То був чудовий грудневий ранок. Небо світлішало, зірки поволі блідли, а хмари, склавши білосніжні пальці на пузатому рожевому небі, почали зазирати у вікна людей.
Поки всі спали, мама Лілія пекла свій традиційний штолен – кекс, в який окрім стандартних інгредієнтів – борошна, сиру, масла, яєць та меду, вона щедро додала родзинки, курагу, цукати і… щиру віру в дива, бо ж незабаром Різдво!
Раптом у вікно хтось постукав. Це райдужний папуга відчайдушно просився до квартири.
Щойно мама Лілія відчинила вікно, на підлогу кухні впав невеличкий пакунок з печаткою «Лапландія», а просто на нього – і знесилений папуга.
– Про поштових голубів чула, а от щоб папуги приносили пошту – вперше бачу! – розгублено промовила мама Лілія і посадила перелякану пташку на підвіконня.
– Щось холодом повіяло… – до кухні зайшов Левко. Хлопчик позіхнув і потягнувся. – А це що за пташка?
– Папуга. Він доставив нам бандероль! – блиснула зеленими очима матуся й показала на пакунок.
– Костюм супергероя! – вигукнув Левко.
– Чому саме костюм, чому супергероя?..
– Ну, просто мені цілу ніч снилося, що я супергерой і рятую світ! – усміхнувся Левко.
– Та ні, синку, зі світом усе гаразд. Це, либонь, твоя вчителька Єлизавета Степанівна шле нам новорічне вітання з Карпат. Тоді в пакунку – обіцяний чай.
«Ніякий це не чай і не костюм супергероя! Це єдине, що вдалося врятувати…» – чичиркнув папуга і знову заходився скубти травичку, яку мама Лілія вирощувала на підвіконні для Рудого.
«Ти ж папуга, а не кіт. Чому ж не говориш людською мовою? Не всі ж уміють чути думки тварин», – промуркотів папузі Рудий, поглядаючи на траву, яка тепер відростатиме ще довгенько.
– Усе гаразд, Рудий, здається, я його розумію, – поквапився помирити їх Левко. – То що саме вдалося врятувати?