Коли я вийшов надвір, більшість учнів ще товклися на шкільному подвір’ї. Так, ніби вони не дуже втямили, що почалися канікули. Усі скупчилися біля флагштока, серед них були Оскар та Ельса.
– Дурень! – сказала вона, тільки-но я підійшов ближче.
– Знаю, – відповів я.
– Не ти. Я про нього! – вона кивнула на Конрада. – Він звів нанівець закінчення півріччя.
– Хіба це я? – спитав той.
– Так, зіпсував настрій!
І тут Конрад загилив ногою сніг і обсипав ним Ельсі пальто. А потім обернувся до тих, що стояли довкола них.
– А ви знаєте, як буде ЕЛЬСА В ПАРИЖІ задом наперед? – крикнув він.
Усі це знали. Але він не вгамувався.
– Це буде ІЖИРАП У…
Більше він не встиг. Бо тоді я ударив його в живіт, не тямлячи, що роблю. Так роблять усі закохані. Я не хотів, щоб її ім’я хтось спотворював. Ані задом наперед. Ані помилково.
Через те я не подумав, що Конрад – найдужчий у класі.
Коли він оговтався від несподіванки, що це я вдарив його, то десь за дві секунди влупив мене просто в ніс.
Спершу я не відчував нічого. Потім щось відчув. І сів додолу. На очі навернулися сльози.
На сніг крапала кров. І коли я торкнувся до носа, рукавичка почервоніла.
– Я не хотів так сильно вдарити, – сказав Конрад.
Він був схвильований. Так мені здалося. Зі сльозами в очах людина не дуже добре бачить. Мабуть, він боявся, що я побіжу показувати носа учительці.
– Геть звідси! – сказала Ельса.
– Саме так, – додав Оскар.
Тож Конрад поплентався з подвір’я. Потім озирнувся й мовив:
– Чорт, мало не забув – веселого Різдва!
Ельса достеменно знала, що роблять з розбитими носами.
Набравши в свою носову хустинку снігу, вона приклала її мені до ніздрів. Від холоду ніс мовби загорівся. Та я не хотів, щоб вона забирала руку.
– Задери голову і затисни пальцями ніздрі, – сказала вона.
– Ти, мабуть, знаєшся на носах, – сказав Оскар.
– У мого брата з носа часом іде кров, – пояснила вона.
Я стояв із задертим носом. Ген угорі я бачив небо. Воно було сіре. Ніякі феї там не літали. Але й бомбардувальники – також.
– Як я втраплю додому, якщо мені треба так тримати голову? – запитав я.
У кожнім разі я спробував говорити. Швидше за все не говорив, а гугнявив. До того ж коли я говорив, текла кров. Солона, як сіль.
– Я проведу тебе, – сказала Ельса. – А ти краще помовч.
– Ти знаєш, де він живе? – спитав Оскар.
– Ні.
– Тоді я піду з вами, – сказав він.
Але перш ніж іти, я повинен був трохи спокійно постояти з затиснутими хустинкою ніздрями.
– Досить і двох хвилин, – сказала та, що зналася на носах.
Оскар засік час.
Тільки-но він сказав «УЖЕ», Ельса забрала хустинку, і ми пішли. Через мій розбитий ніс ми йшли, ледве-ледве переставляючи ноги. З одного боку від мене ішов мій найкращий друг, з другого – дівчина, яку я любив настільки, що пожертвував задля неї своїм носом.
– Дякую, що ти мене захистив, – сказала вона.
Я хотів сказати «нема за що». Але Ельса приклала палець мені до губів, щоб я нічого не говорив. Відчуваючи її руку на своїй губі, я думав: «Звичайно, я, мабуть, програв. А водночас і переміг».
Час од часу Оскар казав: «Тут ліворуч» або «А тепер праворуч». А загалом було тихо. Сніг порипував під підошвами чобіт. І в повітрі витало безліч запитань. Скажімо: «Чи сподобався Ельсі мій лист?». Або: «Чи не думає вона, що я якийсь ненормальний?».
Коли ми майже прийшли до ринку, Оскар зупинився.
– А важко йти з задертою головою? – спитав він.
– Ага.
Він мав слушність. Від такого ходіння боліла потилиця. І я стомився дивитися в небо. Оскар повернув обличчя до тієї, що зналася на носах.
– Ти не думаєш, що йому вже можна йти як звичайно?
– Так, тепер можна йти нормально, – відповіла Ельса.
– Чудово, – сказав Оскар. – Тоді ти сам утрапиш додому. А мені треба купити гіацинт для мами.
Очевидно, справжні друзі завжди відчувають, коли їм треба іти. Він штурхонув мене кулаком у плече.
– Побачимося після Різдва, – сказав він. – Бережи носа.
– Звичайно, – сказав я.
Оскар ішов і насвистував «Рудольфа з червоною пикою»[1].
* * *
Так дивно було залишитися наодинці з Ельсою. Вона все ще тримала мене під руку, ніби я не при своєму розумі.
– Як ти почуваєшся? – спитала вона.
– Краще, – відповів я.
– Дякую за лист, – сказала вона. – Він гарний. Особливо те місце, де «зовсім навпаки».
– Він вийшов короткий, – зауважив я.
– Короткий, але гарний, – сказала вона. – Я думаю так само.
– Про що?
– Про тебе. Не думай, що ти мені не подобаєшся, навпаки.
Більше не було чого з’ясовувати. Ми йшли поруч, і нам було радісно. Потім знайшли Ґранфоша, бо він обіцяв мені дати одну ялинку з тих, що залишаться.
– Хай йому грець, що в тебе з носом? – перше, що він спитав.
– Пусте, незначна воєнна травма, – прогугнявив я.
– Ти ба, – мовив він, пересміявшися. – Яку ялинку ти хочеш?
Вибір був невеликий. Більшість ялинок були страшненькі. Я показав пальцем на велику, з кривими, ріденькими гілками внизу.
– Верхівка дуже непогана, – сказав я.
– Я можу її відрубати, – запропонувала Ельса.
Вона поклала ялинку на пень-колоду. І взяла не пилку, а сокиру. Потім одним ударом відрубала ялинку саме там, де треба.
– Ну й дівчина! Це їй ти хочеш купити діамантове намисто?
– Так.
– Вона того варта на всі сто.
– Я знаю.
Ельса ще й допомогла мені нести ялинку додому. Вона боялася, що мені в носа потрапить хвоя. А тоді підтягла її по снігу до дверей нашого під’їзду.
– Щасливого Різдва, Фреде, – мовила вона. – І дякую за пакетик.
– Може, розгорнеш його?
– Ні, почекаю до завтра. Гарна обгортка.
– Ага, мені подобаються такі м’язи.
Ельса обняла мене, щоб показати, яка вона сильна. А потім подивилася на мене своїми зелено-сірими очима.
– Не дивися так. Я схожий на чуперадло.
І тут вона вийняла з портфеля кишенькове люстерко. Кругленьке, з синьою кришечкою.
– Прошу, – мовила вона. – Це тобі від мене на Різдво. Коли ти глянеш у нього, то побачиш того, кого я люблю. Бувай.
Я не зводив із неї очей, поки вона зникла з поля зору. Тоді пішов додому.
– Що в тебе з носом? – спитала мама, коли мене побачила.
– Пусте, незначна воєнна травма, – усміхнувся я.
Я доусміхався до того, що з носа знов потекла кров.
[1] Популярна різдвяна пісня про оленя на ім’я Рудольф.