– Ну й халепа! У передостанній день перед канікулами – догана! – сказав Оскар.
– Атож, – сказав я. – Але те, що ми зробили, того варте.
– Цілком. Хоч мама не зрадіє.
– Моя також. Вона дуже не любить, коли хтось порушує порядок і дисципліну. Але, може, повеселішає, як понюхає ось це.
Я вийняв із кишені флакончик, що дала мені пані, якій я продав ялинку. На сонці вона аж зблиснула.
– Що це?
– Понюхай.
Я відкрутив скляну пробку й підставив флакончик йому до носа. І хоч нюхав її Оскар, та я стояв і уявляв, як пахнуть літні квіти, трави, море й надія на ліпші часи. Оскар втягнув у себе пахощі парфумів. А потім ще раз.
– Гм, – мовив він. – Якийсь надзвичайний запах.
– Так, але не видихай усього флакончика. Я подарую його мамі на Різдво. Правда ж, від цього запаху поліпшується настрій?
– Звичайно. Може, даси трохи і для моєї мами? Мені треба буде її чимось піддобрити перед тим, як вона розкриє конверт. Де ти взяв ці парфуми?
– Мені дала їх фея з Великої вулиці, – хихикнув я.
Я пирснув кілька крапель парфумів на його брудний носовичок і розповів, як я продавав ялинки і про сон, який мені привидівся: про свічки у вікнах, про різдвяні страви і фею, що сиділа на даху взуттєвої крамниці.
– Так, ніби вона туди залетіла, – додав я. – Вона сиділа край даху, баламкала ногами і усміхалася. Що на це скажеш?
– Не знаю.
– Так дивно, що людина уві сні поводиться, як дитина.
– Але все-таки це був чудовий сон.
– Так, але якийсь дитинний. Тепер підемо до затоки. Але спершу кудись заглянемо.
Ми подалися до взуттєвої крамниці. Я мав там дещо купити. Воно коштувало мені частки мого заробітку на різдвяних ялинках.
– Що ми тут будемо робити? – спитав Оскар, коли ми прийшли на затоку.
– Те, що часом роблять діти, – відповів я.
Затока замерзла. Влітку тут від причалу вирушали в шхери пароплави. А рибальські човни запливали сюди зі своїм уловом. Але тепер крига була така товста, що рибалки мусили пильнувати, щоб не пробити об неї дно.
Чималу латку затоки було розчищено для катання на ковзанах. А решта все лежало незаймане й біле, схоже на величезний аркуш паперу, на якому пишуть листи.
– Ходімо, – мовив я.
Ми випростали спини, як солдати, і помаршували: попереду я, а відразу за мною Оскар з ключкою для гри в хокей за плечима. Ми дріботіли по снігу, мов ті горобчики. Іноді трохи відстрибували вбік.
Потім знов ішли, ледве переставляючи закоцюблі ноги.
А як зробили те, що задумали, на снігу постали здоровенні, витоптані ногами, літери:
Ви знаєте, чого нам хочеться
– Годиться, – сказав я. – Тато казав, що все вирішує вище керівництво. Сподіваюся, це допоможе.
– Так, – згодився він. – Якщо над затокою пролітатиме фея щастя.
– Ага, або якщо коли-небудь гляне вниз Господь Бог.
– Точно. Або як пролітатиме мимо на своїх крилатих оленях гном.
Ми засміялися. Ми зробили все, що могли, щоб розвеселитися, хоч уже були задорослі для того, аби вірити в небилиці. Що ще ми могли вдіяти? Якби не це, то наше життя було б набагато сумніше.
Час було розходитися і нести додому свої конверти.
– До завтра, – попрощався я.
– Па-па.
* * *
Я непокоївся, що скаже мама. Хотілося вірити, що вона зрозуміє. Але голова в неї забита купою інших думок. І сьогодні був такий день, коли вона стомлювалася більше, ніж звичайно, бо пізно закінчувала роботу.
Чекаючи маму, я варив суп.
Відтоді, як мама влаштувалася на роботу в трамваї, я перетворився на фаната супів. У них здебільшого були капуста і картопля, цибуля й трішки молока. І лише дрібочка солі, бо її видавали за продовольчими картками.
