Наступного дня мама пішла на роботу ще о четвертій ранку. Та передусім вона мене обійняла – то були мої перші різдвяні обійми.
– А ти поспи, – сказала вона. – Я повернуся десь о третій.
Її вигляд нагадував, що вже Різдво. Вона вдягнула до уніформи червону, як у гнома, шапку. А ще в неї були червоні очі, бо вона прибирала і пізно лягла спати.
Коли вхідні двері зачинилися, я підтягнув маскувальні штори. Надворі світив місяць і мерехтіли зірки, тож мені стало веселіше.
Я ліг на канапу, дивився на них і думав про обійми. Про те, як по-різному обіймаються мама та Ельса. Хоч мені подобалися обійми обидвох.
Я заплющив очі й щосили сам себе обійняв.
Вийшло щось зовсім інше.
Потім я вийняв люстерко, яке мені подарувала Ельса, і відкрив його. Я намагався побачити себе таким, як вона казала. Людиною, яка може подобатися. Але побачив усього лише сонне хлоп’яче обличчя з травмованим носом.
Тоді я заплющив очі. І знову заснув.
Прокинувся я вже тоді, як розвиднілось.
Я приніс із горища хрестовину й картонну коробку, де було написано Різдвяні ялинкові прикраси. Я закріпив ялинку в хрестовині й повісив на неї прапорці, кошички з горішками, барвисті скляні кулі, паперових ангелів, яких сам витинав, солом’яну зірку на верхівку і багато різдвяних свічок.
Після цього я загорнув у папір флакончик парфумів для мами. І подарунок для тата, який він отримає, коли приїде додому. Якщо це справді станеться.
Далі я вже не знав, що робити. Тож подався до гардеробної кімнати, щоб побажати щасливого Різдва у вентилятор.
Я став перед черевиками, в яких тато танцював.
– Без тебе буде нелегке Різдво, – сказав я. – Сподіваюся, тобі там усе-таки добре. Еге ж?
Ніхто не відповів. Але тато завжди казав, що мовчання – знак згоди, тож я повів далі:
– Чудово. Мене обняла та дівчина. Ну, ти знаєш яка. І подарувала мені люстерко, щоб я дивився на себе. Це добре?
Вентилятор усе ще мовчав, либонь, погоджувався.
– А от мама плаче іноді, коли думає, що я не бачу, – розповідав я. – І тоді вона ще більше сердиться. Та це від любові. Бо вона тужить за тобою. Ще б пак!
У вентиляторі зашуміло. І зашурхотіло. Начебто осіннє листя застрягло в решітці вентилятора й тріпотіло на протязі.
Я чекав. Але відповіді знов не було.
Я спантеличився. Очевидно, у тата дуже багато роботи. Він же казав про це минулого разу.
– Я просто хотів побажати тобі щасливого Різдва, – мовив я. – Щасливого Різдва!
Про всяк випадок я проказав ті слова тричі. Три – щасливе число.
* * *
Мама перевдяглася. На ній була червона сукня з лискучої тканини.
Я теж причепурився – у білу сорочку й краватку-метелик, схожу на пропелер. Та ще й гарно пахнув. Бо причесався, бризнувши на голову татової туалетної води для волосся з синьої пляшечки, що стоїть у шафці у ванній кімнаті.
Свічки горіли на ялинці та в підсвічнику, якого я змайстрував на уроці праці.
Біля різдвяних ясел стояв пряниковий будиночок, якого ми з мамою спекли вчора ввечері. Він був зовсім крихітний, бо майже всі продукти видавали за картками, щоб під час війни вистачило всім.
– Ісус може там гратися, як трішки підросте, – сказав я.
Мені здалося, що тато з фотографії, яка стояла на кахляній грубі, усміхнувся.
Ми вже поїли кашу і попили різдвяний напій з чорної смородини та виноградного соку.
– До ковбаси приступимо зараз чи згодом? – спитала мама.
– Напевно, почекаємо, – відповів я. – Щоб не луснути.
– Твоя правда, – згодилася мама і погладила свій живіт.
Від цих слів стало легше на душі. Наче перед нами стояла гора лагоминок, і ми могли вибирати, що завгодно. Та насправді в нас більше не було нічого. Через цю чортову війну багато чого не вистачало.
– Може, розберемо подарунки? – спитав я.
– Ану ж.
Я отримав темно-синій светрик з білими зірками – мама сама його сплела. Він нагадував нічне безхмарне зимове небо. Також мені дісталися ковзани й губна гармошка, про яку я мріяв.
– І є ще один подарунок, – мовила мама.
Вона хвильку помовчала, щоб мене взяв нетерпець.
– У тебе буде братик або сестричка. Але це ти отримаєш трохи згодом… Від мене й від тата. Хоч тато ще нічого не знає.
Тоді я схилився до мами і побажав щасливого Різдва створіннячку, яке жило в неї всередині.
Я приклав вухо до живота, намагаючись почути якусь відповідь. Але я її не почув. Напевно, це був не найкращий день для того, щоб отримувати відповіді від найближчих родичів.
Мама мовчки погладила мене по голові. У кахляній грубі тріщали поліна.
А я думав про братика або сестричку, яку мені подарують. Про те, як я буду розповідати малечі смішні історії та гратиму на губній гармошці. І співатиму колискових пісень, щоб вона засинала.
– Люлі, люлі, люлі-лю, люлі, люлі, люлі-лю, – заспівав я, вистукуючи пальцями такт на маминому животі.
Я з усіх сил старався якось поліпшити настрій дитинці, що там була.
Потім настав час вручити мамі подарунки, що я наготував.
У першому пакетику лежав браслет, якого я зробив зі шматини шнурка та хтозна-скількох гаєчок, що ми з Оскаром познаходили в купі металобрухту і відтерли до блиску за допомогою знаменитого засобу для чищення «Відьма на мітлі».
– О, дякую, – мовила мама і вдруге за цей день обійняла мене.
– Це так, дрібничка, – сказав я. – Далеко не золотий браслет. А от тепер – справдешній сюрприз.
То був кришталевий флакончик парфумів.
– Парфуми радості від феї, яку мені пощастило зустріти, – сказав я.
Настав момент для третіх обіймів!
– Я не знаю, що б я без тебе робила, – сказала мама.
– І я, – сказав я.
Тільки вона втерла по краплі за кожне вухо, як з подвір’я долинув якийсь страшенний гуркіт. Він прокотився луною між стінами будинків і з тріском припинився.
Тоді знов щось почало гудіти.
– Що це там за ідіот? – буркнула мама.
І рішуче підійшла до вікна.