Мама відсунула чорну штору й відчинила вікно.
– Ви з глузду з’їхали? – крикнула вона. – Як можна зчиняти такий гуркіт? Хіба не знаєте, що сьогодні Святвечір?
– Знаю! – долинув із подвір’я захриплий голос.
Там стояв військовий мотоцикл з коляскою. Гуркотів мотор. А голос належав водієві в шкіряній шапці та окулярах для їзди на мотоциклі. Він підняв одну руку й незграбно махнув твердою рукавицею.
– Фреде! Едіт! – гукнув він. – Допоможіть мені!
– Едвін! – скрикнула мама і похитнулася, ніби в неї запаморочилась голова.
– Тату! – загорлав я.
Бо то справді був тато.
Коли ми прошкребли йому окуляри, що взялися морозом, він моргнув. Я обійняв його. Здавалось, я обіймав сніговика.
У колясці біля нього сидів якийсь бородань в офіцерській шапці. Він зовсім не ворушився.
– Любі мої, – мовив тато слабеньким, але радісним голосом. – Як добре, що я вже тут! Ану, Фреде, гайни до Ґранфоша й попроси, нехай прийде сюди і віднесе мене в хату. Бо сам я не здужаю й пальцем поворухнути.
Він так довго їхав по морозу, що тепер не міг розігнути ніг. Вони в нього були мов загіпсовані. Я відчув це, коли постукав по них пальцями.
– Зараз гайну, – сказав я.
Я біг так швидко, аж гуло. Бо в голові крутилося одне: «А що, як це сон? Тоді краще повернутися назад, перш ніж я прокинуся».
Коли я привів Ґранфоша, тато все ще розтавав від маминих поцілунків та обіймів. У нього вже порожевіли щоки.
– А що з тим будемо робити? – спитав Ґранфош, кивнувши головою на бороданя в колясці і піднімаючи тата.
– З оцим майором? – перепитав тато. – Нехай поки що тут посидить.
Ґранфош завдав тата на плечі, як мішок картоплі.
Він майже не сопів, хоч сходити треба було на четвертий поверх.
Коли Ґранфош садовив тата в крісло перед кахляною грубою, тато вже міг згинати ноги. Мама відчинила втулки на кахляній грубі, щоб у кімнаті стало тепліше. Тато сидів, усміхався і розтавав.
– Я позичив мотоцикл в ординарця, – сказав він. – На жаль, я зовсім на трішки, бо завтра мушу бути вже на місці.
– Але все-таки ти тут, – сказала мама. – Це просто якесь диво.
– Так, диво, – додав я.
Нам із мамою довелося стати перед ним, щоб він міг на нас дивитися. Адже його так довго не було вдома, що він майже забув, які ми на вигляд. Я відчував, що тепло з кахляної груби припікає мій зад.
– Найгірше те, що ти виріс, – сказав мені тато.
– Це не так вже й погано, – відповів я, бо був одним із найменших у класі.
– А ти вся чогось сяєш, – сказав він мамі.
– Фред подарував мені парфуми радості, – усміхнулася мама.
Тоді татові заманулося їх понюхати. Вона підставила свою щоку йому до носа.
І поки він удихав у себе ті приємні пахощі, вона влучила момент і похвалилася йому, що має для нього в животі різдвяний подарунок. І тут по татових щоках потекли сльози, наче в нього щось заболіло.
– Який я щасливий, – мовив він. – Які ми щасливі.
Тато підвівся з крісла, бо тепер його ноги по-справжньому нагрілися. Він пригорнув маму до грудей і кивнув мені, щоб і я підійшов. Потім заходився нас погойдувати туди-сюди, мовби на світі не було ніяких вусатих ідіотів.
Раптом мама здригнулася.
– Лишенько, ми ж забули про того дядька! – скрикнула вона.
– Про якого дядька? – запитав тато.
– У колясці, – відповіла мама. – Ми його навіть не запросили.
– А, майора, – мовив тато. – Мабуть, нам краще зійти вниз і подивитися на нього. Він обіцяв почастувати нас чимось їстівним.
І ми всі втрьох спустилися на подвір’я.
Дядько сидів так, як ми його й залишили. Сидів і ні мур-мур. Навіть не глянув на нас, коли ми підійшли. Він був закутаний, як мумія, у сіру армійську ковдру. Офіцерська шапка була міцно прив’язана під підборіддям, щоб її, бува, не здуло вітром. У нього були червоні щоки й довга біла борода.
– Хто це? – спитав я.
– Майор Будь Ласка, – відповів тато. – Я підібрав його, як заїхав до двоюрідного брата на хутір.
Коли ми зняли з майора шапку і маску гнома та розкутали ковдру, то побачили, хто то такий. Власне, то всього-на-всього був мішок, повен найдивовижніших лагоминок: хліба, масла, сиру, свіжої шинки, яблук і всіляких ковбас.
– Тепер ходімо додому святкувати Різдво, – сказав тато.
Ми в цілковитій тиші пили і їли все, чим пригостив нас той майор.
Час од часу тато підводився і нюхав мамині парфуми. Раз по раз мама сміялася і гладила себе по животу, хоч ніхто не казав нічого дуже смішного. А я виглядав з-за різдвяної ковбаси, аби впевнитися, що тато сидить за столом, на своєму звичайному місці.
Після вечері тато отримав решту своїх різдвяних подарунків.
Мама подарувала йому довгі кальсони, які сама сплела, з червоним серцем ззаду.
– Щоб ти всім тілом відчував, як я тебе кохаю, – сказала вона.
Потім мама дала йому мій табель, скручений у трубочку і обв’язаний червоною стрічкою.
– Що це таке? – спитав він і тицьнув пальцем на оцінку з дисципліни.
Тоді мама розповіла про вуса, які я приліпив на скелет. І як розлютився директор. І що їй написала вчителька.
Тато засміявся і пригорнув мене до себе.
– Оце так подарунок! Оце так Різдво! – вигукнув він.
– А ось іще один, – сказав я.
Я вручив татові останній пакет. У ньому була нова щітка для чищення взуття. І бляшанка чорного крему «Viking».
– Ти точно знаєш, чого людині хочеться, – сказав він.
Потім він приніс свої черевики, в яких завжди танцював, почистив їх і завів патефон. Коли Фред Астер почав співати, тато запросив маму на танець.
Я ліг на канапі і вийняв з кишені люстерко, що мені подарувала Ельса.
Тільки-но я глянув у нього, як задзвонив телефон.
– Візьмеш слухавку? – спитала мама, бо їй не хотілося відривати свою щоку від татової. – Хто це може телефонувати в такий час на Святвечір?
Тримаючи в руці люстерко, я взяв слухавку.
То була Ельса.
– Привіт, – сказала вона. – Знаєш, що я роблю?
– Ні.
– Я їм шоколад. Найсмачніший у світі шоколад. Я просто хочу подякувати. А ти що робиш?
– Дивлюся на себе в люстерко.
– Тоді ти бачиш там того, хто мені подобається, – сказала вона.
І тут сталося щось дивне. Якщо не зважати на ніс, то я побачив когось такого, хто мав дуже непоганий вигляд. До того ж він усміхався так, що мені відібрало мову. Здалека я чув, як Фред Астер співав «I’m in Heaven».
– Агов? Де ти? – спитала вона.
– I’m in Heaven, – відповів я. – Це означає: Я в небі.
– Та я знаю, – відповіла Ельса. – Побачимося завтра?
– А чом би й ні, – відповів я, а тато й мама все танцювали й танцювали біля ялинки.
КІНЕЦЬ