– Тато неодмінно повернувся б по свою скрипку, а мама завжди попереджає, коли затримується! – тільки й примовляв Левко.
Хлопчик так швидко повернувся зі школи, що Рудий не встиг добре обдумати, що відбувається. Але в тому, що щось таки відбувається, котик не сумнівався. І те щось – дивне і лихе. Бо чому тоді в Левковій школі сьогодні не було охоронців, медсестри і навіть директорки? Невже всі одночасно похворіли чи пішли у відпустку? І знову ж таки – Нільс і Лілія: вони вже годину як мають бути вдома, і на дзвінки не відповідають.
«Неси, Левку, свій чарівний блокнот!» – підказав котик.
– Рудий, ти геній! – зрадів хлопчик. – І як я сам не здогадався?!
«Ну чому Рудий?.. Він же весь білий, окрім плямки на вусі!» – дивувався Тафік.
– Рудий, бо Рудий! Це довго пояснювати… – кинув Левко, продовжуючи писати в чарівному блокноті.
– І зараз це не на часі. Тафіку, ти замість теревенити, зосередься на тому, що вмієш найкраще. Спробував би прочитати думки всіх, кого ми не можемо знайти. Може, хоч щось дізнаємося…
– Цей блокнот справді чарівний. Його винайшов тато спеціально для секретного сімейного спілкування, – розповідав Левко, старанно виводячи знаки питання. – Такий мають усі в нашій родині. От зараз це повідомлення з’явиться в інших двох блокнотах.
«Не в двох, а в трьох», – виправив товариша Рудий.
– Точно! Єлизавета Степанівна! Як я про неї забув?
«Про вовка промовка!» – радісно чичиркнув Тафік, коли на порозі з’явилася Єлизавета Степанівна, тобто Лізі, як вона просила себе називати, коли поруч не було дорослих.
Левко з Рудим кинулися обіймати її так, ніби пів віку не бачили.
Коли пристрасті вляглися, Левко схвильовано запитав:
– А де Каті?
– Я тут. Спускалася на перший поверх, хотіла дещо перевірити.
– А що тут у вас відбувається? І де Лілія з Нільсом? У мене купа пропущених від Нільса, тож я і примчала. От тільки зайти в під’їзд ніяк не могла. Консьєржа немає на місці, а впустила мене ця чарівна дівчинка з лавандовим волоссям, – Єлизавета Степанівна ніжно торкнулася кісок Каті.
– Я – Каті, онучка Санти, – відрекомендувалася Левковій вчительці дівчинка. – А це Тафік – мій чарівний папуга і старший помічник дідуся.
– І що ти перевірила? Щось з’ясувала? – нетерпляче запитав Левко в Каті, не звертаючи уваги на німий подив учительки.
– До під’їзду ви не могли зайти, – рішуче почала Каті, – бо в місті зникли всі дорослі. Я це запідозрила, коли консьєрж приніс скрипку. У вічко я побачила кремезного чоловіка, що тримав у руках футляр, а коли за мить відчинила двері – на порозі був лише інструмент.
– Караул, людину вкрали! – чи то справді злякався, чи просто захотів зняти напругу гучним криком Тафік.
«Не людину, а людей. Усіх дорослих людей…» – підсумував Рудий.
– Усіх дорослих людей? Не лише моїх батьків? А як же Лізі, вона ж теж доросла?
«Доросла-то доросла, але досі пише листи Санті».
«Мо-ло-дець, Тафіку, розтлумачив. Мало вміти читати думки людей, треба ще й бути делікатним і проявляти емпатію!» – зауважив котик, хизуючись знанням психології.
«Шановна Єлизавето Степанівно! Я ніколи не посмів би так грубо втрутитися у ваш особистий простір, якби не вкрай важливі обставини! – з неабиякою повагою промовив Тафік. А тоді обернувся до котика і додав: – Як бачиш, я знаю, що таке емпатія. Просто час діяти!»
– Усе гаразд, мої любі. Я справді, скільки себе пам’ятаю, пишу листи Святому Миколаю. А нікому не розповідала про це, бо так хочеться, щоб… саме цьогорічне бажання здійснилося. Утім, думаю, можу зізнатися, що саме я просила у Святого Миколая.
– Не зараз, будь ласка! – трохи грубо перебив учительку Левко. – Треба негайно вирушати на пошуки батьків.
«Може, все ж дочекатися відповіді в блокноті? – запропонував котик. – Думаю, вони переглянули повідомлення. Просто чомусь не мають змоги відповісти».
– Я не можу чекати, Рудий! Буду на зв’язку через блокнот Лізі! – Левко схопив куртку й шапку і вискочив із квартири.
Тафік полетів за ним.