Дорослі розійшлися по роботах, Левко побіг до школи, Каті й Тафік пішли відсипатися, а Рудий залишився хазяйнувати і… думати.
«Що ж їм потрібно, цьому тролю і його посіпакам? Ну не отримає Левко роликів. Ну не потрапить на роледром на день народження до однокласниці – дівчинки, якій він дуже симпатизує. А святкування заплановано якраз на День святого Валентина. Ну сумуватиме хлопець через це. Зі мною не гратиметься, а може, навіть поплаче крадькома, – міркував Рудий. – Стоп! То ось що потрібно тому лиходію: сум, злість і сльози дітей! Від них його сила. А от що йому точно не потрібно – щоб діти мріяли і писали листи Санті. Бо діти, які мріють, виростають трішки чарівниками, як Нільс і Лілія».
Раптом у двері подзвонили, перебивши міркування Рудого.
– Хто там? – сонно запитала Каті.
– Хто там?! Хто там?! – галасував Тафік.
– Скрипку не губили? – Рудий упізнав голос консьєржа, що чувся з-за дверей. – Щось частенько пан Нільс став забувати в таксі свій інструмент, скажу я вам! – трохи іронічно додав чоловік.
Коли Каті відчинила двері, на порозі стояв лише футляр зі скрипкою тата Нільса.
«Здається, почалося», – загадково й насторожено озвався Рудий.