Я накрив на стіл, налив у графин воду і поклав біля маминої тарілки конверт, де було написано БАТЬКАМ.
Потім я вмостився в те синє крісло, де сидів тато, коли хотів заспокоїтися. Я сидів там і дихав.
– Усе залежить від того, як ти вдихаєш і видихаєш, – любив казати тато. – Якщо дихати поволі і спокійно, то можна розслабитися.
Мама прийшла додому стомлена. Та ще й сердита. Якийсь старий кретин присікався до неї за те, що вона жінка: мовляв, жінки не повинні працювати кондукторами.
– Чортове луб’я, – лайнулася вона й кинула уніформу на підлогу. – І що ми їстимемо на Різдво, коли в нас продуктів як кіт наплакав?
Вона обхопила руками живіт, наче вже відчула, яка вона тоді буде голодна.
Потім мама зиркнула на суп і накритий стіл.
– Йой, синку, – мовила вона. – Ти справді знаєш, як підбадьорити людину, коли їй найбільше потрібна підтримка.
– Саме цього я й не знаю, – сказав я і тицьнув пальцем на конверт.
Мені здавалося, що краще з’ясувати все відразу.
– Що це? – спитала вона.
– Догана, – відповів я.
– А можна її прочитати після того, як я поїм?
– Ні, читай зараз, – відповів я.
Вона розірвала конверт держачком супової ложки. Потім сіла край столу, тримаючи аркуш перед собою. Вона читала цілу вічність. Що там учителька написала? Либонь, цілий роман? По маминій щоці скотилася сльоза. А мама ніколи не мала звички плакати.
– Я знаю, – озвався я. – Вибач. Я вчинив негарно.
– Це не тому, – сказала вона.
– Тоді чому?
І вона прочитала, що було написано на аркуші.
ДОГАНА
Сьогодні вашому синові Фреду винесено догану за те, що він приклеїв гітлерівські вуса на скелет у шкільній шафі.
Через це Фредові занижено оцінки за недотримання порядку і дисципліни. На вашому місці я ним пишалася б. Поставте, будь ласка, підпис, який засвідчить, що ви з цим ознайомилися.
Ліна Лундстрем, класний керівник
___________________
Ім’я та підпис батьків
– Я пишаюся, – мовила мама. – І тато буде пишатися, коли довідається про це.
Вона взяла ручку й вивела на догані своє ім’я.
Потім ми вечеряли.
– Не знаю, чи їла я колись такий смачнющий суп, – сказала мама.
– Я також, – сказав я.
* * *
Усе було спокійно й гарно доти, доки я пішов лягати в ліжко. Я вже стягнув з ноги одну шкарпетку, як згадав щось таке, від чого в мене заболів живіт.
Я спробував дуже спокійно подихати, але це не допомогло.
Мені треба було поговорити з вентилятором.
– Мама каже, що ти пишатимешся, коли дещо довідаєшся, – сказав я. – Але я хочу поговорити про інше.
– Про що ж?
– Людина від любові стає нервовою?
– Так. Але буває і навпаки. Що ти маєш на увазі?
– Я сховав у парту тієї дівчини, про яку я тобі вже говорив, один подарунок. Ну, це та дівчина, в яку я трішки закоханий.
– Так.
– У неї отакенні м’язи на руках.
– Хіба це погано?
– Ні, це здорово. Але я загорнув свій подарунок у сторінку з газети «Карл-Альфред».
– Он як.
– Ти ж знаєш, які в Карла-Альфреда здоровенні м’язи. Може, вона подумає, ніби я зробив це для того, щоб її подратувати.
– І ти за це переживаєш?
– Так, і за це теж. Вона дуже вразлива. А що як вона прочитає мого листа вголос перед цілим класом?
– Ти так думаєш?
– Ні.
– Ну ось. А втім, певні ризики все-таки є. Але зараз я більше не маю часу говорити. Мені треба дещо залагодити. Бувай, хлопче.
– Бувай, тату.
Мені здалося, що він запихтів своєю люлькою.
А то просто загуло в трубах.