І Лотта лишилася сама. Тітонька Берґ передала їй обід. Лотта підняла кошика, де лежали свіжий лимонад, два млинці й холодна котлетка.
– Таке смачне, як у Німанів, – сказала Лотта Бурмилові.
Попоївши, вона ще раз протерла свої меблі. Потім стала біля вікна дивитися на Німанів. Юнас та Мія-Марія грали в саду із татом у крокет. Цвіли яблуні.
«Вони схожі на величезний букет квіток», – подумала Лотта. То було дуже красиво.
– Грати в крокет весело, – сказала Лотта Бурмилові. – Хоч і не так весело, як мати власний хатній затишок.
Невдовзі почало смеркати. Тоді тато, Юнас і Мія-Марія зайшли до свого жовтого будинку. Лотта зітхнула. Тепер їй не було на що дивитися.
Вона ще довго стояла біля вікна й дивилася надвір, а тим часом із захаращеним горищем тітоньки Берґ відбувалося щось таке, чого Лотта не сподівалася.
Там запала глибока темрява, Лотта помітила її тоді, як обернулася. Темінь була далеко в кутках, вона лежала там і була дуже чорна. І все ближче підкрадалася до Лотти, тож лишилася тільки маленька світла латочка біля вікна.
– Краще нам лягти спати, бо скоро ми нічого не побачимо, – сказала Лотта Бурмилові.
Вона хутенько поклала Віолу-Ліннею в іграшкове ліжечко, а Бурмила – у дитяче. Потім сама вмостилася біля Бурмила й натягнула ковдру аж до очей.
– Це не тому, що я боюся темряви, – прошепотіла вона, – а тому, що мені сумно.
Вона кілька разів зітхнула, потім сіла на ліжку й подивилася на темряву.
– Ух, – мовила Лотта й знов залізла під ковдру. Бурмила вона притулила до грудей.
– Напевно, Юнас і Мія-Марія вже теж лягають спати, – мовила вона. – А згодом мама й тато прийдуть побажати їм «на добраніч». А мені от – ні…
Лотта зітхнула. І те зітхання – то було єдине, що чулося на горищі, а крім нього все було зовсім тихо.
«Не повинно бути так тихо», – подумала Лотта, тож заспівала:
– Коли я заходжу в хатинку свою,
і ніч самотою мене зустрічає, –
проспівала Лотта, а потім замовкла й зітхнула.
Вона спробувала ще раз:
– Коли я заходжу в хатинку свою,
і ніч самотою мене зустрічає…
Далі сердешна Лотта не могла співати, а тільки плакала. А внизу сходами йшов тато співав:
– … То свічку сама я для себе палю,
у мене ж нікого, крім кицьки, немає.
Лотта заплакала ще дужче.
– Тату! – крикнула вона. – Я хочу мати хоча б кицьку!
Тоді тато підхопив Лотту з ліжка і обійняв.
– Знаєш що, Лотто? – спитав тато. – Мама вдома страшенно журиться, може, ти все-таки перебралася б додому ще до Різдва?
– Я хочу перебратися додому зараз! – крикнула Лотта.
І тоді тато взяв на руки Лотту й Бурмила та й поніс їх у жовтий будинок до мами.
– Лотта перебралася додому, – гукнув тато, вже коли вони зайшли до передпокою.
Мама сиділа перед каміном у світлиці. Вона простягла руки до Лотти й спитала:
– Невже це правда? Лотто, ти справді перебралася додому?
Лотта кинулася мамі в обійми й, заливаючись рясними слізьми, відповіла:
– Справді, я житиму в тебе довіку!
– Ну й чудово, – мовила мама.
Потім Лотта довго сиділа в мами на колінах і тільки плакала й нічого не говорила.
Та нарешті сказала:
– Мамо, у мене тепер інший білий светрик, мені його дала тітонька Берґ. Еге ж, він гарний?
Мама нічого не відповіла. Вона сиділа мовчки й дивилася на Лотту. Тоді Лотта опустила очі й промимрила:
– Я той порізала, і мені хочеться попросити вибачення за нього, але я не знаю як.
– А якщо я теж попрошу вибачення? – спитала мама. – Якщо я скажу ось так: вибач, Лоттонько, за всі ті рази, коли я погано до тебе ставилася.
– Ну, тепер я знаю, як просити вибачення, – мовила Лотта.
Вона обхопила мамину шию руками, обняла її міцно-преміцно й сказала:
– Вибач, вибач, вибач, вибач!
Потім мама понесла Лотту нагору до дитячої кімнати, вклала її в красиве Лоттине ліжко, де було простирадло й рожева ковдра, з якої вона перед сном висмикувала жмутики вати. І тато туди прийшов.
Мама з татом поцілували Лотту й сказали:
– Добраніч, сонечко, добраніч, Лоттонько!
А тоді вийшли.
– Вони стали добріші, – мовила Лотта.
Юнас і Мія-Марія уже майже засинали, коли Юнас сказав:
– Я так і знав, що ти не залишишся там ночувати.
На що Лотта відповіла:
– Але я ходитиму туди вдень бавитися, так і знайте. А якщо ви битимете мого Бурмила, ти і Мія-Марія, то я вас обох відшмагаю лозиною, так і знайте.
– Начхати нам на твого пошарпаного Бурмила! – пирхнув Юнас і провалився в сон.
А Лотта ще хвильку-другу лежала з розплющеними очима, наспівуючи собі під ніс:
– Коли я заходжу в хатинку свою,
і ніч самотою мене зустрічає,
то свічку сама я для себе палю,
у мене ж нікого, крім кицьки, немає.
– Хоча це не про мене, а про якусь іншу Лотту, – мовила Лотта.
КІНЕЦЬ