Деякі люди хотіли невеличкі й ріденькі ялинки. А деякі віддавали перевагу густим, з міцними гілками. Дехто цікавився, чи є такі ялинки, що густі лише з одного боку, щоб їх можна було поставити в кутку.
Я помітив, що люди часто звертали увагу на ті ялинки, які були чимось на них схожі. Тож окинув пані досвідченим оком.
– Ану стривайте, – мовив я. – Зараз я знайду вам таку ялинку, як ви хочете.
Я покопався в купі, що лежала на землі.
– Як вам оця?
Я вибрав високу ялинку, до міри загусту, з красиво завуженою верхівкою.
Пані обвела її поглядом.
– Саме така, як мені треба.
Я відцюкав унизу кілька гілок і зробив зарубку, щоб ялинка краще вбирала воду.
– Ось так, – мовив я.
Пані заплатила за ялинку. Я вручив гроші Ґранфошеві. І він дав мені мою частку, десять відсотків. То легко було підрахувати.
– А ти можеш віднести мені її додому? – запитала пані.
– Запросто.
Ґранфош сказав, щоб я вже не повертався, а біг додому, до мами.
– Їй тепер нелегко, бо вона сама, – додав він.
– У неї є я, – сказав я і взяв ялинку на плече.
– Атож, – погодився він. – Нехай тобі щастить з діамантовим намистом. Та й завтра можеш не приходити.
– Дякую, – мовив я.
Ялинка була важка. А її треба було віднести в кінець Великої вулиці. І хоч мене пробирав холод, я спітнів. Хвоя колола мені потилицю. Але коли я подумав про шинку й ковбасу, ялинка полегшала. Хоч думати про таке було наївно. Навряд чи цього року буде так багато різдвяних наїдків, оскільки всі продукти видавали за картками.
Але ж думати можна завжди.
До того ж можна буде трохи розщедритися і щось купити.
Коли ми дійшли до під’їзду, де жила пані, я подумав про битки і марципанове порося, що лежало спиною в шоколаді. Мені довелося самому нести ялинку аж на шостий поверх, бо вона не влазила в ліфт.
Я поставив ялинку у великій кімнаті, сперши її до стіни.
– Все решту зробить мій чоловік, – сказала пані.
Вона засвітила кришталеву люстру, що висіла на стелі. Люстра засяяла всіма кольорами веселки. І пані також засяяла. У вухах у неї були блискучі сережки. Коли вона зняла шапку, то стала схожа на фею, хіба що була вища зростом.
Вона дивилась на ялинку й усміхалася. Мабуть, уявляла собі, як на ній висять ялинкові прикраси і світяться свічки.
– Правда ж, ялинка дуже гарна? – спитала пані.
– Так, – відповів я.
– Тільки б швидше закінчилася війна, – додала вона.
– Так, – я зітхнув, бо подумав про тата, який не приїде додому на Різдво, і про Ельсу, яка зі злості розбиває лінійки і, певно, після того випадку ніколи більше не захоче мати зі мною нічого спільного.
Але раптом мої похмурі думки розвіялися. Бо пані підійшла до мене. І я враз відчув, як гарно вона пахне. Немов якась літня лука, де водночас зацвіли геть усі квіти.
– Ось. І дякую за допомогу, – мовила вона й дала мені банкноту.
– Це дуже багато, – сказав я.
– Та ні, – заперечила вона.
– Тоді дякую і до побачення, – попрощався я.
Я вклонився і вже ступив кілька кроків до передпокою, але потім обернувся.
– Можна понюхати ще раз? – спитав я.
– Що понюхати?
– Те, що пахне. Від нього стає радісно на серці. Я зроду не нюхав нічого кращого.
– Це звичайні парфуми, – сказала вона.
Пані принесла флакончик із парфумами. Маленький кришталевий флакончик, на дні якого ще було трохи парфумів.
– Бери собі та й будеш радіти, коли захочеш, – сказала вона. – А це тобі за те, що ти такий молодець.
І вона простягла мені шоколадку «Марабу», на обгортці якої були намальовані дві добродушні корови, що паслися на літній луці.
Звідки вона знала, що я люблю шоколад?
– Щасливого Різдва, – сказала вона і ще більше, ніж раніше, стала схожа на фею.
– Щасливого Різдва, – відповів я.