Довго-довго Лотта бавилася з Віолою-Ліннеєю, Бурмилом та іграшковим сервізом і п’ять разів стирала пилюку зі своїх меблів. А тоді сіла на стілець і замислилась.
– Хай тобі абищо, – сказала вона Бурмилові. – Що роблять цілі дні в хатньому затишку?
І тільки вона те промовила, як почула, що хтось підіймається східцями. То були Юнас та Мія-Марія.
– Я пішла з дому, – повідомила Лотта.
– Ми вже знаємо, – сказав Юнас. – Тітонька Берґ розповіла.
– Я житиму тут усе своє життя, – сказала Лотта.
– Може, й так, – сказав Юнас.
А Мія-Марія кинулася до іграшкового сервізу.
– О ні! – скрикнула вона, підіймаючи то чашки, то мисочку, то кавника. – О ні!
Потім вона побачила Віолу-Ліннею і весь її одяг.
– О ні! – вигукнула Мія-Марія і заходилася перебирати сукенки, щоб побачити, скільки їх там є.
– Не чіпай, – сказала Лотта. – Це мій будинок і мої речі.
– Хіба мені не можна тут бувати й бавитися? – спитала Мія-Марія.
– Можна, але зовсім трішечки, – відповіла Лотта. А тоді спитала: – А мама плаче?
– Ні, не плаче, – відповів Юнас.
– Звісно, плачу, – почула Лотта чийсь голос унизу східців. Там стояла мама. – Звісно, я плачу за своєю Лоттонькою.
Лотта вдоволено кивнула головою.
– Марно стараєшся. Я вже перебралася і маю хатній затишок.
– Я бачу, – сказала мама. – Мені дуже приємно, що ти його вже маєш!
– Атож, куди кращий, ніж удома, – сказала Лотта.
– Я принесла тобі маленьку квітку. Так годиться, коли люди переселяються, – мовила мама й подала Лотті червоні калачики в горщику.
– Гарно придумано, – зраділа Лотта. – Я поставлю їх на вікні. Дякую тобі!
Лотта ще раз витерла пилюку зі всіх своїх меблів, щоб мама, Мія-Марія та Юнас побачили, що вона таки вміє підтримувати хатній затишок. А вже коли закінчила витирати, мама її спитала:
– Ти не підеш із Юнасом та Мією-Марією додому обідати?
– Ні, мене годує тітонька Берґ, – відповіла Лотта й показала, як хитро вона придумала з кошиком.
– У тебе все-таки не всі клепки з голови повилітали, – сказав Юнас.
Потім він сів на підлогу й заходився гортати давні часописи, які знайшов у кутку.
А мама сказала:
– Бувай здорова, Лоттонько. Якщо захочеш знов перебратися додому, напередодні Різдва абощо, то знай, що ми всі будемо раді.
– А довго до Різдва? – спитала Лотта.
– Сім місяців, – відповіла мама.
– Ну, то я, мабуть, житиму тут більше семи місяців, – заявила Лотта.
– Що ж, як знаєш, – сказав Юнас.
Тоді мама пішла, Лотта і Мія-Марія бавилися з Віолою-Ліннеєю, а Юнас сидів на підлозі й читав свої часописи.
– Правда ж, Міє-Маріє, тут весело? – спитала Лотта.
– Атож, кращої хатини для розваг ніде немає, – відповіла Мія-Марія.
Аж тут знову почулося, як хтось підіймається східцями, і то був тато.
– Ой-йой-йой, лихо-лишенько, – мовив він. – Місто гуде, що ти, Лотто, пішла з дому, невже це правда?
Лотта кивнула головою.
– Еге ж, правда.
– Я знаю одного чоловіка, що плакатиме цілий вечір, і це буде твій сердешний татусь. Уяви собі, я зайду до дитячої кімнати сказати «добраніч» своїм дітям, а одне ліжко – порожнє. Лотти немає.
– Марно стараєшся, – мовила Лотта, хоч її серденько таки стискалося від жалю до тата.
– Атож, нічого не поможе, – згодився тато. – Однак Юнас і Мія-Марія підуть зі мною додому їсти котлети й пити абрикосовий компот.
І тато, Юнас та Мія-Марія пішли.
– Бувай здоровенька, Лоттонько, – на ходу гукнув тато.
– Бувай, – відповіла Лотта.
– До зустрічі, – попрощалися Юнас і Мія-Марія.
– До зустрічі, – відповіла Лотта.