Ми з Юнасом цілими днями безперестанку в щось бавимося. Атож Лотті також дозволяють бути з нами, якщо ми бавимося в такі ігри, в які їй можна бавитися. Проте часом ми бавимося в морських розбійників, і тоді Лотта лише заважає. Адже вона весь час падає зі столу, який нам править за корабель. Та вона репетує і все одно не хоче нікуди від нас іти. Недавно, коли ми бавилися в морських розбійників і не могли відбитися від Лотти, Юнас запитав:
– А ти, Лотто, знаєш, як саме бавляться в морських розбійників?
– Той, хто стоїть на столі й підстрибує, і є морський розбійник, – відповіла Лотта.
– Так, але є ще дещо, куди приємніше, – вів далі Юнас. – Можна тихо-тихесенько лежати на підлозі під ліжком…
– Чого це? – спитала Лотта.
– Ну, лежати, удаючи з себе морського розбійника, і весь час пошепки промовляти: «Більше їжі, більше їжі, більше їжі». Ось так роблять морські розбійники, – сказав Юнас.
Зрештою Лотта повірила, що саме так і роблять морські розбійники, залізла під своє ліжко, лягла долі та й ну промовляти:
– Більше їжі, більше їжі, більше їжі.
А ми з Юнасом вибралися на стіл у дитячій кімнаті й попливли в широке море – звісно, не насправжки, а бавлячись.
Лотта весь час лежала під своїм ліжком і промовляла: «Більше їжі», а нам навіть веселіше було дивитися на неї, ніж бавитися в морських розбійників.
– А доки морські розбійники лежать під ліжком і промовляють: «Більше їжі»? – урешті-решт спитала Лотта.
– Аж до Свят-вечора, – відповів Юнас.
І тоді Лотта вилізла з-під ліжка, піднялася з підлоги й сказала:
– Я не хочу бути морським розбійником, бо вони всі пришелепкуваті.
Але часом нам подобається бавитися з Лоттою. Буває, що ми з Юнасом удаємо ангелів. Власне, ангелів-охоронців, і тоді нам треба когось охороняти, тож ми охороняємо Лотту. Загадуємо їй лежати в ліжку, а самі стоїмо поруч і махаємо руками – мовляв, ось як ми б’ємо крильми й літаємо туди-сюди.
Проте Лотті ця гра не здається веселою, адже вона повинна тільки лежати й не ворушитися. А коли гарненько подумати, то для неї це майже те саме, що гра в морських розбійників; щоправда, тоді Лотта лежить під ліжком і промовляє: «Більше їжі», але все решта – таке саме.
А ще ми бавимося в лікарню. Тоді Юнас – лікар, я – медсестра, а Лотта – хвора дитина, що не підводиться з ліжка.
– Я не хочу лежати в ліжку, – запротестувала Лотта, коли минулого разу ми пропонували їй удавати хвору дитину. – Я хочу бути лікарем, щоб запихати в рота Мії-Марії ложку.
– Ти не можеш бути лікарем, – заявив Юнас, – бо не зумієш виписати ресефт.
– Що ти кажеш, я не зумію виписати? – перепитала Лотта.
– Ресефт, такий, як ото виписує лікар, коли треба доглядати хвору дитину. Та ти ж знаєш, – відповів Юнас.
Юнас уміє писати друкованими літерами, хоча він ще не ходить до школи. І читати він також уміє.
Урешті-решт ми змусили Лотту лягти в ліжко й удавати з себе хвору дитину, дарма що їй того не хотілося.
– То як ми себе почуваємо? – питається Юнас достеменно так, як дядько лікар, що приходить до нас, коли ми хворіємо на кір абощо.
– Більше їжі, більше їжі, більше їжі, – каже Лотта. – Я бавлюся в морського розбійника.
– Яка ж ти нетяма! – кричить Юнас. – Припини, а то не будеш із нами бавитися, якщо в тебе нема кебети.
І тоді Лотта стала хворою дитиною, і ми приклали їй до руки компрес. Потім Юнас притулив їй до грудей велику котушку ниток, приклав до неї вухо й почув у Лоттиних грудях хрипи. Далі він засунув їй у рот ложку й побачив, що й горло в Лотти хворе.
– Доведеться зробити їй укол, – сказав Юнас.
Якось, коли Юнас був хворий, лікар зробив укол йому в руку, щоб хлопець одужав, тож тепер Юнас збирався зробити укол Лотті. Він узяв штопальну голку, і ми вдали, ніби то був такий самий шприц, як у лікарів.
Проте Лотта не хотіла ніяких уколів. Вона захвицала ногами й закричала:
– Ви не вколете мене!
– Ну й дуреписько, ми ж тільки так, – сказав Юнас. – Я не колотиму тебе насправжки, хіба ти не розумієш?
– Однаково я не хочу ніякого уколу! – зарепетувала Лотта.
Тож більше бавитися в лікарню ми просто не могли.
– Я все-таки випишу ресефт, – сказав Юнас.
І він сів до столу й заходився писати на якомусь клапті паперу синьою пастелькою. Він писав друкованими літерами, однак я не змогла того прочитати.
Ми з Юнасом переконані, що бавитися в лікарню весело. Проте Лотта так не думає.