Наступного дня я вирішив бути відважним. Вистежив, коли Ельса після першої перерви заходила до класу. І взяв її за руку. Але відразу ж і відпустив. Рука в неї була наелектризована так само, як і її кучеряве волосся.
Пожертва задля любові лежала в мене в кишені.
– Ельсо, – мовив я.
– Ну? – спитала вона й зупинилася.
Вона дивилася мені у вічі. Її очі були синьо-сірі. Чи зелені. Я не витримав того погляду.
– Ти… – почав я.
І тут мій запас слів вичерпався.
– Що таке, Фреде? – спитала вона.
Що я мав відповісти? Мені хотілося сказати щось гарне. Аби вона зрозуміла мій справжній намір. Мовляв, учора сталося не так, як гадалося. Якби сталося інакше, вона б, либонь, усміхалася.
– Я можу дістати задешево ялинку, – сказав я.
Вона насупила брови. Вигляд у неї був такий, ніби вона ось-ось покладе мене тут у коридорі, біля скляної шафи зі скелетом, на лопатки.
– Ні, дякую, – відповіла вона. – У нас уже є ялинка. Але навіщо ти вчора таке вчудив? Саме ти? Щоб мене осоромити? Ти так мене зневажаєш? Чи чого? Можеш на це відповісти?
Я не міг нічого сказати.
– Тому що… – почав я. – Тому що… ет, нічого.
Від тепла, що струмувало від неї, у мене почервоніло обличчя. Тож я рвонув у туалет і вмився холодною водою.
* * *
Навряд чи я заслуговував якоїсь медалі за відвагу.
На перерві я подався з Оскаром купити моток ізоляційної стрічки, якою він обмотував свою ключку для гри в гольф з м’ячем.
Добре було на якийсь час відлучитися зі школи.
– Чорт, як можна бути таким боягузом, – сказав я.
Я вилаявся, бо поблизу не видно було нікого з дорослих. А ще тому, що війна гриміла майже у всій Європі.
– Ти маєш на увазі щось конкретне? – спитав він.
– Ні, – відповів я. – Та в кожнім разі треба вчитися хоробрості.
– Атож, – погодився він. – Щоб відстояти нашу честь.
– Саме так, – сказав я.
Ми підійшли до скляної шафи зі скелетом. Іноді його виймали звідти, щоб ми могли вивчати маленькі химерні пальці на ногах, крутити його худезні руки й рахувати кістки на хребті.
Але найчастіше скелет був замкнутий. Він дивився западинами від очей на всіх, хто проходив мимо. Ключ від скляних дверей лежав на шафі зверху. Ніхто не думав, що ми це знали. Але ми знали.
– Якщо я вилізу тобі на плечі, то дістану його, – сказав я.
– Гаразд, – відповів Оскар і зігнувся.
Діставши ключ, ми відімкнули двері. Скелет усміхався, ніби ожив від думки, що з ним відбудеться щось нове. Оскар вийняв із кишені штанів моток ізоляційної стрічки. І відкусив звідти чималенький шмат. Тоді ми приклеїли його під отвором, де колись був ніс. Здорово! Шмат ізоляційної стрічки дуже скидався на смішні вусики того ідіота, що розпочав війну.
Ми створили власного скелетного фюрера.
Фюрера, на якого можна було тицяти пальцями і з якого можна було сміятися.
– Тепер він наче не такий пихатий, – сказав Оскар.
– Так, – погодився я. – Стоїть, як мертве дурне опудало. Але все-таки краще його замкнути.
Ми замкнули. Щоправда, ключ назад на шафу не поклали. Ми сховали його в надійне місце. У кишеню моїх штанів, де лежав флакончик парфумів. Якщо хтось захоче прибрати вуса, то йому доведеться розбити скло.
– Цікаво, що вони скажуть? – спитав Оскар.
– Нехай кажуть, що завгодно, – відповів я. – А нам шкодувати нема чого.
Ми забігли в туалет, що був неподалік, і залишили у дверях шпарину. Невдовзі ми побачили, як біля шафи скупчилися школярі. Вони тицяли пальцями і сміялися, достоту так, як ми й гадали.
* * *
Нас мали відпустити раніше, ніж звичайно, бо це був передостанній день перед різдвяними канікулами. І останній урок. Учителька загадала нам намалювати щось цікаве. Але я написав Ельсі листа. І крапнув із флакончика на папір трішки парфумів.
Вибач. Не думай, що я кинув записку навмисне, аби зневажити тебе.
Зовсім навпаки.
Сподіваюся, ти любиш корів.
Я не підписав, від кого лист. Вона й так зрозуміє.
Тієї миті, як я закінчив писати, у коридорі почулася директорова хода. Більше ніхто не вистукував так лунко підборами. Здавалось, ніби його черевики грали марш. Тоді все стихло. Він смикнув двері і зайшов у клас. Спершу він мовчав. Навіть не привітався. Не сказав: «Добридень, діти. Як ваші справи сьогодні?». Він тільки стояв, окидаючи нас поглядом. Нарешті спитав:
– Хто це зробив?
– Що зробив? – озвалася учителька.
– Шкоду! – гримнув він. – Хтось приклеїв скелетові вуса!
Учителька дивилася на нього. На кулаки, що то стискалися, то розтискалися. На підборіддя, що випиналось, як шухляда з письмового столу.
– Може, це не так і страшно, – сказала вона.
– Я так не думаю, – заперечив директор. – Я вбачаю в цьому нерозумний виклик чужій державі. І я хочу з’ясувати, хто має за це відповісти.
Я трохи повернув голову в бік Ельси, щоб підбадьоритися.
– Я, – мовив я.
– Що? – спитала учителька.
– Це я зробив, – сказав я голосніше й підвівся. – І ні про що не шкодую.
– А я йому допомагав, – сказав Оскар і так само підвівся. – І також не шкодую.
– Але це я все придумав, – уточнив я.
Директор підступив до мене. Права рука в нього була випростана, наче він хотів дати мені ляпаса. Та вчителька кинулася до нас і стала поміж мною й ним.
– Це мої учні, – мовила вона. – Я сама про все подбаю.
– Глядіть мені, – засичав директор. – Вони обоє повинні отримати догану. А отому треба знизити оцінку за недотримання порядку і дисципліни. Я особисто проконтролюю це.
Він глипнув у мій бік і вийшов з класу.
Мене охопила гордість. Я став струнко. А коли покосував на Ельсу, то побачив, що вона дивиться на мене. Тепер я помітив: очі в неї зелено-сірі.
– Он воно що, – сказала вчителька. – У тебе, Фреде, вже входить у звичку робити шкоду. Можете, діти, збирати речі і йти додому. А ви з Оскаром лишіться і почекайте своїх доган.
Вона сіла за стіл і заходилася писати – поволі і гарним почерком. Раз по раз вона позирала на мене.
– Ти, певно, розумієш, що я не можу врятувати оцінки за недотримання порядку і дисципліни, – сказала вона.
Ми отримали свої догани. Вона поклала їх у конверти, заклеїла і підписала.
– Прошу, – сказала вона. – Завтра ви повинні принести їх назад. З маминим чи татовим підписом.
Виходячи з класу, я запхнув листа й пакетика Ельсі в парту. Біля дверей ми з Оскаром зупинилися.
– До побачення, пані вчителько, – сказали ми й низько вклонилися, обидва водночас.