Директор перехопив мене, коли я наступного ранку підстрибцем ішов коридором. Я запізнювався. Річ у тім, що я довго дивився на закоцюблого снігура, який сидів на гілці, і роздумував про Ельсу.
Цікаво, чи їй сподобається лист.
Я думав про те, що, може, взагалі нема чого йти до школи.
– Яке щастя, що ти мені попався, – засопів директор.
Сам я не міг назвати щастям зустріч із ним.
– Ху-ух, – мовив я, мов індіанець, що потрапив у полон.
– Я вчора дещо забув, – вів далі директор.
– Вибачте, – мовив я. – Але ми вже маємо догани. Учителька не любить, коли ми запізнюємося.
– Це не забере багато часу.
Він намагався говорити спокійно, та я відчував, як він увесь кипів. Що він задумав? Побити мене тепер, коли не було поблизу вчительки? Чи повісити головою вниз, причепивши за гачок для одягу на стіні?
– Що ви забули, пане директоре?
– Забрати в тебе ключ.
– Який ключ?
– Не роби з мене дурня! Ти знаєш, про який ключ ідеться. Якщо ти мені його не віддаси, то доведеться вибивати в шафі двері. І потім дорого буде їх лагодити. А ти знаєш, хто за це заплатить? Твої мама й тато. Невже ти справді цього хочеш?
Я цього не хотів. Ми й так ледве зводили кінці з кінцями. Я уявив, як наші злиденні різдвяні страви перетворюються на купу остогидлих рахунків.
– Ні, – відповів я.
Я знехотя вийняв з кишені ключ і поклав йому в руку.
– Добре, – сказав він. – Ти показував учора вдома догану?
– Так.
– Що сказали твої батьки?
– Тата вдома немає. А мама плакала.
Директор посміхнувся.
– Ось бачиш, як ти засмутив свою маму, – сказав він.
Але коли директор уже відійшов досить далеко, я крикнув:
– ВОНА ПЛАКАЛА ВІД ГОРДОСТІ! До речі, пане директоре, якщо ви відліпите вуса, це вам нічого не дасть. Однак усі, хто тільки гляне на скелет, щоразу їх згадуватимуть!
Тоді я щодуху помчав до свого класу.
* * *
Це був непоганий початок дня.
Хоч би як директор зловтішався, а моє було зверху.
Коли я зайшов у клас, всі учні уже попіднімали кришки на партах. Так було завжди в останній день перед канікулами. Ми прибирали в партах. Учителька загадала нам акуратно викласти усе з парт й забрати те, що не потрібне буде в другому півріччі.
Цим учителька нагадувала маму, яка в усьому любила порядок.
– Чого ти так запізнився?
– Я говорив з директором, – відповів я.
– Он як, – сказала учителька. – Тепер прибери у своїй парті.
– Зараз приберу.
Я почав із того, що зіжмакав деякі невдалі малюнки. Тоді запхнув і їх, і підручник з математики в наплічник. Але далі я не міг зосередитися. Бо коли скоса глянув на Ельсу, то побачив, що вона робила: крадькома, схиливши голову під кришку, вона читала мого листа!
Як же довго вона його читала!
Я боявся дивитися. Але все-таки дивився.
Її чоло перетинала зморшка. Та, що з’являється тоді, коли людину обсідають великі проблеми.
Що тепер буде? Може, Ельса піднесе руку вгору, помахає листом і заявить, що вона отримала ще одну ідіотську записку від телепня, який сидить праворуч?
Ні, вона згорнула записку й сховала в портфель.
Потім узяла в руки пакетик і подивилася на обгортку з Карлом-Альфредом з накачаними м’язами.
Я навіть не уявляв собі, про що вона думала.
За якусь мить вона і той пакетик сховала в портфель, поклала кілька дрібничок назад у парту й закрила кришку саме тоді, як учителька сказала, що в цьому році прибирання завершено.
Учителька запалила з нагоди адвенту чотири свічки, що були в підсвічнику на столі. Якби все було, як у попередні роки, то вона прочитала б щось про Різдво, а тоді роздала б нам табелі.
Але тепер вона повісила на стіні карту Європи.
– Такий вигляд мала Європа перед війною, – сказала вона. – Я хочу, щоб ви це пам’ятали. Хоч би як воно все закінчилося.
Ми одне за одним показували на карті різні міста. Це чимось скидалося на церемонію похорону, коли люди поважно підходять до труни, в якій лежить бабуся.
Увесь час мені здавалося, що хтось дивиться на мене. Але щоразу, як я повертав голову, Ельса спокійно дивилася поперед себе.
Легко уявляти будь-що, коли тобі хтось подобається.
Згодом надійшла черга виходити до карти Конрадові.
Він мав показати Париж. Але замість цього став корчити з себе блазня. Вимахував туди-сюди указкою, ніби фехтував. Урешті-решт він кінчиком указки тицьнув у Польщу.
– Мені хотілося б, щоб ви бодай трохи щось думали, – сказала вчителька. – Невже ти, Конраде, справді не знаєш, де Париж?
– Яке це має значення? – відповів він. – Фраєр його однак загарбає.
– Фюрер, – ледь чутно поправила його вчителька. – І сподіваюсь, цього не станеться. Сідай на місце. Ельсо, іди до карти й покажи Париж.
Ельса приставила указку до потрібної червоної крапки.
Париж містився прямісінько над її кучерявою головою.
– Та це всі знають! – крикнув Конрад.
– Усі, крім тебе, – сказала Ельса.
Вона промовила це так голосно, що всі почули. Конрад почервонів як рак. А коли вона поверталася на своє місце мимо нього, то шепнула йому на вухо щось таке, від чого він почервонів ще дужче.
Вчителька трішки засмутилась, як засмучуються люди, коли виходить не те, що їм хотілося. Вона кивнула головою на купу конвертів.
– Певно, пора вже роздати табелі, щоб у вас нарешті почалися різдвяні канікули, – сказала вона.
Учителька викликала нас до столу по черзі. І тисла нам руку. Ми брали табелі, кланялися або робили кніксен і виходили з класу.
Я бачив, як пішли Оскар та Ельса. Але мені треба було лишитися і подякувати за догану. Я це відчував.
– Дякую вам за те, що ви написали, – сказав я. – Мама була рада.
– Це добре. Нині людям потрібно трішки радості.
– А ще я хочу сказати, що ви – найкраща вчителька, яка в мене будь-коли була.
– І скільки ж їх у тебе було?
– Дві. Та все ж…
– Дякую тобі, Фреде. Побачимося в новому році. Тепер іди. Мабуть, Ельса тебе чекає. Принаймні останні півуроку вона не зводила з тебе очей.
Я вже рушив до дверей.
– Щасливого Різдва, – сказала вчителька
– Щасливого Різдва, – відповів я.
Перед тим, як вийти надвір, я понюхав парфуми з флакончика, що подарувала мені фея щастя.
А ще я зробив так, як радив тато: намагався дихати якомога спокійніше.