Тітонька Берґ знайшла ще й старий килимок із клаптів. Вона поклала його на підлозі, і все стало ще більше схоже на кімнату. Над комодом вона почепила кругле дзеркало, рясно поцятковане мухами, а над Лоттиним ліжком повісила картину «Червона Шапочка і вовк». Лотті вона сподобалась.
– Картини годиться мати, – сказала Лотта, – а то не буде справжнього хатнього затишку.
Лотта часто повторювала, що коли виросте, то хотіла б мати мозолі, як тітонька Берґ, і «хатній затишок», як мама. А зараз вона роззирнулася по своїй кімнатці й осміхнулася:
– Усе-таки хатній затишок я вже маю, – мовила вона.
– Атож, а з мозолями, мабуть, квапитися не варто, – сказала тітонька Берґ.
– О так, звичайно, – сказала на те Лотта.
Потім вона тричі підряд чхнула.
– Тут повно пилюки, – сказала тітонька Берґ. – Того ти й чхаєш.
– Дарма, – відповіла Лотта. – Я можу витерти. Тут є якась ганчірка?
– Подивись у комоді, – відповіла тітонька Берґ.
Лотта висунула найвищу шухляду комода.
– Ну й ну, – мовила Лотта, – тут же є іграшковий сервіз!
Тітонька Берґ і собі зазирнула до шухляди комода.
– Авжеж, це давній іграшковий сервіз, я про нього й забула.
– Яке щастя, що я його знайшла, – радісно мовила Лотта.
Вона виставила сервіз на стіл. Він був білий білі квіточки. Там були чашки, блюдця, мисочка, кавник, цукорниця і вазочки для вершків. Лотта на радощах аж підстрибнула.
– Якби Мія-Марія це побачила, то луснула б від заздрощів, – мовила Лотта.
– Якось аж не віриться, – сказала тітонька Берґ. – Подивися, може, в якійсь із шухляд лежить ганчірка.
Лотта висунула другу шухляду, але ганчірки там не було. Проте лежала велика лялька з блакитними очима й чорними косами.
– О! – скрикнула Лотта. – Не може бути!
– То справді вона, Віола-Ліннея, – сказала тітонька Берґ.
– Її так звати? – спитала Лотта. – Вона красуня, ця Віола-Ліннея. Коли так, то Бурмило не спатиме в іграшковому ліжку, бо там спатиме Віола-Ліннея… Мені можна її взяти?
– Атож, якщо ти про неї дбатимеш, – відповіла тітонька Берґ. – Звісно, вона спатиме у своєму іграшковому ліжку, Бурмилові доведеться поступитися їй місцем.
Лотта кивнула головою.
– Так, до того ж він залюбки спатиме зі мною.
– Заглянь ще до нижньої шухляди комода, – загадала тітонька Берґ. – Мабуть, там повно лялькового вбрання. Пригадую, що я безперестанку шила для тієї ляльки одяг.
Лотта мерщій висунула нижню шухляду, а там лежала ціла купа сукенок, кофтинок, пальт, шапок, спідньої білизни та нічних сорочок Віоли-Ліннеї.
– Якби Мія-Марія це побачила, то луснула б від заздрощів, – знов мовила Лотта.
Вона вигребла весь одяг, сіла на підлозі й заходилася приміряти на Віолу-Ліннею. Аж тут тітонька Берґ знайшла драного рушника, щоб Лотті було чим витерти пилюку. Та Лотта сказала:
– Пилюку я витру згодом. А тепер мені треба подумати, яка сукенка личитиме їй найбільше.
Для Лотти то виявилося нелегким завданням, оскільки сукенок було дуже багато – червоних, блакитних, білих, жовтих, картатих, смугастих, квітчастих і в горошок.
– Найкраща – саме біла сукенка з вишивкою, – врешті сказала Лотта. – Її вона може носити лише в неділю.
– Правильно, – згодилася тітонька Берґ. – Не давай їй носити її в будень.
Потім тітонька Берґ погладила Лотту по голові й сказала:
– Мабуть, тут усе облаштовано, тож тепер я, напевно, піду до себе.
Лотта кивнула головою.
– Ідіть. Якщо побачите Німанів, перекажіть їм, що я вже мешкаю у власному будинку й ніколи більше не вернуся додому.
– Перекажу, – пообіцяла тітонька Берґ та й пішла собі.
Проте, коли вона здолала половину східців, Лотта крикнула їй услід:
– Тітонько Берґ, стривайте, мені все-таки потрібна і їжа!
– Авжеж, – відповіла тітонька Берґ.
– Ви мені її можете дати? – спитала Лотта.
– Атож, але ти маєш принести її сама, – відповіла тітонька Берґ. – Я нездужаю гасати сходами угору-вниз.
Аж тут Лотта побачила кошика, що висів на гачку на стелі, й крикнула:
– Знаєте, тітонько Берґ, я щось придумала!
А придумала Лотта таке: прив’язати довгого мотуза до кошика й спустити того кошика донизу через вікно, і тоді тітонька Берґ може класти в нього їжу.
– А я його просто потягну вгору, і шух-бурух – їжа в мене, – пояснила Лотта.
– Ну й хитрунка, – сказала тітонька Берґ.
А тоді вона подалася собі додому й знайшла для Лотти щось поїсти. Коли ж повернулася назад, Лотта вже спустила кошика донизу й чекала.
– Шух-бурух, ось твоя їжа, – гукнула тітонька Берґ.
– Не кажіть, що там таке, – скрикнула Лотта. – Я хочу сама побачити.
І вона потягла кошика нагору, а там лежав лимонад і дві трубочки, холодний млинець, загорнутий у папір, булочка і маленький слоїчок варення.
– Краще, ніж у Німанів, – мовила Лотта. – Бувайте, тітонько Берґ! Красненько дякую!
І тітонька Берґ пішла собі.
Лотта поклала млинець на стіл і щедро намастила його варенням. Потім згорнула його рулончиком, який узяла в обидві руки й відкушувала великими шматками. З’їла й булочку. Поміж жуванням вона пила лимонад через трубочку.
– Як зручно, – мовила Лотта. – І не треба мити посуду. А люди кажуть, що дуже важко мати хатній затишок.
Лотті не тільки легко було мати хатній затишок, а й весело.
Поївши, вона витерлася ганчіркою.
А тоді заходилася стирати пилюку зі своїх меблів: стола, комода, стільців, ліжка, іграшкового ліжечка, дзеркала й картини «Червона Шапочка і вовк».
Потім вона постелила іграшкове ліжечко для Віоли-Ліннеї і дитяче ліжко для себе й Бурмила. Лотта була страшенно рада і весь час наспівувала пісеньку, яку знала:
– Коли я заходжу в хатинку свою,
і ніч самотою мене зустрічає,
то свічку сама я для себе палю,
у мене ж нікого, крім кицьки, немає.
– Хоча ніякої кицьки в мене немає, – сказала Лотта.