вона була гарна.