– Тобі не холодно надворі взимку, ти ж наче теплолюбна пташка? – запитав у Тафіка Левко, бредучи холодними вулицями. Так дивно було йти прикрашеним безлюдним містом.
«Теплолюбна, але незвичайна. Помічник головного чарівника світу мусить і сам бути трохи чарівником, – захекався від поривів вітру папуга. – Стій, давай відпочинемо».
І вони зупинилися на літній терасі кав’ярні, з якої крізь великі, аж до підлоги, вікна було добре видно, що там усередині.
А там було повно дітей і жодного дорослого. Діти їли чипси, запивали кока-колою і так бешкетували, що галас було чути надворі.
Схоже, що це святкували день народження. Та коли діти вже награлися, дорослі по них не прийшли. Діти так розбешкетувалися, що влаштували справжній розгардіяш.
«Це ще вони не знають, що їхні батьки зникли. Ото буде сліз!.. Діти ж бо ще зовсім малі…»
– Не можна їм цього казати, поки ми все не з’ясуємо! Тільки от як це зробити?.. Повідомлю нашим про все, що ми побачили. – І Левко, сидячи надворі за холодним столиком, став писати в блокноті. Раптом краєм ока хлопчик помітив якесь пожвавлення серед дітвори в кав’ярні. – А хто це в костюмі блазня? Він не схожий на дитину, хоч і малий на зріст…
- «Не дитина, не дорослий…
- Це потвора-троль! Все просто…»
Левко аж ручку випустив, коли почув думки Тафіка.