Звісно, з дому йти можна, тільки треба знати, куди податися. А Лотта не знала.
– Спитаю в тітоньки Берґ, чи можна поселитися в неї, – мовила Лотта.
І тоді вона перекинула Бурмила через паркан, що стояв між Німановим садом і садом тітоньки Берґ, а сама полізла слідом. Скотті, песик тітоньки Берґ, побачивши її, загавкав, але Лотта на нього не зважала. Вона зайшла до тітоньки Берґ у дім.
– Добридень, – привіталася Лотта, – чи можна мені тут жити?
– Добридень, Лотто, – відповіла тітонька Берґ. – Я думала, що ти живеш удома у своїх мами й тата!
– Так, але я збираюся перебратися, – сказала Лотта. – Я не зжилася з Німанами.
– Он як, тоді зрозуміло, чому ти хочеш перебратися, – мовила тітонька Берґ. – Але, може, ти ще щось на себе вдягла б?
– Мені не дають у Німанів ані їжі, ані вбрання, – відповіла Лотта.
На ту пору тітонька Берґ плела светри, кофти, шапки, рукавиці й продавала людям, які не вміли самі плести. Тож вона відразу метнулася до свого комода, вийняла з нього білий светрик і наділа на Лотту через голову. Він був трохи завеликий, і Лотта була в ньому майже як у куценькій сукенці.
– Ну як тобі в ньому? – спитала тітонька Берґ.
– Чудово, – відповіла Лотта. – Він не лоскочеться й не кусається.
– От і добре, – мовила тітонька Берґ.
– Авжеж, добре, – підтвердила Лотта.
Потім вона розглянулася навсібіч і спитала:
– Де буде моє ліжко?
– Біда та й годі, – відповіла тітонька Берґ. – Знаєш, Лотто, навряд чи ти можеш у мене жити. Тут немає більше місця для жодного ліжка.
– От тобі й на, – мовила Лотта. – Десь же я мушу жити!
Тітонька Берґ на хвильку задумалась, а тоді сказала:
– Напевно, ти повинна жити зовсім сама, Лотто.
– Але ж я не маю будинку, – відповіла Лотта.
– Ти можеш винайняти в мене захаращене горище, – запропонувала тітонька Берґ.
У глибині саду стояла стара повітка. У ній тітонька Берґ тримала машину, що підстригає траву, граблі, лопату, кілька лантухів картоплі, кілька мішків дров і ще всяку всячину. Повітка мала горище, де стояли старі меблі й валявся усілякий мотлох.
– Усього-на-всього допотопний мотлох, – сказала тітонька Берґ. Тому вона й називала горище захаращеним.
Юнас, Мія-Марія та Лотта іноді намагалися прошмигнути на горище тітоньки Берґ лише для того, щоб подивитися на ті речі, що там були. Але тітонька Берґ завжди їх помічала й кричала у вікно:
– Е ні, туди не можна!
А тепер ось тітонька Берґ сказала, що Лотта може винайняти її захаращене горище, тож не дивно, що Лотта зраділа.
– Нічого кращого я давно не чула, – сказала вона. – Можна мені зараз же туди й перебратися?
– Мабуть, спершу глянемо, як там, – відповіла тітонька Берґ.
І тоді Лотта разом із тітонькою Берґ піднялися на захаращене горище. Побачивши увесь той мотлох, тітонька Берґ похитала головою.
– Хіба ти зможеш жити посеред цього безладу, Лотто?
– Звичайно, зможу, – відповіла Лотта. – Тут затишно. І, здається, дуже тепло й гарно.
– Либонь, трохи затепло, – сказала тітонька Берґ і відчинила маленьке віконце, щоб зайшло свіже повітря.
Лотта тут же підбігла до вікна й виглянула надвір.
– Овва, звідси видно будинок Німанів, – сказала Лотта.
– Атож, – згодилася тітонька Берґ, – у Німанів чудовий будинок і чудовий сад.
Лотта показала язик тому жовтому будинкові, де жили Німани.
– Але я ніколи більше там не житиму, ха-ха, бо я довіку житиму тут.
На вікні висіла штора в червоні карти.
– Овва, штори я вже маю, – задоволено сказала Лотта й погладила штору. – І тепер мені треба лише поставити меблі.
– Ти все обставиш сама, чи тобі допомогти? – спитала тітонька Берґ.
– Можете трішечки допомогти, – відповіла Лотта, – але вирішувати буду я.
– Тоді думай і вирішуй, – сказала тітонька Берґ. – Які меблі ти хочеш поставити?
Лотта подивилася на тітоньку Берґ і осміхнулася. Тут було веселіше, ніж їй гадалося, – як жаль, що вона не пішла з дому раніше.
– Я хочу мати оцей комод, – мовила Лотта й показала пальцем на білий комодик.
– Гаразд, будь ласка, – погодилася тітонька Берґ.
– І цей червоний стіл, – додала Лотта.
– Будь ласка, – погодилася тітонька Берґ.
– І кілька стільців, – додала Лотта, – є тут стільці?
– Атож, хоча вони трохи потерті, – відповіла тітонька Берґ.
– Дарма, – мовила Лотта. – Що тут іще є?
– Може, тобі треба ліжко?
– А хіба воно тут є? – спитала Лотта.
– Аякже, не переживай, – відповіла тітонька Берґ. – За цими ящиками стоїть дитяче ліжко і, напевно, іграшкове теж. Моя донька спала в ньому, як була мала.
– Невже вона спала в іграшковому ліжку? – здивувалася Лотта.
– Ні, звісно, у дитячому, – відповіла тітонька Берґ.
– Тоді я в ньому спатиму тепер, – сказала Лотта. – А Бурмило може спати в іграшковому ліжку, і йому не доведеться тіснитися зі мною. Тут є постіль?
– Так, матрац, кілька подушок і, мабуть, ковдра, – відповіла тітонька Берґ. – Але жодного простирадла.
– Навіщо мені простирадла? – здивувалася Лотта. – Нумо переставляти меблі!
І тітонька Берґ великодушно притягла меблі й допомогла Лотті облаштувати кімнатку. Стіл і стільці вони поставили біля вікна, комод – під однією стіною, ліжко посунули під другу стіну, а поряд із ним примістили іграшкове ліжечко.
– Як справжня кімната, – мовила Лотта.