Мого брата звати Юнас, мене – Мія-Марія, а нашу маленьку сестричку – Лотта. Їй трішки більше ніж чотири рочки. Тато каже, що поки в них не було дітей, у хаті панували тиша й спокій. Потім стало дуже гамірно. Мій брат народився переді мною. І тато твердить, ніби гамір удома почався майже відразу, як Юнас виріс настільки, щоб у неділю вранці, коли татові хочеться спати, торохтіти брязкальцем об бильце ліжка. А далі Юнас торохтів усе гучніше, гучніше й гучніше. І тому тато прозвав його Великим Торохкалом. Мене він охрестив Малою Торохтійкою. Хоч я все-таки зчиняю не так багато шуму, як Юнас. Іноді я довго не подаю ані звуку. Потім у нас з’явилася ще одна дитина, цебто Лотта. Її тато хтозна-чого зве Малою Репетухою. А от мама називає нас Юнасом, Марією й Лоттою – так, як ми й звемося. Щоправда, часом вона каже на мене Мія-Марія, і Юнас із Лоттою називають мене так само.
Ми живемо в жовтому будинку на невеличкій вулиці Гончарів.
– Либонь, колись тут було поселення гончарів, але тепер на цій вулиці живуть самі крикуни, – каже тато. – Напевно, нам варто перейменувати її на Бешкетну.
Лотта сердиться, що вона не така велика, як ми з Юнасом. Адже нам дозволяють ходити самим-самісіньким аж до ринку, а їй – ні. Ми з Юнасом чимчикуємо щосуботи на ринок і купуємо карамельки в бабусь, що ними торгують. Однак ми приносимо карамельок і Лотті, бо хіба ж можна інакше?
Якось у суботу періщив такий страшний дощ, що годі було й думати про ринок. Та ми взяли здоровенну татову парасолю й таки подалися купувати червоні карамельки. Додому ми верталися під парасолею, наминаючи карамельки, і нам було весело. Проте Лотта через той страшний дощ і носа надвір не поткнула.
– А чого йде дощ? – спитала Лотта.
– Щоб росли пшениця й картопля, і нам було що їсти, – відповіла мама.
– А чого ж тоді він іде на ринку? – допитувалася Лотта. – Щоб росли карамельки?
І тут мама засміялася.
Увечері, коли ми лягали спати, Юнас мені сказав:
– Знаєш, Міє-Маріє, як приїдемо до бабусі й дідуся, то посадимо на городі не моркву, а наші карамельки, це буде набагато краще.
– Атож, хоча для зубів морква корисніша, – відповіла я. – Але ми поливатимемо ті карамельки моєю зеленою поливальничкою.
Я дуже зраділа, коли згадала свою маленьку зелену поливальничку, що є в мене на селі в дідуся та бабусі. Вона стоїть на полиці в льоху.
Ми завжди влітку живемо в дідуся та бабусі. Ану вгадайте, що втнула одного разу Лотта на селі в дідуся та бабусі? За хлівом лежить велика купа гною, яку дідусь Югансон розкидає на полі, щоб усе гарно росло.
– А навіщо потрібен гній? – спитала Лотта.
І тоді тато відповів, що на гною все дуже гарно росте.
– А ще потрібен і дощ, – додала Лотта, бо, напевно, згадала те, що казала мама, коли минулої суботи періщив дощ.
– Саме так, – згодився тато.
А по обіді задощило.
– Чи бачив хтось із вас Лотту? – спитав тато.
Але ми вже давно не бачили Лотти, тож заходилися її шукати. Спершу ми обнишпорили будинок і всі шафи, однак Лотти ніде не було. І тато занепокоївся, оскільки обіцяв мамі пильнувати Лотту. Врешті-решт ми з Юнасом і татом вийшли надвір і стали шукати там – у хліві, у сіні й по всіх усюдах. А тоді ми подалися за хлів, і – уявіть собі! – Лотта стояла під дощем посеред купи гною! Вона вся промокла до рубця.
– Серденько моє, Лотто, чого ти там стоїш? – запитав тато.
І тоді Лотта крізь сльози відповіла:
– Бо я хочу вирости й стати такою завбільшки, як Юнас і Мія-Марія.
Йой, яка ж Лотта ще дитина!