Дорогою додому я минав ринок і на тому місці, де стояв Ґранфош, набрав повен лантух гілля і трісок. Вулиці були темні, безрадісні, бо цієї зими ніде не горіли ліхтарі. І на вікнах висіли чорні маскувальні штори, щоб ніякі бомбардувальники не загледіли будинків із повітря.
Але в нашому будинку світилося. Мама вже була вдома. У неї грав патефон. Сама вона танцювала по кімнаті зі шваброю. Притискала її до себе й мовби пливла, перебуваючи в сні, з якого не хотіла прокидатися. Пісня називалася «Cheek to cheek», тобто «Щока до щоки».
– «I’m in Heaven», – співав Фред Астер[1]. Саме на його честь я й отримав своє ім’я.
– Привіт, – мовила мама, побачивши мене. – Я танцюю, щоб зігрітися. Але ні до чого доброго зі шваброю не дотанцюєшся.
– Не так, як із татом? – спитав я.
– Не так, – відповіла вона.
Мама любила танцювати з татом. То було тоді, як вони зустрічалися. Але тепер черевики, в яких тато танцював, стояли в гардеробній кімнаті і тужили за його ногами. Ми також тужили. Але ми тужили не лише за його ногами, а й за цілим татом.
– А може, він усе-таки приїде на Святвечір? – спитав я.
– Ні, він написав, щоб ми його не чекали. Мовляв, так вирішило вище керівництво.
– Дурна війна, – сказав я.
– Чорт забирай цю кляту війну, – мовила мама й пожбурила швабру в куток.
– Ти вилаялася, – зауважив я. – Так не можна.
– Якщо це стосується війни, то можна.
Мама подивилася на татову фотографію, що стояла на кахляній грубі. І на свою, яку я поставив поруч. На тій фотографії вона тримала руку на своєму круглому животі й усміхалася, бо в неї в животі був я.
Тепер вона не усміхалася. Та однак тримала руку на животі.
– Як би мені хотілося, щоб він приїхав, – сказала вона й зітхнула. – Бодай на кілька годин.
– Від любові стільки туги, – сказав я і теж зітхнув.
– Атож, – мовила вона. – Коли любиш, то ніби радієш і сумуєш водночас.
– Саме так, – погодився я.
Я бризнув краплю парфумів з флакончика собі на вказівний палець і тицьнув їй під ніс.
– Понюхай, – сказав я. – Правда ж, гарно пахне?
– Дивовижно, – відповіла вона. – Де ти це взяв?
– Мені дала пані, яка купила ялинку, – відповів я. – Вона була схожа на фею. Тож тепер у нас усе владнається. А на ці гроші ти можеш купити щось на різдвяний стіл. І гіацинтів, бо вони теж гарно пахнуть.
Я віддав мамі банкноту, яку отримав від тієї пані.
І мама мене обійняла.
– Ми матимемо на Різдво все, що треба. Навіть якщо вдома будемо тільки ти, я і мій живіт. Може, виймемо різдвяні ясла?
– Виймемо, – відповів я.
Ми поставили ясла з дерев’яними фігурками так, щоб тато міг дивитися на них зі свого місця на кахляній грубі. Як-не-як, а це він їх змайстрував. Так гарно вмів майструвати хіба що Ісусів тато.
Мама дивилася на дитину.
А я дивився на двох корівок.
Вони були схожі на корівок із шоколадної обгортки. Коли я подумав про шоколадку, у мене аж слинки потекли. Прибережу її на Святвечір. Може, мамі дам три квадратики. Або два.
Потім мама сіла на канапу доплітати те, що почала, а я вдягнув піжаму, почистив зуби і шаснув у гардеробну кімнату, щоб погомоніти з вентилятором.
– Тебе, здається, щось гнітить? – прошуміло там. – У тебе був поганий день?
– І добрий, і поганий, – відповів я. – Сьогодні одна фея купила в мене ялинку. Це добре. Але сталося дещо страшенно погане.
– Що саме?
– Пам’ятаєш, я розповідав тобі вчора про дівчину?
– Це та, в яку ти трішки закоханий?
– Так. Я нечесним способом хотів допомогти їй на іспиті з математики. Нишком від неї. Аби тільки її розвеселити. Але все зірвалося. І тепер вона лютує так, що трощить лінійки.
– У любові завжди треба бути чесним, – сказав вентилятор.
– Ну, і що ж мені тепер робити?
– Поговори з нею.
– Я боюся.
– У любові нема чого боятися. Ти маєш бути готовий чимось жертвувати.
– Можливо, – сказав я. – Коли ти приїдеш додому?
– За першої слушної нагоди. Як тільки той ідіот з чорними вусиками порачкує назад. Ти почистив зуби?
– Так.
– Тоді добраніч. Бувай.
І голос зник. Напевно, повернувся в Норланд. А мені треба було лягати спати.
Я лежав і думав про те, що можна пожертвувати задля любові.
А придумавши пожертву, я схопився з ліжка й старанно загорнув її в сторінку, яку висмикнув з давнього числа журналу «Карл-Альфред».
Потім я пішов назад до своєї кімнати і знов ліг у ліжко.
* * *
Цієї ночі я бачив найкращий у світі сон. Мені снилося, ніби посеред майдану стояла велика ялинка і на ній палахтіла сила-силенна лампочок. На вікнах уже не висіли маскувальні штори, на них горіли красиві святкові свічі. А на даху взуттєвої крамниці сиділа пані, якій я продав ялинку, й усміхалася так, наче сама влаштувала всю цю красу.
Згодом та пані полетіла геть.
То було дивовижно.
Але ще дивовижніший був різдвяний стіл, що чекав на мене, коли я зайшов у велику кімнату.
На ньому було повно всіляких лагоминок, шинка, ковбаса, холодець і хрін з червоним буряком. Я наївся вволю. А потім ум’яв ще вісім битків. «Бо вони самі просилися в рот», – подумав я.
І тільки-но тато збирався ставити «Cheek to Cheek», як я прокинувся і зрозумів, що це був лише сон.
Мені хотілося плакати, я був дуже сердитий на ідіота з чорними вусиками.
Адже це він у всьому винен.
[1] Фред Астер (1899-1987) – американський актор і співак.