– Кому ще морозива? Хто хоче кока-коли чи соку? – підлещувався до дітей хитрий троль, майстерно ховаючи заросле шерстю обличчя під маскою блазня.
Діти вже втомилися від ігор, з’їли забагато шкідливої їжі і, звісно, стали бешкетувати. Та ще й злий троль єхидно дражнив дітей:
– Що, Софо, твоя мама про тебе забулася?.. Вона покинула тебе тут, і ти більше ніколи не потрапиш додому! Схоже, зайчики, вас ніхто не любить!
Коли всі діти розплакалися, троль перейшов до основної частини свого лихого плану:
– Не хвилюйтеся, мої любі! Я знаю, як повернути ваших забудькуватих, байдужих батьків і змусити їх піклуватися про вас.
Коли Левко, причаївшись під вікном, побачив, що витворяє злий троль, то ледь не побіг рятувати дітвору. А коли ще й Тафік розказав хлопцеві, що той говорив, – ледь стримався, щоб не дати по писку лихому коротуну. Левко вже рік як займався тхеквондо і не міг терпіти несправедливості.
«Ти не дивись, що він малий. Це чаклун, його в чеснім двобої не здолати. А коли його підживлює дитяче скиглення, він стає ще сильнішим», – зітхнув папуга.
А от хто остаточно переконав Левка поки що не втручатися, то це Рудий. Він саме налагодив телепатичний зв’язок із Тафіком і благав дочекатися їх із Каті та Лізі. Рудий запевнив, що знає, як повернути всіх і все на свої місця. Батьків – до дітей, онучку – до дідуся, дитячі листи – у резиденцію Санти, а мрії й віру в добро – у серця людей. Ну і, звісно, у серця котів і папуг також. Особливо таких незвичайних, як Рудий і Тафік.
– Діти, ходіть усі сюди, до мене! От ви сумуєте за своїми мамами, татами, дідусями й бабусями. А чи варті вони ваших сліз?! Пригадайте, скільки разів вони відмовляли вам в е-ле-мен-тар-но-му, – промовив троль по складах, піднявши догори товстого пальця, – коли ви їх просили про щось. Скільки разів вони забороняли вам погуляти чи посидіти в інтернеті?! «Не можна!», «Забороняю!», «Ви ще малі!» А нескінченні правила?.. А розпорядок дня?.. А уроки?.. Тож ми змусимо ваших батьків відчути, як це – бути обмеженими в елементарному! – і Гидокус знову підняв догори пальця.
Запала дзвінка тиша. Діти припинили скиглити, а дехто навіть зацікавлено підійшов ближче до троля, перебраного блазнем. Вони думали, що це аніматор, і не боялися.
– Ви готові показати дорослим, де раки зимують?! – вигукнув Гидокус.
Діти лиш зрідка шморгали носиками.
– Гаразд, ось ти, Софо!.. Ти гарненька дівчинка, – улесливо почав коротун. – Розкажи-но, чому ти недавно розсердилася на маму!
– Я… я хотіла дограти гру в «Brawl Stars», – несміло розпочала дівчинка, – а мама наказала негайно вимкнути планшет і йти спати, тому я програла. І наступного дня Зої при всіх назвала мене лузеркою.
– Браво! Бідолашна дівчинко, ти маєш всі підстави злитися на маму! Хто ще розповість свою кривдну історію? – спитав Гидокус, задоволено потираючи руки.
– У мене вдома всі як показилися – тішаться малючкою, а до мене їм байдуже! Кажу: «Мамо, дивись, який я малюнок намалював!» А вона до тата: «Любий, нам треба показати сина психологу. Він уперто не зображує маленьку Олю, коли малює нашу сім’ю», – перекривив маму Влад, а тоді насупився і додав: – А навіщо та мала на малюнку? Це нечесно, вона і так скрізь! Без неї було краще!
– Ти маєш право ображатися, знаю, як тобі самотньо! Нумо! Хто ще розкаже про несправедливість і образи?
– Мені теж бувало самотньо, коли мене на ціле літо завозили до бабусі! Я плакав у бабусі, бо скучав за мамою з татом, а потім – удома, бо скучав за бабусею.
– Заходжу навшпиньки, щоб ніхто з дорослих, бува, не почув, по м’яча – на секундочку… Бо ж мене, а головне – м’яча, чекає весь двір! А вона: «Лесю, час обідати, помий ручки, доню!» Ну як тут не злитися!
І діти один поперед одного почали розказувати про образи і скаржитися на рідних.